Дівчинка на кулі, стр. 49

Господиня мовчала, потупивши очі.

— Палучішь целую машину мєбєлі. Вибєрьошь сама. Но єслі начнєшь снова піть, пайдєшь пад суд. Скажу, што мєбєль наваравала с ваєннай часті. Панятна?

— Я кину пити. Чесне слово, — простогнала Катрусина мама. — Привозьте хоч якесь ліжко. І диван. І шафу. Й стіл.

— Чєрєз нєдєлю-двє палучішь. Но: угавор — дарожє дєнег! Я с тєбя взял чєстнає слова!

Коли вдома тато почав мене розпитувати, про що Генерал розмовляв з Катрусиною мамою, я призналася тільки, що про меблі. Сказала напівправду, остерігаючись, що коли мої домашні довідаються про те, що Катрусина ненька п’яна мало не щодня, то жити мені в подружчиній квартирі не дозволять, а це означає, що про училище також можна забути. Зрештою, я тоді ще сама вірила, що Катрусина мама кине пити. Досі я бачила лише пияків-чоловіків. Із жінок у нашому Селі ніхто не напивався до напівсмерті. Та й навіть відомих мені чоловіків-алкоголіків між моїми односельцями було мало. Менше, ніж пальців на одній руці: клишоногий Цьопочка, музиканти Іван Цьоньо та Василь Мареїн — на все п’ятитисячне Село.

Через кілька днів тато сказав мені, що військова квартирно-експлуатаційна частина поміняла меблі жителям військового містечка й післязавтра старі шафи, столи, крісла й дивани повезуть на смітник. Треба, що Катрусина мама замовила й собі бортову машину в тому ЖЕКу, де працює двірничкою, о другій годині приїхала вантажівкою на міське звалище й там дочекалася обіцяних меблів, які солдати їй тільки перевантажать з однієї машини на іншу.

До речі, меблі виявилися цілком пристойними й оббивка на них була значно чистішою, ніж навіть у комісійному магазині — тоді за новими люди стояли в чергах по кілька років, а в меблевому магазині красувалися тільки взірці, які навіть руками чіпати було заборонено. Вдома Катрусина мама розплакалася від щастя: не було в хаті й кульгавого табурета, а тут наче за помахом чарівної палички: раз — і три чудові дивани, двоспальне ліжко, тапчан, етажерка, дві тридверні шафи для одягу, два столи, шість тумбочок, рогата вішалка й цілий комплект на кухню! Ми з подругою тиждень натхненно поралися в квартирі, відпуцовуючи спочатку вологою, а опісля — й сухою ганчіркою мало не кожну дощечку в тих меблях, а Катрусина мама білою фарбою замальовувала інвентаризаційні номери з тильного боку спинок диванів, на задніх стінках шаф і тумбочок та на днищах стільців. З яскравого ситцю в ательє з ремонту одягу було пошито фіранки на вікна, в комісійному для нас із Катрусею запівдарма куплено настільну лампу, а також кремову скатертину на кухонний стіл — й спільному щастю не було меж.

Мене прийняли в медучилище, і щодня, крім суботи й неділі, на сьому вечора я бігла на заняття. Поверталася ж о десятій-одинадцятій. Простувати порожнім, хоч і яскраво освітленим, а тому просто фантастичним містом, було все-таки незвично й навіть трохи боязко, тому я брала з собою за компанію Катрусю, а викладачам пояснювала, що це моя молодша сестричка-школярка, яку нерозлучно тягаю з собою лише тому, що мені самій страшно пізно ввечері повертатися на передмістя, куди й автобуси після дев’ятої вечора не курсують. Моїй відчайдушній брехні вірили, тим більше що Катруся заявлялася у шкільній формі, бо ніяких інших пристойних лахів не мала. Зате я — в бежевому замшевому костюмчику, що його мені придбала у Львові цьоця Дозя, чим укотре наразилася на мамине невдоволення. Удвох з подругою ми поночі безстрашно й гордо дефілювали головною площею міста, бо й жили майже в центрі, а що Катруся завжди ловила навчальний матеріал прямо на льоту й часто вдома мені пояснювала те, що я не зовсім зрозуміла під час лекції, то користь від такої напарниці для мене була дійсно великою. Втім, і Катрусина мама, й сама Катруся теж не нарікали, бо на харчі майже не тратилися: тато привозив із села й картоплю, й моркву, й муку, й смалець, й сир, і сметану. А у військторзі купував нам лимони й відрізи вельвету на сарафани та спіднички — чорного, молочно-шоколадного і темно-зеленого кольору. Цей грубий матеріал у дуже вузенький або й широкий рубчик по-простонародному називався «штрукс» і тоді був неймовірним дефіцитом — як і дублянки, туалетний папір, оселедці, рафінована олія, майонез і консервований горошок, але в усьому цьому нагальної потреби ми не відчували, бо вдовольнялися найнеобхіднішим. Та й знання, що разом зі мною Катруся отримувала в медучилищі, мали їй дуже пригодитися згодом, бо моя подружка мріяла вступати саме до медінституту.

