Дівчинка на кулі, стр. 11
— Я маґу на двух язиках! — гордо відповів він.
— Ану відкрий рота!
— А-а-а! — роззявив Вовочка рота, як горобеня у гнізді.
— Брехло нещасне! У тебе не два, а лише один язик, як у всіх людей!
— Я імєл в віду…
— За те, що збрехав, принесеш мені ще одне морозиво! — не дала я йому договорити. — Або ні, покажеш, де його тут беруть!
— Нада знать мєста! — запишався мій принц. — Мароженає — в буфєтє!
— У буфеті? — не повірила я, адже в нашому буфеті (або, як ще його називала бабуся, креденсі) морозиво ніколи не тримали, а тільки посуд, скатерки та рушники. — Воно ж розтопиться й потече!
— Там єсть халадільнік.
— Що-що?
— Халадільнік — ета такой шкаф, в каторам мароз!
— Таж надворі й так мороз! Який дурень буде тримати його ще й у хаті в шафі? Щось ти дуже бре-бре!..
— Клянусь тєбє, я ґаварю правду!
Ми ледве вибралися поміж тісними рядами стільців, при цьому немилосердно заважаючи іншим глядачам дивитися найцікавішу сцену балету, коли двійко метеликів тягнули Дюймовочку по воді на листочку латаття, а за нею гнався огидний синок старої Жаби-Ропухи. Вовочка повів мене в буфет, щоби я сама побачила, де він бере морозиво. По дорозі хлопчик дістав із кишені кілька монет.
— У тебе навіть гроші є? — здивувалася я, адже в нашій сім’ї дітям навіть дрібних копійок ніхто в руки не давав.
— Я же баґатий чєлавєк! Прінц, как ні как!
Продавчиня зустріла Вовочку як рідного.
— Ти снова за мароженим? — заусміхалася вона. — А ета чужая дєвачка тєбє зачєм? Ну і платьїце — как у пабірушкі! Твой дєдушка знаєт, што ти с такімі водішса?
— Ета мая Золушка! — заступився за мене Вовочка. — Тьотя Даша, давай мароженава на все дєньґі! Я єйо уґащаю!
Але на «всі гроші» вийшло тільки два пломбіри, які ми тут же, в буфеті (як я зрозуміла, так дивно називалася маленька продуктова крамничка, в якій, окрім прилавка, стояли ще кілька столиків зі стільцями), із неабияким задоволенням з’їли. А відтак вернулися в зал додивлятися балет.
Потім Дід Мороз і Снігуронька вручали нам великі пакети з шоколадними цукерками й мандаринками, а вже після цього свято закінчилося, й усі діти рушили до дверей. Та Вовочка був у Будинку офіцерів не вперше, він знав тут усі ходи й виходи. Тож через сцену ми пробралися у фойє швидше за всіх і до гардеробу теж прибігли найперші. Статечний сивий чоловік кинувся до мого принца:
— Вовачка, солнишка, ну как, панравілась тєбє йолка?
— Очєнь! Ана даже лучше, чєм в прошлам ґаду! Украшеній больше, і Снєґурачка красівєє!..
— А што ета за такая замарашка с табой? — угледів він мене.
— Дєдушка, ти што, нє відіш, — ета же, ану уґадай, кто?!
— Ґдє ти єйо нашол? — дивувався дідусь.
— Ана била Мишкай, а патом стала Золушкай! — пояснював йому Вовочка.
З обличчя виховательки, яка слухала цей діалог, чомусь миттю злетіла посмішка, і вона швиденько щось зашепотіла Вовоччиному дідусеві на вухо.
— Нічєво, нічєво! — заспокоїв її старий. — Ета даже очєнь правільна: пусть танцуєт с прастимі дєтьмі с народа — а как же іначє?.. Ну, Вовачка, пращайса са сваєй Золушкай, нас папа, мама і бабушка дома ждут. Атдай єй сваі канфєти, у тєбя же дома іщьо єсть!
Але брати чужий новорічний подарунок мені стало ніяково: я ж мала свій пакунок, — і тому від Вовоччиних цукерок навідріз відмовилася. Тоді мій принц театрально став на одне коліно і патетично мовив:
— Золушка, я вирасту — і ми паженімся, а сєйчас прасі у мєня, чєво ліш пажелаєш!
— Корону… — самими губами прошелестіла я.
— Што? Ґаварі звончє! — нагнувся до мене Вовоччин дідусь.
— Хочу корону!
Принц не очікував такого нахабства, отож скривився, як середа на п’ятницю, а на очі йому набігли сльози.
— Ну што же ти, внучєк? — дорікнув йому дідусь. — Ти же прінц, будущій правітєль сказачнай страни, — паетаму твайо слова далжно бить твьордим, как сталь! Паабєщал — нада випалнять!
— А што бабушка скажет? Ана мнє запрєщаєт раздарівать сваі вєщі!
— Нє бойся, я єй всьо аб’ясню!
Лише після цих слів принц, скрушно зітхнувши, зняв із себе і поклав мені на голову свою корону. Дід застебнув йому пальтечко, зав’язав шарфик, узяв за руку — й обоє, про щось перемовляючись, рушили до виходу.
