Небезпечнi мандри, стр. 27

— Значить, він спроможний розмовляти з нами? — спитав Кучма.

— Здається, так. Наскільки я можу судити, це будуть для нього найкращі ліки: посидить із нами всіма, то, либонь, більш не матиме такої страшної ночі.

— Ну, а де ж ми спатимемо сьогодні? — спитав Срібний.

Ліщина подумав. Соти були ще не зовсім готові, але, мабуть, уже зручніші за нори під глодом. А якщо недоробки заважатимуть — тим більше виникне бажання їх усунути. Всім, певне, приємно буде відчути наслідки своєї тяжкої сьогоднішньої праці — куди приємніше щось тут доробити, ніж ночувати третю ніч у крейдяних норах.

— Думаю, що тут, — сказав він. — Але чи захочуть інші?

— А що робить тут ця миша? — поцікавився Кульбаба.

Ліщина пояснив. Кульбаба спантеличився, як перед ним Кучма.

— Щиро кажучи, я тоді ні про що не думав, коли вискочив допомогти їй, — сказав Ліщина. — Одначе зараз я дещо надумав, потім поясню. Насамперед ми з Кучмою повинні піти поговорити з Падубом. А ти, Кульбабо, збігай, будь ласка, розкажи всім те, що розказав нам, та попитай, як вони хотіли б провести вечір.

Вони знайшли Падуба, Дзвіночка й Чашечку біля того самого мурашника, з якого Кульбаба вперше оглянув шпиль пагорба. Падуб якраз обнюхував лілову орхідею: бузкові квіточки легенько гойдалися від доторків його носа.

— Не лякай її, капітане, а то ще полетить геть! — мовив Дзвіночок. — А може, це сонечко? Он скільки по ній цяточок!

— І коли ти нажартуєшся, Дзвіночку? — добродушно відказав Падуб. — Нам треба добре вивчити цю місцевість. Я не знаю і половини тутешніх рослин. Ця, звісно, не годиться в їжу, але тут хоч бедринцю багато, а він кролям дуже корисний.

Ліщина й Кучма зраділи, побачивши капітана в доброму настрої. Ліщина висловив надію, що Падуб настільки гарно себе почуває, що зможе приєднатися до всіх, але той перебив його запитанням:

— А багато вас усіх?

— Грайр! — відказав Кучма.

— Всі, що залишили колонію разом із тобою?

— Усі до одного, — відповів гордо Ліщина.

— А це хто біжить сюди? Його не було в нашій колонії.

З букового ліска до них мчав Суниця. Наблизившись, він почав виробляти такі самі дивні танцювальні рухи головою і лапами, якими привітали мандрівників на мокрому лузі господарі колонії пасток. Але зразу ж схаменувся, трохи знітився і, щоб не дати Кучмі побурчати, квапливо заговорив до Ліщини.

— Ліщино-ра! — сказав він (при цьому Падуб вражено сіпнувся, але промовчав). — Усі бажають лишитись сьогодні на ніч у новій великій норі й сподіваються, що капітан Падуб зможе розповісти, що сталось та як він прийшов сюди.

— Атож, ми всі хотіли б послухати твою розповідь, капітане, — підхопив Ліщина. — Це — Суниця, він пристав до нас дорогою, і ми раді, що він з нами… Як ти, зможеш розповідати?

— Зможу, — відповів Падуб. — Але мушу застерегти: серця ваші обіллються кров’ю, коли ви це почуєте!

Він так похмуро й сумно вимовив ці слова, що всі помовкли. А за якусь хвилину шестеро кролів — усе мовчки — бігли нагору. Коли примчали на узлісся, їхні товариші паслись, а дехто просто грівся на вечірньому сонечку.

— Звісно, ще не совина пора, — мовив Кучма, — але всім так кортить швидше почути твою розповідь, Падубе, що вони вже й зараз ладні спуститися під землю. Ти згоден?

Кролі один по одному спускалися в нори. Дарма що місця тут вистачало на всіх, але повітря наче було менше, ніж у залі в колонії пасток, тож цього червневого вечора в Сотах трохи відчувалася задуха.

— Ми можемо легко зробити так, щоб тут було більше прохолоди, — сказав Ліщині Суниця. — Там, у великій залі, ми, було, відкривали деякі тунелі на літо й закривали їх на зиму. Завтра прориємо ще один хід на вечірню сторону, й сюди доходитиме вітерець!

Ліщина вже був розтулив рота, щоб попросити Падуба почати розповідь, коли із східного ходу вигулькнув Вероніка.

— Ліщино, — сказав він, — там твоя… гм, гостя, твоя миша хоче поговорити з тобою!

