Золота медаль, стр. 48

Надія Пилипівна сиділа над розгорнутим зошитом, у руці тремтів червоний олівець. Роздумувала. Їй хотілось поставити учениці п’ятірку і цим «загладити», як їй здавалось, несправедливу двійку.

— Ви наступного разу спитайте в Шепель злополучний урок, якого вона тоді не вивчила,— порадив Юрій Юрійович.— Я певен, що учениця його зараз уже прекрасно знає. От у вас буде привід ліквідувати погану оцінку. А Шепель зараз справді треба підтримати. На зламі дівчина.

— Ні, так сухо написано! — зітхнула вчителька.— Де вже тут поставити відмінний бал. Рука не піднімається.

Юрій Юрійович поглянув на годинник.

— Забарились ми сьогодні. Ходімте, Надіє Пилипівно. Може, зайдете сьогодні до мене? Ні, справді. Поп’ємо чайку. До речі, покажу вам чудесного мечоноса; вчора дістав. Та ви такого райдужного мечоноса ніколи не бачили. Розкажу вам, що мене давно вже цікавить одна думка — і знаєте яка? Написати для школярів книжечку про хатній акваріум... розповісти про свої спостереження. Багато, багато цікавого!

— У плані власного спостереження?

— Атож!

— А ви б, Юрію Юрійовичу, взялися за тритомне дослідження. Скажімо, «Історія акваріума від Батия до наших часів».

— Ну, ну, без глузування! А то не покажу мечоноса, а ви багато від цього втратите. От що!

Від електричного світла в учительки сріблився жмут сивого волосся над високим чолом.

У коридорі проходили з відрами і щітками прибиральниці, чути було, як у порожніх класах пересували з місця на місце парти.

— А може, в кіно? — подумав уголос учитель.— Як ви? Може, подивитися новий фільм про війну? Згода?

Надія Пилипівна замислено спитала:

— Як ви думаєте, не буде війни?

Вона тихо здригнулась, замовкла.

Мовчки пройшли коридором, вийшли на вулицю. Була відлига, віяв по-весняному вітрець, шумів у верхівках дерев над тротуаром. Переливалися, вигравали разки електричних вогнів.

Юрій Юрійович обережно взяв Надію Пилипівну під руку.

— Я розумію,— промовив він.— Війна... Вам, певно, спала на думку Корея...

Він подумав, що розмова про війну неодмінно нагадає жінці її страшне горе, а тому швидко перейшов на інше:

— Я читав учора оповідання Олексія Толстого. Уявіть — зачитався до третьої години ночі.

Надія Пилипівна зрозуміла, що він навмисне змінив тему.

— А я читаю тепер наших молодих письменників. Цікавлюся талантами. Знайдеш самоцвіт — як свято на серці. Справді, Юрію Юрійовичу, скільки нових обдарованих імен прийшло! Але багато й несамостійного, десь у когось запозиченого або висмоктаного з пальця... Про що ви думаєте?

— Про наших випускників. От, думаю, мій десятий клас — чим відрізняється він од багатьох таких же десятих класів в інших школах? Нічим! А мені все здається, що це якийсь особливий клас. Навіть Шепель. Навіть Мечик Гайдай, і той, здається, приховує в своєму характері якісь хороші риси.

— Вірно,— задумливо сказала Надія Пилипівна.— Хороший клас, і саме цим не відрізняється од багатьох інших десятих класів.

— Ніна Коробейник,— продовжував Юрій Юрійович,— думаю, буде колись справжньою письменницею. У неї, правда, і пихи є трохи, і заздрощів до успіхів однокласників. Можливо, що є й нездорове прагнення слави. Але все це перебродить, перекується, верх візьме хороше, прекрасне, що є в її серці. Ви її вже розпізнали? Вона пристрасна, справедлива і, знаєте, дуже чула дівчина. Думаю, що буде працювати над рукописами по-справжньому, це її захоплює. І напише колись добрий твір.

— А Марія Поліщук?

— Ну, це — професор. У майбутньому, звісно. Їй, сердешній, важко обирати професію: всім захоплюється. Останнє захоплення — астрономія, але, мабуть, не буде з неї астронома. Її більше хвилюють люди, а не планети. Вона й сама ще цього не знає.

Надія Пилипівна обережно визволила свою руку і глянула на Юрія Юрійовича.

— Ви що? — спитав він.— Вам незручно? Я, мабуть, не в ногу йшов?

Вона тихо засміялась:

— В ногу, в ногу, Юрію Юрійовичу.— І, немов продовжуючи давню розмову, сказала:— Ну, що ж? І справді — піти б у кіно?

