Небезпечнi мандри, стр. 10
Довкола не видно було ніякого туману. Травнева ніч була ясна й свіжа. Ліщина вичікувально мовчав, і за хвилину П’ятий вимовив, якось повільно й глухо:
— Але ми повинні йти вперед, аж поки доберемося до пагорбів. — І повторив ще тихіше, мовби уві сні: — Аж поки доберемося до пагорбів… Кріль, що вертатиметься до нори через дірку в живоплоті, вскочить у пастку. Бігти так — нерозумно. Бігти так — не варто. Бігти… не… — Він весь затрусився, затіпався і затих.
А в ямі внизу Кучма, очевидно, кінчав свою нотацію: «А зараз ви, зграя задрипаних, тупорилих кротів, гідних жити в клітці під защіпкою, а не на волі, ви, кліщі овечі, геть з-перед моїх очей!»
Ліщина глянув ще раз на імлисті обриси пагорбів. Тоді П’ятий заворушився, забурмотів у нього під боком, і Ліщина легенько штовхнув його лапою, потерся носом об його плече. П’ятий стрепенувся.
— Що я говорив, Ліщино? — спитав він. — Ніяк не пригадаю…
— Дарма, — заспокоїв його Ліщина. — Ходімо вже додолу. Пора вже нам підіймати їх і рушати далі. Якщо з тобою ще творитимуться такі дива, тримайся коло мене. Я подбаю про тебе.
11. ТЯЖКИЙ ПЕРЕХІД
Коли Ліщина з П’ятим спустилися на дно торф’яної ями, там на них уже чекав Ожина, жуючи брунатне стебло осоки.
— Що скоїлось? — запитав Ліщина. — Де решта?
— Там, — відповів Ожина. — Допіру сталась жахлива сварка. Кучма погрозив Козельцеві й Вероніці, що розірве їх на шматочки, якщо вони не послухаються його. А коли Козелець поцікавився, хто ж у нас Головний Кріль, Кучма його вкусив. Кепські справи. А й справді, хто ж таки Головний Кріль: ти чи Кучма?
— Сам не знаю, — відказав Ліщина. — Хоча Кучма, звісно, найдужчий. Не треба було йому кусати Козельця — той і так нікуди б не подівся. Він із своїми друзями сам переконався б, що вороття назад немає, якби йому дали вибалакатись. А так Кучма на них накричав, і вони вважатимуть, що йдуть уперед тільки тому, що він їх змушує йти. Нас занадто мало, щоб розкидатися наказами й кусатись на всі боки. Фрітх в тумані! Чи нам без того мало клопотів?
Скочили в дальший кут ями. Під навислим рокитниковим гіллям Кучма й Срібний розмовляли з Жостіром. Поблизу Чашечка й Кульбаба удавали, ніби обгризають кущика. А далі Жолудь із явно перебільшеним старанням вилизував Козельцеві шию, а Вероніка спостерігав.
— Сиди тихо й терпи, бідолахо! — примовляв Жолудь так, щоб усі чули. — Дай мені вилизати кров. Ну, спокійно ж!
Козелець скорчив мученицьку гримасу й позадкував. Коли з’явився Ліщина, всі кролі обернулись і вичікувально втупилися в нього.
— Слухайте, — звернувся до них Ліщина, — я знаю: поки мене не було, тут скоїлося щось прикре. Але найкраще буде все те зараз же й забути. Це погане місце, але скоро ми виберемося з нього.
— Ти певен, що виберемось? — перепитав Кульбаба.
— Якщо ви підете за мною зараз, — у відчаї сказав Ліщина, — я обіцяю до сходу сонця вивести вас звідси.
«А як не виведу, — подумав, — мене розірвуть на шматки, хоча нікому з цього не буде ніякого пуття».
Вдруге виліз він із ями, і всі пішли за ним. Знов почалась страшна, стомлива подорож, сповнена тривог. Було так темно, що Ліщина не завжди знав напевне, чи він веде перед, чи поперед нього вихопилися Кучма або Срібний. Все переплуталося, ніхто нічого не знав, тільки знесилено брели далі й далі. Але в кошмарі цієї подорожі Чашечка, здавалось, не відставав од Ліщини ні на крок. Інші кролі то з’являлись, то зникали, мов трісочки у вирі, але Чашечка був весь час поруч, тож зрештою необхідність підбадьорювати його стала для Ліщини єдиним способом поборювати власну втому.
— Вже недалеко, Глао-роо, вже недалеко! — бурмотів він, аж поки схаменувся: це ж він повторює несвідомо, наче приспів у пісні, не звертаючись ні до Чашечки, ні навіть до самого себе. Просто він говорив у напівсні.