— Ти будеш прінцесай, Золушка! Я тєбє абєщаю! — Вовочка обертався ще кілька разів і махав мені на прощання рукою, а тим часом вихователька одягала на мене цигейкову шубку й шапочку.
Коли ж з’явився тато, то я аж злякалася: таким сердитим я його ще ніколи не бачила.
— Я тобі кого сказав тримати за руку? Когута! А ти собі принца знайшла? — накинувся він на мене. — Та я всі очі прогледів, поки тебе відшукав поміж дітьми! Нікуди більше з собою не візьму! Будеш знати, як не слухатися!.. А що це в тебе таке в руках? Корона?! Ого, ні сіло ні впало — закортіло й собі принцесою стати?! Ану зараз же поклади чужу річ!
— Ні! Нізащо! Ні, ні, ні! Вовочка мені сам корону подарував!
— Залиш на столику! Хлопчик повернеться й забере.
Але тут у нашу шарпанину втрутилася вихователька і стала голосно відчитувати тата за мою стареньку і брудну вельветову сукню. Тато втягнув голову в плечі й мовчки вислуховував усі докори, не сміючи й слова мовити.
Корона таки залишилася в мене…
ІІІ
Усе своє дитинство я вважала, що дітей у нас у Селі народжують винятково для роботи. Курчата, гусенята, кролі, а згодом — корова на пасовищі, сапання буряків, збирання картоплі, догляд за братом і сестрою — все це було на моїх слабеньких діточих плечах уже від шести років. Найтяжче давалася опіка над меншими. Через них мене саму мама, здається, ніколи за дитину й не визнавала — мала виїмково за няньку і завжди вимагала від мене того, чого домагаються хіба що від зрілої опікунки. Андрійко і Ліля народилися почерез рік одне за одним. Якщо взяти до уваги, що брат був від мене молодший лише на неповні три роки, то малася я з ними обома й малася. Менші були маминими мазунчиками, над якими вона просто тремтіла, причому чим більше про них піклувалася, тим строгіше вимагала й моєї до них уваги — і тим тяжче карала мене навіть за найменшу дрібницю.
— Ти, стара дівуле, чи тобі повилазило: не бачиш, що Ліля обісцяна?! — кричала на мене, шестирічну. — Ану швидко перевдягни малу в сухе!
— Віддай дитині цукерку, хай не плаче! — відбирала єдину «Білочку», хоча брат і сестра щойно отримали від неї аж по дві такі ж самі цукерки, але Андрійко уже встиг свої з’їсти і тепер репетував на все горло, вимагаючи ще.
Після мого повернення зі Львова, а особливо після тієї корони, що я привезла з новорічної ялинки, настали найчорніші дні в моєму житті.
— Твоя принцеса знов розбила слоїк з молоком! — в’їдливо доповідала мама татові, як лише він переступав поріг. — А коли я пішла на город, то вона залишила дітей у хаті самих! Приходжу: малі на підлозі їдять гарбузове насіння разом із лушпинням, а за нею — лиш дим та нитка! Побігла свого принца шукати! Гукаю добру годину — нема та й нема! А потім дивлюся — а вона затулила собі вуха долонями, сіла на горищі, звісивши голі ратиці, й очима втупилася в книжку. Бо їй, видиш, діти в хаті читати заважали! Пані!.. Що з останнього циганського воза випала, як тут табір проїжджав, — то пусте! Після Львова вона — пані велика! Ходить вічно розпелехана, як відьма: заплітай — не заплітай, сама розпускає косми! Я її колись таки обчикрижу налисо — люди будуть гузицями сміятися, буде зі встиду ходити в хустці!
— Ти чого маму не слухаєш? — шпетив мене тато. — Чому за дітьми не дивишся? Вже велика, маєш допомагати! Я у твоєму віці вже три корови пас і ще й бугая, а стара корова навіть діда била — не те що мене, малого. Мусив! І голодний ходив, і мерз у самій сорочині дрантивій… Тобі ж усе купуємо, від свого рота відриваємо — а ти щоднини щось мусиш витворити! Дограєшся, що віддамо в інтернат! Там зрозумієш, як тобі в нас було добре!
Я опускала голову й похнюплено мовчала. Як мені вдома добре, уже встигла належно збагнути. І річ не в тім, що батьки примушували до роботи, що цілими днями доводилося няньчитися з малими. Я любила своїх братика й сестричку, і коли вони бігали вранці по росі, сідала на піску й дозволяла їм пхати свої холодні мокрі ноженята мені аж на живіт і так їх гріла. Та жодну мою працю мама не цінувала. На мені, нелюбій, постійно зганяла свою злість. Львівські платтячка, котрі були кращі, зі словами: «То для села занадто!» — розпродала сусідкам для їхніх маленьких доньок. Побачивши на чужих дівчатках свої вдяганки, я пробувала силою їх зняти. Ті голосили й не віддавали, а через якийсь час сусідки прибігали до нашої хати на розправу. Увечері ж мама жалілася татові: