Небезпечнi мандри, стр. 7
Тільки вони рушили назад, коли це навперейми їм кинувся Кучма.
— Де ви поділися? — вигукнув він. — Ви готові рушати далі?
— Ні, — твердо відповів Ліщина. — Як на мене, то нам краще побути тут до ні-Фрітха. Всі добре відпочинуть, і тоді ми зможемо перепливти до тих полів.
Кучма хотів щось відповісти, але Ожина випередив його.
— Кучмо, — сказав він, — а чом би тобі не перепливти зараз на той берег, щоб вибігти в поле та роззирнутися довкола? Лісок там навряд чи простягається далеко, і ти зможеш роздивитися звідтіля. Тоді ми знатимемо, куди краще прямувати.
— Ну гаразд, — пробурчав Кучма, — в цьому хоч є якесь пуття. Я перепливу цю річку тисячу разів для вас!
Без найменшого вагання він зробив два стрибки до води, пробрів трохи й поплив через глибоке, тихе плесо. Кролі бачили, як він підплив до кущика раннику, закусив зубами одне з цупких стебел, підтягся і виліз на берег. Там обтрусився і гайнув у вільшаник. За хвилину він уже миготів поміж горіхів ген-ген у полі.
— Як добре, що Кучма з нами! — сказав Ліщина Срібному й знов із прикрістю згадав Треару. — Він розвідає для нас усе, що треба. О, дивись, він уже й вертається!
Кучма мчав назад через поле. Після сутички з капітаном Падубом він ще ні разу не був такий схвильований. Стрімголов плюхнувся в воду й щосили запрацював лапами, лишаючи позаду стрілчастий бриж на брунатній поверхні. Ось вихопився на мілке, став лапами на пісок і квапливо заговорив:
— Чуєш, Ліщино? На твоєму місці я не чекав би до ні-Фрітха. Треба негайно переправлятись.
— Чому? — спитав Ліщина.
— В лісі великий собака, що зірвався з прив’язку.
— Що? — аж сахнувся Ліщина. — Звідки ти це знаєш?
— З поля проглядається ліс, він спускається полого до річки. Я бачив, як той собака перебігав просіку. За ним тягся ланцюг— отже, собака, напевне, зірвався з прив’язку. Може, він іде по сліду лендрі, та лендрі досі вже, мабуть, сидить у своїй норі. Але що буде, коли він візьме наш слід? Нумо швидше на той берег!
Ліщина розгубився. Перед ним стояв Кучма, мокрий як хлющ, безстрашний, з однією думкою в голові — просто втілення рішучості. А поруч, мовчазний і тремтячий, стояв П’ятий. Ліщина бачив, що Ожина пильно дивиться на нього, не звертаючи уваги на Кучму й чекаючи на його, Ліщини, вирішальне слово. А там Чашечка скулився в піщаній виямці — такого нажаханого та безпомічного кроля він ще в житті не бачив. І цієї миті з лісу долинув собачий гавкіт, потім заверещала, сварячись, гонка.
Ліщина заговорив крізь туманець легкої нестями:
— Що ж, ти переправляйся — і всі, хто хоче з тобою. А я чекатиму, поки П’ятий із Чашечкою зможуть перепливти річку.
— Ти, телепню! — закричав Кучма. — Ми всі пропадем! Ми…
— Не кричи й не тупочи, а то ще почує собака, — сказав Ліщина. — То що ти пропонуєш?
— Що пропоную? А що тут пропонувати? Хто може пливти, пливе. А решта мусить зостатися й сподіватись, що пронесе. Може, собака й не прийде сюди.
— Ні, це не для мене. Я втягнув Чашечку в це діло, то й витягти мушу.
— Ну а П’ятого ти втягнув? Це він втягнув тебе!
Ліщина подумки зазначив, мимоволі захоплюючись товаришем, що хоч Кучма і втратив самовладання, а не спішив рятувати свою шкуру й переляканий був менше за будь-якого з них. Пошукав очима Ожину й побачив, що той відбіг од них угору понад річкою до невеличкої коси. Грузнучи в мокрій ріні, обнюхував щось велике й плоске, прибите водою до берега. Та річ скидалася на шмат дерева.
— Ожино, — погукав він, — а підбіжи сюди на мить!
Ожина озирнувся, висмикнув лапи з ріні й прибіг назад.
— Ліщино, — швидко заговорив він, — там є шмат плоского дерева, схожий на отой, що перекинутий через канаву вище колонії, пам’ятаєш? Мабуть, його принесло сюди водою. Значить, він не тоне у воді. Ми могли б посадити П’ятого й Чашечку на той шмат дерева й підштовхнути його, щоб він знову поплив. Може, його приб’є до того берега. Ти розумієш?
Ліщина нічого не зрозумів. Йому здавалось, що Ожина намолов сім мішків гречаної вовни, й від того тільки стягся ще тугіше вузол небезпеки та розгубленості. Ніби замало було Кучминої сердитої нетерплячки, нажаханості Чашечки й собаки, що наближався, так ще й найрозумніший серед них кріль, очевидячки, з’їхав з глузду! Ліщина був близький до відчаю.
— Клянуся Фрітхом, я розумію! — продзвенів біля його вуха схвильований голос П’ятого. — Мерщій, Ліщино, не зволікай! Ходім підведемо туди Чашечку!
Ожина розбуркав заціпенілого Чашечку й, штовхаючи носом, змусив прошкандибати кілька метрів до невеличкої коси. Дощечка, не набагато більша за ревеневий листок, одним краєм увіткнулася в рінь. Ожина загнав Чашечку туди. Кролик припав до дерева, дрижачи всім тілом. Слідом за товаришем «на борт» зійшов П’ятий.
— Ану, хто дужий? — гукнув Ожина. — Кучмо! Срібний! Підштовхніть, щоб попливло!
Ніхто не послухався. Всі сиділи приголомшені й не знали, що робити. Тоді Ожина підважив носом ближчий до берега край дощечки й штовхнув її. Дощечка схитнулась. Чашечка запищав, а П’ятий пригнув голову і вчепився в дерево кігтями. Дощечка знов лягла рівно й відпливла десь на метр насеред плеса разом із двома кроликами, що заціпеніло припали до неї. Течія повільно закрутила її, і ось обох пасажирів знов повернуло головами до товаришів на березі.
— Фрітх і Інле! — скрикнув Кульбаба. — Вони сидять на воді! Чом же вони не тонуть?
— Вони сидять на шматку дерева, і той шмат пливе, хіба ти не бачиш? — пояснив Ожина. — А зараз і ми попливем. Можна рушати, Ліщино?
На ці останні кілька хвилин Ліщина трохи не втратив тями. У відповідь на гнівне нетерпіння Кучми він міг тільки повторити, що ладен ризикнути своїм життям, лишившись разом із П’ятим і Чашечкою. Він досі не міг збагнути, що сталося, але принаймні зрозумів: Ожина хоче, щоб він ужив владу. В голові йому проясніло,
— Пливти, — сказав він. — Усім пливти!
Він дивився, як вони позаходили у воду. Кульбаба плив так само добре, як і біг, — швидко й легко. Срібний теж не відставав, плив дужими ривками. Решта безладно гребла лапами, якось посувалася вперед, і, коли вони вже допливали до того берега, Ліщина й собі стрибнув у річку. Холодна вода враз промочила його шубку. Йому прихопило дух, він занурився з головою і тільки почув, як тихо шкряботять камінчики ріні один об один. Незграбно запрацювавши лапами, виринув і, високо задерши голову, став гребти до кущиків раннику. Ось він видряпався на берег і обвів поглядом кролів, що обтрушувались серед вільшини.
— А де Кучма? — спитав він.
— Позад тебе, — цокочучи зубами, відповів Ожина.
Кучма був досі у воді, ще й не посередині плеса. Він підплив до «плотика» і, впершись у нього носом, штовхнув уперед. Ліщина почув, як він видихнув здавленим голосом: «Сидіть тихо!» — й пірнув. За мить Кучма виринув і сильно штовхнув дощечку. Вона повільно рушила через плесо й ткнулася кінцем у протилежний берег. П’ятий виштовхав Чашечку на рінь, а позаду, тремтячи й надсадно хекаючи, вже брів по мілкому Кучма.
— Я все зрозумів, як тільки Ожина показав нам дощечку, — сказав він. — Та її важко штовхати, коли ти сам у воді. Швидше б сонце зійшло. Я геть змерз! Гайда всі далі!
Собаки ніде не видно було — ні коли вони хутенько брели через вільшину, ні коли бралися вгору полем до найближчого живоплоту. Більшість кролів так і не збагнула, що Ожина відкрив пліт, і зразу ж це забула. Але П’ятий підбіг до Ожини, що лежав, притулившись до глодового стовбурця.
— Ти врятував життя Чашечці й мені, адже так? — сказав він. — Навряд чи Чашечка втямив, що ж сталося, але я все розумію.
— Та, мабуть, непогано придумано, — мовив Ожина. — Запам’ятаймо це — може, ще коли-небудь пригодиться.
9. ВОРОНА Й БОБОВЕ ПОЛЕ
Вони все ще лежали серед глоду, як зійшло сонце. Декілька кролів уже й спало неспокійним сном, примостившись поміж глодових стовбурців, пам’ятаючи краєм свідомості, що небезпека може нагрянути в будь-яку мить. Ліщина дивився на них, почуваючись майже так само непевно, як на березі річки. Живопліт у чистому полі — аж ніяк не підходяще місце, щоб сидіти тут цілий день. Але куди їм податися? Йому хотілося знати більше про місце, де вони притулились. І він пострибав попід живоплотом, відчуваючи південний легіт і вишукуючи таку місцину, де можна було б сісти й спокійно винюхати всі довколишні запахи. А запахи з узвиш могли розповісти йому дещо.