XIII

Наближалися жовтневі свята, а з ними — обов’язкова міська багатолюдна демонстрація трудящих, у якій добровільно-примусово — щоразу перевірялося за списком! — були задіяні не лише робітники з численних містечкових заводів і фабрик, не тільки працівники лікарень, бібліотек і закладів культури, а й старшокласники всіх шкіл міста. Діти завжди проходили двотижневу спеціальну підготовку до параду. Щодня після уроків, тобто від третьої аж до сьомої години вечора, — власне, до сутінків, нас муштрували на шкільному стадіоні інструктори з танців. Хлопці мали йти в колоні з червоними прапорами на довгих держалнах, розмахуючи ними то вправо, то вліво, дівчата — крокувати з кольоровими обручами. Ті обручі ми несли то над головою, то в одній руці, то в іншій, то крутили ними хула-хуп на талії, а всі рухи повинні були виконувати синхронно. Тож наприкінці останнього тижня тренувань ми вже уподібнилися до автоматів, які могли задану програму виконати й спросоння опівночі, досить було нас лише підняти й вишикувати в ряди. Кожна школа для параду під час святкування жовтневого перевороту (тьху, — жовтневої революції) та дня солідарності всіх трудящих 1 Травня мала свою форму. Для дівчат нашої школи було закуплено чорні полотняні туфельки-балетки, білі підколінки з чорними круглими кутасиками, чорні в широку складку короткі спіднички й білі футболки-безрукавки. Цей, власне, літній одяг часто не відповідав погоді. Дирекція шкіл, звісно, не могла не знати, що й на початку травня, й на початку листопада, а особливо о десятій годині ранку — а саме в цей час розпочинався парад, — надворі частенько стоїть навіть мінусова температура, і так само часто йде дощ або й сніг, — але жодних висновків із того не робила. Зрештою, якщо через кілька днів після вибуху на ЧАЕС — а це було майже на п’ятнадцять років пізніше від моїх шкільних літ — погнали столичну дітвору на парад, хоча рівень радіації аж зашкалював на всіх вимірювальних приладах, то чому би мали у 70-х роках систематично не випускати на холодригу практично роздягнене юнацтво?

Ми страшенно намерзлися ще до того часу, поки пройшли повз червоні трибуни біля універмагу, бо наш верхній одяг Амеба замкнула в гардеробі, а чекати, поки передні колони рушили, нам довелося під пронизливим вітром добрих півгодини. Та й після проходження головної дистанції Урюк і Амеба не дозволили нам відразу бігти до школи, щоб зігрітися в теплих класах, а примусили ще тричі промарширувати з усіма завченими рухами центральною площею, де посеред чотирикутника доріг на здоровенному постаменті височів пам’ятник Леніну. Як з’ясувалося пізніше — вже після проголошення Україною незалежності, коли цей пам’ятник демонтували, — його громіздкий постамент був вимуруваний із бетонних і мармурових плит, що колись були надгробками на старому єврейському кладовищі.

Перед пам’ятником Леніну із простягнутою в бік ратуші правицею на землі блищить новенький круглий каналізаційний люк, а на ньому лежить, відкинувши лапи й хвіст, собака, що таки чудом уцілів після облави гицлів, які щокварталу відловлювали бродячих псів у чорну машину: як здогадувалися в народі, на шапки й чоботи. Було, що псів спеціальна служба не тільки ловила величезними сачками, а й що гицлі звечора зумисно розкидали отруєну приманку, а вранці збирали агонізуючих тварин у брезентові міхи. Ніяких товариств захисників тварин тоді не існувало, а про жорстоку смерть нещасних дворняг у місті знали всі, навіть малята з дитсадків. І ось ми маршируємо периметром площі, а посередині обличчям до пам’ятника вишиковуються директор школи з онучкою, Амеба з малими небожатами, в яких у руках здоровенні паперові гвоздики, самотня Урюк з великим червоним бантом на лацкані пальта, Світлана Яківна з обома своїми хлопчиками, інші вчителі з дітьми та онуками, а собака й не думає бодай ворухнутися. Накривка люка тепла — під нею проходить теплотраса, пес розімлів, зігрівся і задрімав. Та й куди тікати бідній собаці, якщо наша колона розтягнулася так, що заповнила всі сторони чотирикутника? Й раптом в урочистій тиші, яку порушують лише наші кроки, звучить дзвінкий голос п’ятирічного малюка Світлани Яківни: