Небезпечнi мандри, стр. 79
— Холодно! — знов пробурмотів П’ятий. — Як-як-як холодно! — І замовк надовго.
— П’ятий! — гукнув Ліщина. — П’ятий, ти чуєш мене?
І раптом із вуст П’ятого вирвався якийсь жахливий звук. Почувши його, всі мешканці колонії підскочили з моторошного ляку. Кріль не міг видати такий звук! Такий грубий, зовсім неприродний… Кролі кинули роботу, позавмирали де хто був. Завищала якась кролиця.
— Бр-р-рудні твар-р-рючки! — мовби гавкав П’ятий. — Як-як-як ви посміли поткнути сюди свої р-р-рила! Геть-геть-геть! Кому гов-гов-гов-вор-рю!
Хекаючи, Кучма прорвався до зали крізь насипану стіну.
— Ради Фрітха, змусь П’ятого замовкнути, Ліщино! А то всі збожеволіють! — одним духом випалив він.
Тремтячи від страху, Ліщина дряпнув кігтями бік П’ятого.
— Прокинься, П’ятий! Прокинься! — Але той вже лежав у важкому забутті.
В Ліщининій пам’яті загойдалися, закивали на вітрі зелені гілки. Щось там проглядало між тим гіллям… Що ж то? Він відчув воду — і страх. І раптом на мить цілком виразно побачив купку кролів на березі річки… світанок… і вони прислухаються до гавкоту пса та сварливого крику сойки, які долинають із лісу… «На твоєму місці я не чекав би до ні-Фрітха. Треба негайно переправлятись! У лісі великий собака, що зірвався з прив’язку!..»
Дув вітер, дерева трясли міріадами листків… Раптом річечка пропала… Ліщина знов був у Сотах, навпроти нього стояв Кучма, а між ними лежало нерухоме тіло П’ятого. Шкрябання нагорі стало голосніше й ніби наблизилось.
— Кучмо! — сказав Ліщина. — Будь ласкав, швидко зроби, що я попрошу тебе! У нас майже не лишилось часу. Я йду до Кегаарового ходу, а ти зараз же приведи мені туди Кульбабу й Ожину!
Жостір усе так само стояв на своєму посту, де кінчався Кегаарів хід. Коли закричав П’ятий, він не зрушив з місця, але серце його калатало. Він і ще троє кролів мовчки обступили Ліщину.
— Я дещо придумав, — сказав Ліщина. — Якщо мій план спрацює, то одним махом раз і назавжди із Звіробоєм буде покінчено. Але пояснювати ніколи. Дорога кожна мить! Кульбабо й Ожино, ви йдете зі мною. Вискакуйте з цього ходу й мчіть через ліс, а тоді — в долину, на північ! Ні в якому разі не зупиняйтесь. Ви біжите швидше за мене — зачекайте мене біля залізного дерева на долині!
— Але ж, Ліщино… — почав був Ожина.
— Як тільки ми побіжимо, — обернувся Ліщина до Кучми, — ти закидай землею цей хід і сховай всіх за своєю стіною. Коли вдеруться сюди, стримуй їх скільки зможеш! Не піддавайся ні силі, ні умовлянням! Ель-аграйра підказав мені, як урятувати колонію!
— Але ж куди ти, Ліщино? — спитав Кучма.
— На ферму — перегризти ще один мотузок! А зараз ви двоє — за мною! Не зупинятись, хоч би що там було, аж поки не опинитеся на долині! Як наскочите на ворогів — не бийтеся, біжіть тільки вперед!
Не мовивши більше й слова, він кинувся вгору тунелем і далі — в ліс, а по п’ятах за ним помчали Ожина й Кульбаба.
45. ЗНОВУ ФЕРМА
Звіробій, весь у жовтих плямах від призахіднього місяця, стояв під пагорком, а перед ним трусилися Будяк і Жовтило.
— Вас поставлено біля того виходу не на те, щоб ви слухали! — вичитував генерал солдатам. — Ви повинні були затримувати всякого, хто б надумав прорватися і втекти! Ні під яким приводом ви не повинні були покидати пост! Зараз же на місце!
— Даю вам слово, пане, — ледь роздратовано відповів Будяк, — що там у них сидить якийсь звір! Ми обидва чули, як він вив!
— А запах його ви чули? — спитав Звіробій.
— Ні, пане! Не бачили також ні слідів якихось, ні посліду. Але ми обоє чули виття якогось звіра — не кроля!
Дехто з копачів облишив роботу й підступив ближче, щоб краще чути розмову. Почалось перешіптування:
— У них була гомба, і вона вбила капітана Мальву! Мій брат був там, бачив на власні очі!
— А ще в них був великий птах, який перетворився на блискавку!
