Дівчинка на кулі, стр. 81

Тільки спершу треба знайти кабінет найголовнішої людини в інституті! Як я раніше не здогадалася? Мені ще вчора після іспиту треба було бігти до ректора! «Від нього тут усе залежить». «Він усе може». Нехай щось робить! Моя оцінка — фальшива! Я таки вступлю цього року, хоч би настав кінець світу!

XXI

Прибиральниця підказала, де шукати кабінет ректора. Табличка на дверях підтвердила, що це дійсно так. Але під дверима нікого не було! Невже ректор такий страшний, що до нього ніхто й не потикається? А! Мені вже все одно. Я тихенько постукала. Ніхто не озвався. Натиснула на клямку. Двері відчинилися дуже м’яко, без жодного звуку. Не питаючи дозволу, боком просунулася всередину й помітила, що з приймальної інші двері вели в ще одну кімнату. Значить, ректор там.

У куточку на друкарській машинці цокає секретарка. Навіть не підводить голови. Й мене не помітила. На кріслах сидять якісь люди. Та які вони люди? Справжні пани! Від жінок пахне такими духами, що нанюхатися неможливо. У чоловіків на лацканах ромбики про закінчену вищу освіту, в старших — орденські планки. Ага, це той клас, що ні колгоспники, ні робітники, ні трудова інтелігенція. У котрих є гроші й знайомства. Домовлятися про своїх діточок і внуків прийшли! Чекають у черзі до ректора. І він їх прийме — як таким відмовити? А мене, навіть якщо тільки запитаю, хто крайній, секретарка з тріском вижене.

— Ви записувалися на прийом? — ніби вгадавши мої побоювання, спитала, відірвавши погляд від надрукованого листка, дівчина.

Саме в цей час від ректора, відчинивши перед собою двері навстіж, вийшов якийсь здоровезний чолов’яга. Я зорієнтувалася вмить: у мене є чи не єдиний шанс потрапити на очі тому, хто в педінституті все може! Тому, замість відповідати секретарці, шарпнулася до входу. Правда, двчина виявилася дуже меткою: стала хрестом на дверях. Та я миттєво пригнулася й попід її рукою таки прошмигнула в кабінет. З очей уже тридцятьма трьома фонтанами, не беручи до уваги дрібних бризок, струменіли сльози. Побачивши мене, Сивий Ректор кинувся зачиняти вікна: ще бракувало, щоб якась напівбожевільна абітурієнтка-невдаха вискочила з другого поверху. Та ніяке самогубство я й у думці не припускала. Зате прямо з порога невпопад заволала про небачену несправедливість, хабарництво, підлість, обіцяючи на голови винних не тільки всі можливі кари небесні, а й — і то найближчим часом! — міністерську перевірку й міліцію. Під акомпанемент моїх звинувачень Сивий Ректор спокійнісінько позакручував усі вікна у своєму кабінеті на гачки, налив з графина в склянку води і промовив:

— Пий! — а далі співчутливо додав: — Бо не вступиш.

Діватись було нікуди — я випила. Побачивши, що впоралася з першою склянкою, Сивий Ректор налив ще одну:

— Пий, пий! Якщо бажаєш стати студенткою.

Я понад усе на світі хотіла вступити, тому хоч і насилу, та подолала й другу склянку рідини. Мені ще дуже хотілося звинувачувати всіх і вся, кричати, жалітися, пояснювати, як і чому я запізнилася, як безсердечно мене не пускали на екзамен, — та після подвійної порції холодної води мої нерви несподівано стали на місце, і скандалити, як я це вже почала робити хвилиною раніше, стало неможливою справою.

— А тепер спокійно розповідай, що трапилося.

— Мені поклали «двійку»!

— Багатьом ставлять негативні оцінки.

— Багатьом! Але тільки я — призер республіканської олімпіади з української мови і літератури! Тому не могла написати свій твір на таку низьку оцінку! Моя «двійка» — фальшива! Мені безсовісно помстилися!

— Ясно. Вендета по-корсіканськи, — куточками губ усміхнувся Сивий Ректор. — Зараз справедливість буде відновлена. Хочеш подивитися свою роботу?

Я кивнула головою.

— На яку спеціальність ти вступаєш? Ага, ти вже про це говорила! Хвилиночку!

Він гукнув секретарку й попросив її принести всі твори зі спеціальності «Українська мова і література», за які виставлено незадовільні оцінки. Стосик білих аркушів був доволі-таки солідний.

— Сідай навпроти. Пошукаємо твій твір.

