Небезпечнi мандри, стр. 80

— Якщо ми ще побачимося коли-небудь, Ліщино-ра, з наших пригод ми складемо найкращу в світі казку! — сказав Кульбаба, ховаючись у траву.

— І ти її розповідатимеш! — мовив Ліщина.

Йому паморочилась голова від суміші сильних запахів: квітучі флокси, попіл, коров’ячий гній, собака, коти, кури, стояча вода. Ось він уже й підкрався ззаду до будки, що тхнула креозотом і смердючою соломою. Під задньою стінкою будки лежав пошарпаний сніп околоту — з нього, певне, смикали солому собаці на підстилку й завдяки сухій погоді лишали тут, не ховали в укриття. Хоч у цьому та поталанило трошки! А то хтозна, як би йому довелося видиратися на дах будки. Ліщина поліз по снопу. На оббитому повстю даху лежав драний, мокрий від роси шмат старої ковдри. Ліщина сів на задні лапи, принюхався й поклав передні лапи на ковдру. Вона не сповзала. Тоді підтягся і опинився на даху.

Чи багато наробив він шуму? Чи не пробився його запах до собачого носа крізь дух дьогтю, гнилої соломи й фермерського подвір’я? Він почекав, ладний зіскочити й тікати при першому порухові собаки в будці. Але все було тихо. Задихаючись від жахливого собачого смороду, борючись із жахом, що кожною клітинкою його тіла кричав: тікай! рятуйся! — він поповз уперед, до кільця, угвинченого в дах. Кігті його трохи шкряботіли, й він знов зупинився. Але ніде ніщо не ворушилось. Тоді він нахилився й куснув товстий мотуз.

Ця робота виявилась легшою, ніж він сподівався, Легшого, ніж було там, на річці, на човні! Мотузок, що тримав човна, був промоклий наскрізь, гнучкий, слизький, волокнистий. А цей, собачий, дарма що такий самий завтовшки, всередині був сухий, легкий. Гострі різці Ліщини невтомно працювали, й він відчував, як рвуться сухі волокна. От уже й половину роботи зроблено!

Раптом собака важко заворушився в будці під ним, потягся і позіхнув. Мотузок трохи натягся, зашелестіла солома. Хмарою піднявся вгору осоружний собачий сморід.

«Тепер уже й не страшно, якщо пес мене вчує, — подумав Ліщина. — Аби тільки швидше перекусити мотуз! Аби тільки встигнути хоч стільки вгризти, щоб мотуз перервався, коли пес сіпне його!»

Ліщина ще трохи попрацював зубами, а тоді випростався, щоб передихнути, й глянув туди, де вичікував Кульбаба. І враз очі його розширились, весь він закляк від жаху. В траві за Кульбабиною спиною припала до землі кішка з білими грудьми. Її очі були широко розплющені, хвіст сіпався з боку в бік. Кішка бачила їх обох: і Кульбабу, й Ліщину! Ось вона підповзла ще ближче до Кульбаби. А той лежав собі тихенько, як йому й велено, і не зводив очей з отвору будки. Ось кішка вся напружилась, приготувалася до стрибка!

Не подумавши навіть, що він робить, Ліщина тупнув лапою по дахові будки. Аж двічі тупнув, а тоді повернувся, щоб зіскочити на землю й тікати. Кульбаба, вмить зреагувавши, кулею вискочив із трави на всипане жорствою подвір’я. Тієї самої миті стрибнула й кішка, приземлившись точнісінько там, де доти лежав Кульбаба. Гучно гавкнувши двічі, пес вискочив із будки, зразу ж побачив Кульбабу й кинувся до нього, натягши мотузок до краю. Одну секунду мотузок протримався, а тоді луснув — Ліщина не догриз якесь там волоконце. Будка сіпнулася вперед, нахилилась, а тоді гупнула, впавши назад. Ліщина уразу ж утратив рівновагу й важко полетів додолу, впавши на хворе стегно. Згарячу замахав безпомічно лапами, а тоді затих.

Собаки на подвір’ї вже не було. Гострий біль пронизував стегно, але Ліщина зрозумів, що якось та зможе рухатись. Він згадав: по той бік подвір’я — комора з піднятою над землею підлогою. Дошкандибати туди, залізти під підлогу, а потім — далі, до канави… Він звівся на передні лапи.

Тієї миті щось його збило з ніг і придавило до землі. Легко, але гостро, дошкульно закололо в спину. Ліщина сильно вдарив задніми лапами, але попав у порожнечу. Він повернув голову. Лежачи на ньому впоперек його тіла, його притискала до землі та сама кішка. Її вуса торкались його вуха. Великі зелені очі звузились, зіниці стали чорними вертикальними щілинками від сонячного світла. Вона злісно дивилася просто йому в вічі.