— У них був ще один звір — він забрав їх і поніс геть по річці!
— Чи не краще вернутися додому?
— Замовкніть! — крикнув Звіробій, підійшовши до гурту балакунів. — Хто сказав «вернутись»? Ти? Що ж, вертайся, біжи! Я чекаю.
Кріль, на якого насипався генерал, не ступив і кроку.
Звіробій обвів поглядом гурт солдатів.
— Хто ще бажає вирушити додому? Забирайтеся і йдіть! Але з вами не буде жодного офіцера, бо всі офіцери візьмуться за копання, і я в тому числі. Вербено, Жовтоцвіте, за мною! Будяче, негайно приведи Горицвіта! А ти, Жовтило, назад, стерегти той вихід!
Риття поновилось. Викопаний тунель був уже глибокий, а земля все ще не обвалювалась. Але троє ефрафанських ватажків відчували, що на невеликій глибині під ними вже порожнина.
Прибіг Горицвіт і доповів, що бачив, як троє кролів тікали з колонії на північ. Один із них був той самий кульгавий кріль. Він, Горицвіт, кинувся був за втікачами, але вернувся, скорившись наказові, якого передав йому Будяк.
— Дарма! — вирік Звіробій. — Нехай тікають собі! На трьох оборонців буде менше… Що таке? Ти знов покинув пост? — накинувся він на Жовтила, що знов опинився поруч.
— Відкритий хід, пане! Його закидали землею зсередини!
— Ну, то берись тут до діла! — . звелів Звіробій.
На сході засірів світанок, а риття все тривало.
Великий лан пшениці біля підніжжя пагорба лежав уже скошений, але стерні ще не випалили.
— Чи добре ви зрозуміли, що ми втрьох повинні зробити? — спитав Ліщина товаришів, коли вони вилізли із заростей глоду й дерену, якими обросла опора лінії електропередачі.
— Ох, нелегке це діло, Ліщино-ра! — відповів Кульбаба. — Але треба спробувати! Тільки це може врятувати колонію!
— Тоді вперед! — сказав Ліщина. — Поле скошене, бігти легко. Не ховаймося, біжімо по відкритому полю! Але не відривайтеся від мене! А я старатимуся з усіх моїх сил!
Кролі легко перебігли поле. Перед вів Кульбаба. Незабаром добігли до дороги, й Ліщина присів під живоплотом над канавою.
— Отут ми залишимо тебе, Ожино! — сказав він. — Коли приспіє час, не вискакуй зарані! Коли добіжиш до колонії, сховайся в Кегаарів хід і сиди там, аж поки все кінчиться! Ти зрозумів своє завдання?
— Зрозумів, Ліщино-ра! Але мені доведеться мчати звідси й до залізного дерева без жодної зупинки! Тут нема укриття.
— Що ж, тут нічого не вдієш! Якщо доведеться вже зовсім сутужно, звертай до живоплоту й вилазь то з одного боку, то з другого. Чини як знаєш! Ніколи розробляти докладний план! Тільки постарайся добігти до колонії! Тут вся надія на тебе!
Ожина зарився в мох і плющ, що оповив тернину, а Ліщина з Кульбабою перебігли дорогу й подалися нагору схилом, до повіток.
— Та й добрі ж корінці зберігають у цих повітках люди! — сказав Ліщина, коли вони минули повітки. — Жаль, що зараз нема на це часу! Як упораємо це діло, треба буде якось нагрянути сюди!
— Сподіваюсь, що таки нагрянемо! — відгукнувся Кульбаба. — Ти біжиш просто по стежці? А коти?
— Так швидше! — відповів Ліщина. — А це зараз найважливіше!
На цей час уже свінув світ і в небо злетіли перші жайворонки. Наблизившись до великого кільця в’язів, кролі знов почули шелестке зітхання листя вгорі. Ось вони вже й добулися нагору, перед ними постав двір ферми з усіма коморами й повітками. То тут, то там подавали вже голос пташки. Просто попереду, в дальньому кінці подвір’я, стояла собача будка. Собаки не видно було, але мотузок, прив’язаний до кільця на пласкому даху будки, тягся вниз і губився за критим соломою поріжком.
— Ми не спізнились — звірюка ще спить! — мовив Ліщина. — Гляди ж, Кульбабо, не помиляйся! Заляж ось тут, у траві, навпроти будки. Коли я перегризу мотузок, ти побачиш, як він упаде. Якщо пес не захворів чи не оглух, він на той час уже прокинеться. Ти повинен виманити його на себе, щоб він погнався за тобою аж до самої дороги. Ти прудкий, тож подбай, щоб він не загубив тебе, щоб весь час біг за тобою. Доведи його до Ожини — оце все, що від тебе вимагається!