І вони пішли далі серед шумної юрби вечірнього міста.

Юля не могла б сказати — спала вона чи ні. Всю ніч ввижалося щось страхітливе, задушливе. Прокинулася ще задовго, до світанку, відразу ж згадала все, що сталося вчора ввечері, і знову заболіло, защеміло серце в невимовній тривозі.

Ще вчора вирішила, що Віктора в неї вже немає. Якщо навіть він і повернеться, попросить пробачення, однаково вона не зможе простити. Зради не прощають, ні.

Сама себе переконувала, що не варта нічого така любов, яка завдає страждання. І не варто вболівати за таким другом, який так нехтує справжніми почуттями.

Ловила себе на тому, що повторює майже ті самі слова, якими вмовляла Варю забути свого фотографа.

Як застукало серце, коли побачила на шкільному ганку Віктора!

Догадалась, що він чекає її.

Так, він чекає її.

— Юлю! Юленько!

Він хотів узяти за руку, але вона сховала її за спину.

— Того, що було,— похапцем проказала,— вже не може бути між нами!

Він щось говорив, виправдувався, та Юля не слухала, швидко пішла стукнувши дверима.

На уроці тригонометрії одержала від нього записку: «Нам необхідно поговорити».

Про що? Вже нема про що говорити. Все минуло, нічого немає.

Після уроків він пішов за нею. Зайшли в сквер, у найдальший куток. Пішли повільно алеєю. Нехай. Це — остання розмова.

— Юлю, вислухай,— сказав Віктор,— сталося непорозуміння!

Він пояснював, що тоді пішов з Софою в буфет, Софа проголодалась. Потім чекав її, Юлю... Не дочекався. Просто помилка, розминулись.

Ні, вона не вірила. Зрештою, міг згадати і про неї. Вона, як і Софа, теж, напевне, охоче з'їла б після плавання бутерброд. А, не в цьому річ, ні!..

— Попрощаємось, Вікторе,— сказала вона, відчуваючи, як розривається в неї серце.— Прощай! Будемо, як і раніше: я — Юля Жукова, ти — Віктор Перегуда. Що ж, так буде краще. Може, це й справді було непорозуміння, але мене завжди мучитиме сумнів. І це отруюватиме нашу... нашу дружбу. Я зроблю все для того, щоб забути тебе... щоб ти лишився для мене тільки товаришем-однокласником. І якщо в тебе ще, може, лишилась якась краплина почуття до мене, заглуши її, розвій по вітру... По вітру, як попіл...

— Як попіл...— повторив він, мов у якомусь страшному забутті. І враз скрикнув: — Юленько, я ніколи не зможу тебе забути! Я ж люблю тебе, люблю! Повір!

— Не вірю, Вікторе. Вибач мені. Не можу, не можу повірити. Не можу забути, як ти вчив Софу плавати, як кудись поспішав з нею, зовсім забувши про мене. Як потім я вийшла на вулицю... сама.

— Юлю, я доведу тобі, що це — помилка! Я доведу тобі! Повір! Я тобі поклянусь! Чим тобі поклястись?

— Не треба... Вже пізно, Вікторе. Я ніколи не побажаю тобі такої ночі, яка була вчора в мене...

— А я... ходив під вікнами твого будинку, хотів зайти, та був пізній час. Я був дуже здивований, коли переконався, що ти пішла сама додому. А хотів так багато тобі сказати. Потім на мене напав відчай...

— Чому ж? Тобі ж було напевне так гарно з Софою. Адже ти провів її додому. У вас була така інтимна розмова.

Він хотів заперечити, та Юля рішуче сказала:

— Не треба! Не принижуй себе брехнею! Хай ти залишишся в моїй згадці таким, як я тебе знала... Прощай, Вікторе!

Вона раптом узяла його за руку і якусь мить з глибоким жалем вдивлялася в його обличчя. Потім, як дихання, в неї злетіло з губ:

— Прощай! Не йди за мною!

Вона повернулась і швидко пішла алеєю — мимо берізок, мимо молодих каштанів, посріблених памороззю.

27

Рівно о п’ятій Марійка проснулась від дзвінка будильника. За вікнами було ще темно, надворі немов коливалася сіра каламуть.

Відразу ж дівчина скинула ковдру і почала швидко вдягатися. Вона виробила у собі звичку не гаяти жодної хвилини.

Але сьогодні Марійка навіть не зробила зарядку, а лише нашвидку витерла тіло мокрим рушником.