Золота медаль, стр. 46
Серце в Юлі мимохіть йокнуло від якоїсь невловимої, підсвідомої тривоги. Вона хотіла безтурботно засміятись, гукнути щось дотепне, жартівливе, але натомість мовчки стрибнула і попливла.
Ні Віктор, ні Софа не звернули на неї ніякої уваги. Вони були захоплені своєю справою — плаванням «у парі», коли плавці один одному допомагають плавно і майже безшумно розрізати легкі хвилі.
— Що ви робите? — гукнула Юля.— Що це у вас за стиль?
Віктор нічого не відповів, а Софа засміялась.
— Вітька винайшов новий спосіб плавання!
Юлю боляче вкололо і те, що Віктор, очевидно, спеціально для Софи «винайшов» цей новий спосіб, і те, що Софа назвала Віктора Вітькою. І сміх однокласниці здався теж визивним.
Жукова відпливла трохи далі, відчуваючи, як тривога і вже справжні ревнощі стискують її серце. Сміх Віктора і Софи просто ранив дівчину. Ніколи ще в неї не було такого болючого почуття, коли до горла підступає гіркий спазм і перед очима все немов запинає туманом.
Уся чарівність плавання зникла для Юлі. Вона вийшла з води і похапцем одяглась. Нею оволоділа незрозуміла кволість. Вона сиділа в кабінці і напружено прислухалась до голосів у басейні. Ось, нарешті, вже не чути ні Віктора, ні Софи...
Жукова вийшла з кабінки. Єдиною думкою дівчини було негайно поговорити з Віктором, з’ясувати те, що сталось. А сталося щось невимовно тяжке, непоправне. В цьому Юля вже була певна.
І враз вона побачила Віктора і Софу. Вони вже одяглись і тепер кудись поспішали вдвох.
У Жукової закрутилась голова. Дівчина притиснулась до стінки, відчуваючи, як гучно стукає у скронях кров. Здавалося — ступить крок і впаде.
Ледве опанувала себе і повільно пішла в гардеробну. Адже умовлялись, що Віктор її там чекатиме, щоб їхати додому разом.
У гардеробній Віктора не було, він уже встиг одягтись і зник. Тепер зрозуміло, чому він так поспішав. Щоб швидше одягтись і піти з Софою.
Юля машинально взяла пальто. Ще лишилась надія, що Віктор чекатиме її біля під’їзду.
Вийшла на вулицю. Нікого!
Тільки вітер шпурляв в обличчя жмені колючого снігу.
26
Сьогодні перед класними зборами відчувалось серед учнів незвичайне пожвавлення, піднесення, наче вони чекали якоїсь виняткової події.
Юрій Юрійович вийшов у коридор, зазирнув у клас, пішов у комсомольську кімнату — улюблене місце багатьох учнів на перервах. Десятикласники збирались групками, голоси їхні звучали збуджено, та й рухи були метушливіші, ніж завжди.
Класний керівник стримано посміхнувся, від чого його очі звузились, стали як дві щілини, наче потрапив у них яскравий промінь. Стрижені колючі вуса смішно настовбурчились.
Ліда Шепель була між учнями, в руці її білів аркуш паперу. «Напевне — список, хто виступатиме з інформацією,— подумав учитель,— ну, ну...»
Він уважно стежив за ученицею: ось вона підійшла до Ніни Коробейник, щось запитала. Ніна розгорнула газету, Ліда зазирнула на шпальти, щось сказала, і враз обличчя її засвітилось несподіваною веселою усмішкою. Засміялась і Ніна; обидві учениці пішли в клас. Юрій Юрійович задоволено кивнув головою, торкнувся пальцями їжачка вусів і навіть тихо замугикав щось схоже на пісню.
Прозвучав дзвінок. Учитель ще не знав, як пройдуть збори. Що коли цікава справа інформації з газет обернеться на суху й зовсім не цікаву? Тепер усе залежало від того, чи зуміють самі учні зорієнтуватися в газетах, розповісти про справді найважливіше й найцікавіше. Важливе й те, як вони розповідатимуть. Чи це буде захоплена розповідь, чи нудна жуйка, завчений переказ?
Першою виступила Юля Жукова. Вона вміло використала матеріали з «Правды» і так розповідала про події в Кореї, що в класі стояла глибока тиша.