— Ой, а я забув про неї! Де вона? — спитав Ліщина.

— Біля виходу.

Ліщина виліз нагору, де його дожидала миша.

— Ти вже йдеш? — спитав він. — Нема небезпеки?

— Йду, — відповіла миша. — Не чекати сову. Але ось що я хотіти сказати. Ти — помогти миші. Колись миша помогти тобі. Ти кликати — миша прийти.

— Фрітх у ставку! — пробурмотів Кучма за Ліщининою спиною. — Ще припхається з усією мишачою ріднею! Наші Соти кишітимуть мишами! Ліщино, чом ти не попросиш їх вирити нам пару нір, га?

Ліщина провів очима мишу, що шмигнула у високу траву, а тоді вернувся в Соти і вмостився біля Падуба. Капітан якраз почав свою розповідь.

21. «САМ ЕЛЬ-АГРАЙРА ЗАПЛАКАВ БИ»

— Тієї ночі, коли ви пішли з колонії, Оусла погналася за вами. Відтоді наче вічність минула! Ми пройшли вашим слідом до струмка, але Треара, коли йому доповіли, що ви подалися за течією, сказав, що не варто ризикувати й переслідувати вас далі. «Пішли, то й пішли!» — сказав він. Тільки розпорядився, щоб арештували кожного, хто вернеться в колонію. Я негайно припинив розшук.

Нічого незвичайного не сталось наступного дня. Тільки ходили плітки про П’ятого та про кролів, що подалися з ним. Усі вже знали, що П’ятий провістив якесь лихо. Поповзли всякі чутки. Хто казав, що всі ті пророцтва — дурниці, а хто запевняв, що на колонію нападуть люди з тхорами й рушницями. Гіршого лиха, ніж це та ще біла сліпота, ніхто й уявити не міг.

Ми з Вербою пішли до Треари, щоб разом усе це обговорити.

«Я знав кролів, яким здавалося, ніби вони мають дар ясновидіння, — сказав нам Треара. — Але їхнім словам не варто надавати великого значення. Буває, слабкий кріль, аби якось здобути шану, проголошує себе пророком. Але трапляються також кролі, що й справді мають цей незвичайний дар. Такий віщун може, наприклад, провістити повінь чи напад людей із тхорами та рушницями. Що ж буває в таких випадках? Частина кролів перестає бігати. А як цьому запобігти? Треба евакуювати колонію, а це жахливо клопітне діло! Хтось не захоче нікуди рушати. Головний Кріль покидає колонію з тими, хто хоче йти. Його авторитет піддається найсуворішому випробуванню! Йому треба вести юрбу глессілів по відкритій місцевості, ще й, чого доброго, кролиць із кроленятами! На них ордами нападають елілі. Отже, ліки тут іще гірші, ніж сама хвороба! Майже завжди краще відсидітися в норах!»

— Бачите, я нічого не думав, не видумував, — перепинив оповідача П’ятий. — Треара мав усе обдумати! Просто мене мучили такі жахи, що я не міг не кричати! Великий золотий Фрітху, не дай мені ще колись такого зазнати! Я ніколи не забуду цього… й тієї ночі під тисом. Жахливе зло живе на світі!

— Те зло від людей, — підхопив Падуб. — Усі інші елілі роблять те, що мають робити, бо живуть на землі й повинні щось їсти. А людина ніколи не заспокоїться, поки не перепсує землі та не винищить тварин… Але розказую далі. Наступного дня після обід задощило…

— Пам’ятаєш ті наші вигрібанки під гаєм? — прошепотів Жостір Кульбабі.

— …Всі були під землею, спали здебільшого. Я. вийшов на хвилинку до вітру. Я був на узліссі, біля канави, коли це бачу: кілька людей вийшло з хвіртки коло тієї дошки. Здається, їх було четверо. У них були довгі чорні ноги, а з ротів у них стирчали й диміли білі палички. Звільна походили вони туди-сюди, подивилися на живоплоти, на струмок. Тоді перебрели через струмок і попрямували до колонії. І кожен з них підійде до нори — й копне ногою, і все щось балакають. Коли вони стали наближатися до мене, я знов шаснув під землю. Якийсь час я чув, як вони гупали довкола та говорили. А я думав: «Ну, вони без тхорів, без рушниць!» Але все одно мені це не подобалось.

— Що сказав про це Треара? — спитав Срібний.

— Не знаю. Я не питав його, й ніхто інший не питав, наскільки мені відомо. Я заснув, а коли прокинувся, нагорі було тихо. Був вечір, і я вийшов на сильфлай. Дощ не переставав, але я все-таки трохи попасся. Ніяких змін я не запримітив, тільки то тут, то там були поколупані входи в нори.