Нарешті засірів світанок, такий блідий, неначе світельце за далеким поворотом у незнайомій норі. Цієї ж миті заспівала жовта вівсянка. Те, що почував Ліщина, можна було порівняти з почуттями генерала, чиє військо зазнало поразки… Розвиднялось, і незабаром він побачив, що просто перед його носом пролягає дорога, покрита гравієм. Накульгуючи, він вибрів із вересу, всівся на камінцях і струснув росу з кожушка. Попереду виразно вимальовувались сірувато-зелені пагорби П’ятого. Вони здавалися зовсім близькими під обложними хмарами, що обіцяли дощ; там можна було навіть розрізнити цятки кущів дроку й покручені тиси на крутих схилах. Ліщина все дивився на пагорби, коли це почув за собою чийсь схвильований голос:
— Він таки вивів нас! Я ж казав вам!
Ліщина повернув голову й побачив Ожину. Саме йому, забрьоханому й виснаженому, належали ці слова. Слідом за Ожиною з вересу вибрели Жолудь, Вероніка й Жостір. Всі чотири кролі широко розплющеними очима видивлялися на нього. Чому? Тільки як вони підійшли ближче, він збагнув, що дивляться вони не на нього, а на щось за його спиною. Він теж обернувся туди. Дорога, посипана гравієм, вела вниз, до невеликого продовгастого гайка із сріблястих беріз та горобини. Далі був ріденький живопліт, а ще далі, між двох гайків, зеленіло поле. Все-таки він вивів свій загін із пустирища!
— Ох, Ліщино! — заговорив Ожина, оббігаючи калюжу серед гравію, щоб наблизитися до нього. — Я так стомився і спантеличився, що навіть почав сумніватися, чи знаєш ти, куди нас ведеш. Я чув, як ти все бурмочеш: «Уже недалеко», і це мене дратувало. Я думав, що ти прикидаєшся. Присягаюся Фрітхом, ти — молодець! Я вважаю тебе за Головного Кроля!
— Молодець, Ліщина-ра! — завторував і Жостір. — Молодець!
Ліщина не знав, що й відповісти, і тільки мовчки дивився на них. Тоді заговорив Жолудь:
— Ану, хто побіжить наввипередки зі мною? Я ще можу бігти!
І не дуже швидко побіг униз схилом, але завмер на місці враз, коли Ліщина тупнув лапою.
— А де решта? — спитав він. — Де Кульбаба, Кучма?
Тієї миті з вересу видибав Кульбаба, за ним — Козелець, тоді П’ятий.
— Глянь, Ліщино-ра, — сказав Жостір, показуючи лапою на долину, — Срібний і Кучма вже внизу! Вони чекають на нас.
На тлі кущів дроку виразно видніло ясно-сіре хутро Срібного, але Кучми Ліщина не бачив, поки той не помчав їм назустріч.
— Чи всі тут, Ліщино? — спитав він.
— Авжеж, усі! — замість Ліщини відповів Ожина. — Казав же я тобі, що Ліщина — справжній Головний Кріль! Ліщино-ра, чи не…
— Ліщина-ра? Головний Кріль? — перепинив його Кучма. — Фрітх в осиному гнізді! День, коли я назву тебе, Ліщино, Головним Кролем, запам’ятається вам усім! Я перестану битися того дня!
Ці слова й справді всім запам’ятались — як і той майбутній день, але він поки-що таївся в невідомості, передбачити яку не міг ніхто, тож бідолашному Ліщині лишалося тільки одвернутись, думаючи знічено, що й справді його роль у переході через пустирище навряд чи була така вже велика.
— Ну, Жолудю, — сказав він, — ти хотів позмагатися наввипередки — то я біжу з тобою!
За хвильку кролі вже бігли попід сріблястими березами, й коли сонце, зійшовши, викресало червоні й зелені іскри на краплях роси, що всіяла листя папороті, вони продерлися крізь живопліт, далі через неглибоку канаву і вскочили в густу лугову траву.
12. ЧУЖИЙ У ПОЛІ
Дійти до кінця всіх тривог і страхів! Відчути, як хмара, що давила, нависала над вами, враз розвіялась — та хмара, що гнітила серце, змушувала забути щастя, мов далеку, бліду згадку! Цієї радості зазнають чи не всі живі створіння…
Купаючись у промінні сонця, стомлені кролі безжурно паслись собі на лузі, от ніби набігли з поблизького пагорка. Тяжкий нічний перехід, спотикання в цупких обіймах вересу були забуті, неначе райкове сонце розтопило все те своїм промінням. Кучма з Козельцем ганялися один за одним по високій траві. Вероніка перестрибнув через струмочок, що протікав серед лугу, а коли Жолудь спробував і собі перескочити, та впав у воду, Срібний почав із ним жартувати: качав товариша в сухому дубовому листі, аж поки той зовсім висох. Коли сонце підбилося вище, спиваючи росу, кролі потяглися до холодку в канаві. Тут Ліщина, П’ятий і Кульбаба вже сиділи під квітучою дикою вишенькою. Білі пелюстки падали довкола них, покриваючи траву й роблячи пістрявими їхні кожушки, а десь поблизу дрізд виспівував: «Ой роса, ой роса! По коліна, по коліна».