Потім говорила Ніна Коробейник. Вона побоювалась, що не всім буде цікаво слухати про статтю «Творча вимогливість письменника» з «Літературної газети». А Ніну найбільше зацікавило те, як письменники працюють над своїми творами. Учениця не тільки переказала зміст статті, а й доповнила її прикладами з життя вчених-винахідників, згадала про безліч дослідів Мічуріна і Павлова, про їхню наполегливість у шуканні нового. Закінчила вона висновком, що вимогливість до себе — це основне, яку б роботу ти не виконував.
Слухали Ніну дуже уважно. Юрій Юрійович використав її виступ, щоб поговорити про вибір професії.
— А що ж, на вашу думку,— звернувся він до всього класу,— породжує таку вимогливість, таку наполегливість? Почекайте, Коробейник, я хочу, щоб відповів хтось інший. Ну, хоча б Гайдай.
Мечик встав, мовчки знизав плечима.
— Оце і вся ваша відповідь? — здивовано підвів брови вчитель.— Якби ви глянули зараз на себе збоку, враження було б не з приємних.
— А що? — спитав Гайдай.— Я відразу так не можу відповісти.
— Гм... У вас справді безпорадний вигляд. Сідайте.
Хтось з учнів стиха засміявся. Мечик почервонів.
— Я можу відповісти,— глухо сказав він.— Зрозуміло, що вимогливість до себе породжується почуттям відповідальності за доручену роботу. І думаю, що — любов’ю до праці.
— Глибокою любов’ю! — підкреслив Юрій Юрійович.
— Юрію Юрійовичу, дозвольте мені,— встала Марійка Поліщук.— Мені хочеться сказати, що вимогливість до себе ми повинні розвивати ще в школі. Адже в кожного з нас є мета: будувати комунізм. Заради цієї світлої мети ми й мусимо загартовувати в собі кращі свої якості. Ну, і, звісно, подавляти усе те, що затьмарює прекрасне в нашому характері, в наших думках і почуттях!
Учениця говорила пристрасно. Тієї хвилини вона навіть забула, що звертається не до когось із подруг, а до свого вчителя, до всього класу.
— Найближча моя мета,— продовжувала Марійка,— закінчити успішно школу, побільше набути знань. Це наближає мене до іншої мети — обрати любиму професію, всі сили свої віддати народові. Але якщо в мене не буде вимогливості до себе, як же я здійсню свою мрію? А мріяти і не докладати зусиль, щоб мрія стала дійсністю — це не личить, я думаю, нікому з нашої молоді!
Посперечалися, в якому класі школяр уже може свідомо думати про вимогливість до себе. Суперечку ще не встигли розв’язати, як Ліда Шепель запротестувала:
— Час іде! А в нас же ще інформація по «Учительской газете», по медичній, по «Труду»!
Ліда не могла дочекатись, коли ж, нарешті, прийде її черга доповідати. Вона захопилася нарисом про машиніста крокуючого екскаватора у газеті «Труд».
Коли Шепель раніше говорила про те, що обрала собі фах будівника машин, які перетворюватимуть природу, вона, правду кажучи, мало уявляла собі свою майбутню працю. Найчастіше учениця бачила в мріях якусь фантастичну машину, яку збудувала. Машина з ревом вгризалась велетенським свердлом у гранітну скелю, летіло каміння, хмари куряви стояли над горою. Любила Ліда думати про пустиню, яку перетворює на тінистий сад теж незвичайна машина її, Лідиної, конструкції. Це були зовсім наївні дитячі мрії, і нікому й на думку не могло спасти, що «вобла» Шепель може про щось палко мріяти.
Після гострої суперечки з Ніною і Марійкою про вибір професії, а згодом після пам’ятних для Ліди комсомольських зборів вона серйозно замислилась над своєю майбутньою працею. Справді, якій професії присвятить вона своє життя? До чого в неї нахил? Звідки вона взяла, що її покликання — будувати фантастичні машини?
Пригадалось, як на уроці географії вчитель приніс у клас велику картину: гола пустиня, піщані бархани, караван верблюдів, і тільки десь далеко ледь бовваніють пальми, сріблиться ріка.
«Це тільки міраж,— сказав учитель,— ніякої ріки в цих пісках нема. Але якщо пустити в таку пустиню воду, прорити канали, все навколо зміниться, оживе, з’являться сади, виноградники, пасовиська».
Це було в четвертому чи п’ятому класі. І Ліда тоді спитала: «А чому ж ніхто не прориє такий канал?» — «Прийде час,— відповів учитель,— радянський народ перетворить пустині на розквітлі сади. Для цього потрібна техніка, могутні машини. Може й ти, Лідо, як виростеш, будуватимеш такі машини».