Моя душа втекла в ліву п’ятку, й нога, з якої лише недавно зняли гіпс, почала шарпатися, наче невропатолог бив по моєму коліні молоточком. Але ось на червону папку лягла остання робота — а моєї серед «зарізаних» так і не виявилося. Ректор звелів секретарці принести твори, написані на «трійки». Знову шелестіли аркуші, блищали ректорові окуляри, а під моєю синьою шкільною формою голосно билося — здавалося, що його чути аж у приймальній і на коридорі, а може, й на вулиці! — моє доведене до відчаю серце, та злощасного твору не знайшлося й між роботами «трієчників».

— Неси твори абітурієнтів, які отримали чотири бали! — гукнув ректор секретарці, і в його досі спокійному голосі зазвучали нотки погано тамованого гніву.

Та й між тими, що написали на «чотири», сподіваної роботи ми теж не знайшли. Ректор зняв окуляри й здивовано глянув на мене. Я мужньо витримала його погляд.

— Залишилося пошукати між «п’ятірками». Готова?

На «відмінно» перевіряючі оцінили тільки дві роботи. І одна з них таки була моєю! Секретарці прямо в моїй присутності від шефа дісталося так, що я аж сама злякалася. Боже, через мене людину звільнять з роботи! Через якусь дурну помилочку в списку!

— Куди ти дивишся, коли друкуєш? Чому в списках у цієї дитини, котра, як бачиш, написала свою роботу на «п’ятірку», — стоїть «двійка»?

— У яких списках? — здивувалася секретарка. — Я ще тільки додруковую оцінки зі спеціальності «Українська мова і література»! Вивісила годину тому результати за твір зі спеціальності «Російська мова…».

— Ага. Тоді познайомся: це — наш золотий призер республіканської олімпіади! Як бачиш, букв не знає і читати не вміє. Пішли, скривджена й ображена, подивимося, де ти побачила свою «двійку»!

Сивий Ректор веде мене за руку, як малу дитину. Я вже не плачу — посміхаюся від вуха до вуха, а вслід голосним шепотом обмінюються репліками ті, хто чекає своєї черги в приймальній: «О, вже одна добилася правди!», «Казала нашому: йди сам, а він злякався!», «І моя не захотіла!», «А людські діти — хитрі», «Напролом, без черги — і в „дамках“!», «Нахабство — друге щастя!», «А зовсім не подібна на таку, що може себе відстояти!», «Пощастило!». Ми спускаємося сходами на перший поверх, виходимо на ґанок.

— Читай!

— Філологічний факультет. Спеціальність «Російська мова і література», — белькочу, густо червоніючи, я.

— Тепер по складах.

Читаю по складах.

— Тепер кожну букву окремо, як у першому класі.

Читаю, як велить Сивий Ректор, хоч усі навколо регочуть, як колгоспні коні, навіть ті абітурієнти, в яких «двійки» справжні, а не з переляку придумані. Нарешті мій рятівник відпускає мою руку:

— Все? Душенька на місці? Біжи готуватися до наступного іспиту!

Лечу через мокрий після дощу парк у гуртожиток, як ластівка через грозову хмару. На шалений стукіт дівчата зі співчутливими масками на обличчях відчиняють двері — й не ймуть віри моїм словам:

— «П’ятірка»? Хоч ти й поверталася?

— Везуча!

— За це й підеш до магазину, купиш щось на вечерю, бо в нас завтра іспит — і ми збираємося зубрити іноземну мову до ранку. Якщо за цей екзамен та ще з історії КПРС не отримаємо «двійок», то при наших цільових скеруваннях маємо шанс пройти! Ве-е-е! — показує мені язика та, що нижча.

— При яких цільових скеруваннях?

— А таких! Ми з гірських сіл, де вчителів не вистачає, тому і вступаємо поза конкурсом! Ти про такі шанси зі своєю «п’ятіркою» не можеш і мріяти, як ми їх маємо з «трійками»!

На щастя, ми вступаємо на різні спеціальності, тому сусідки по гуртожитській кімнаті — аж ніяк не мої конкурентки. Справді, піду я краще в магазин, не буду з ними сперечатися. Якщо завтра дівчата не зароблять туберкульозних «трієчок», то не допоможуть їм і якісь рятівні цільові скерування, і те, що в гірських школах не вистачає вчителів!

Проте оте дражливе «Ве-е-е!» пискливої абітурієнтки зачепило мене за живе. Зобов’язана я, бач, їх годувати, бо вони мають вчитися! Тож замість того, щоб відразу прошкувати в гастроном, звертаю на стежку, яка веде до парку.