— Ні, не втечеш! — просичала кішка.

46. КУЧМА СТОЇТЬ НА СМЕРТЬ

Жовтоцвіт видерся нагору по крутій стіні щойно виритого тунелю й присів біля Звіробоя в широкій виямці.

— Більше рити нічого, пане! — доповів він. — Якщо хтось туди спуститься, дно так і провалиться під ним.

— А ти втямив, що там, нижче? — спитав Звіробій. — Куди ми втрапимо: у нору чи в спальне лігво?

— Я певен, що втрапимо в лігво, пане! — відповів Жовтоцвіт. — Відчувається, що внизу там незвичайно велика порожнеча!

— А як тобі здається, чи багато там кролів?

— Я не чув звідтіля ніяких звуків! Та, може, вони зачаїлись, щоб напасти на нас, коли ми вдеремось до лігва?

— Щось вони досі не дуже на нас нападали, — мовив Звіробій. — Нікчемні боягузи! Трусяться під землею, а декотрі то й повтікали нищечком у пітьмі! Ми з ними легко розправимось!

— Якщо тільки… — почав Жовтоцвіт.

Звіробій вичікувально дивився на свого офіцера.

— Якщо тільки на нас не нападе те чудовисько, яке вони ховають під землею! — зважився висловитись Жовтоцвіт. — Не може бути, щоб Жовтилові щось там причулось! Жовтило дуже надійний солдат…

— Що ж, — вимовив Звіробій, — якщо в них і справді є чудовисько, то воно переконається, що і я, зрештою, чудовисько!

І генерал виліз на пагорок, до чекали Горицвіт і Вербена разом із головними ефрафанськими силами.

— З марудною роботою покінчено, — сказав він. — Зараз переб’ємо їхніх кролів та й поведем додому наших кролиць. План операції ось такий: я проламаю дах і кинуся вниз, у їхнє лігво. За мною підуть тільки троє, щоб не зробилась плутанина й свої не почали бити своїх. Ти, Вербено, візьми двох і за мною! Ми приймемо на себе перший бій, якщо буде з ким битись. Потім ти, Жовтоцвіте, підеш за нами! Але ти засядь в тунелі, зрозумів? Стрибнеш униз, аж як я гукну тебе, коли ми розберемося, що й до чого!

Кожен солдат ефрафанської Оусли вірив у свого генерала. Почувши, що Звіробій збирається перший спуститися вглиб ворожої колонії і говорить про це так спокійно, ніби хоче піти пошукати кульбабок, офіцери й солдати підбадьорились: може, ворог здасться без бою? Коли в гаю Натлі генерал кинувся у вирішну атаку, він убив трьох кролів під землею, тож більше ніхто з ворогів не смів ставати з ним на герць.

— Щоб усі були на місці! — наказав генерал. — Горицвіте, ти відповідаєш за це! Як тільки ми розкриємо хоч один закиданий хід, уводь туди всіх солдатів! А поки ще чекай на мій сигнал!

— Удачі, пане! — побажав Горицвіт.

Звіробій стрибнув у виямку, а тоді, прищуливши вуха, шугнув у прямовисний тунель. Він уже вирішив не зупинятись і не прислухатись, чи є там хтось унизу. Та й навіщо? Так чи так, а він має вдертися в колонію зразу! А якщо він завагається, так само поведеться й Вербена. Та й ворог, якщо він там чигає, буде захоплений зненацька. Може, йому доведеться зразу вступити в бій, а може, буде змога розглянутись-рознюхатись довкола. Байдуже! Чи зразу, чи не зразу, важливо було знайти ворогів і повбивати їх!

Ось він уже на дні тунелю. Жовтоцвіт не помилився: від даху тут зостався лише тоненький прошарок із камінчиків і легкої землі. Цей прошарок був не товщий льодяної кірки на калюжі, й Звіробій продер його кігтями. Ледь вогкуватий дах протримався мить, а тоді груддям гунув униз. Слідом стрибнув і Звіробій.

Він приземлився на всі чотири лапи, ніде не зачепившись за стіни, — отже, це було лігво. Він зразу ж відштовхнувся задніми лапами і рвонувся вперед — щоб вивільнити місце для Вербени й щоб, доскочивши до стіни, обернутись, перш ніж встигнуть напасти на нього ззаду. Ткнувся писком у купу м’якої землі (певне, кінець засипаного тунелю, що веде з лігва) і крутнувся. За мить біля нього вже був і Вербена. Третій кріль на щось ніби наштовхнувся. Звіробій і Вербена чули, як він бабрається в обваленій землі.

— Ми тут! Сюди! — крикнув Звіробій.