Небесний народ, стр. 7

Стара птаха не могла стримати свого захоплення, що було справою геть надзвичайною, бо слід зауважити, що коти аж ніяк не належать до найкращих друзів сов. Проте в Уки була причина роздивлятися тварину. Багато років тому сова стала мимовільним свідком котячої смерті. Це трапилося вночі на сільському подвір’ї. Уку часто бувала там. Кішку застрелив син селянина. Убив за те, що вона наробила шкоди, поївши чи то курчат, чи то качат. Куля потрапила нещасній в груди і пройшла навиліт. Незважаючи на це, тварина знайшла у собі сили ще втекти, видряпавшись на дерево. Вона так прудко це зробила, що аж не вірилося в якесь поранення. Проте потім кіготь за кігтем лапи перестали слухатися, і плямисте тіло безсило сповзло з гілки. Кітка не зронила жодного звуку і тільки коли впала додолу, стало зрозуміло, що вона вже не в змозі контролювати свої рухи. Тваринка згорнулася клубочком у траві й з останніми подихами закричала. Це був зойк, від якого в Уки захололо серце. Молодик, що стріляв, хотів було підійти ближче, але, нажаханий криком, відсахнувся. Тричі поспіль рвалося затяжне волання з прострелених грудей кішки. Видавалося, що це не був крик від болю, це був дикий сум за красивим та вільним життям. Природа навкруги застигла, прислуховуючись до її стрімкої кончини.

Жахливо чути передсмертний крик могутніх світу цього. Проте ці звуки зовсім не мають у собі нічого жалюгідного, в них не бринять нотки жалісливої просьби про допомогу. Ніяких тобі благань чи стогонів, скоріше навпаки: вчувається згасання наповненої металевою міццю сили, яку спинили на ходу. В даному ж разі — неможливо описати самотність тужливих криків кішки, які звучали в ту пору, пронизуючи місячну ніч.

Тоді, сповнена відрази, Уку стрімко кинулася геть зі злощасного подвір’я. Ця подія глибоко схвилювала її, схвилювала, але не нажахала. Якраз навпаки — побачене дивовижним чином надихало. Уку раз по раз згадувала ту смерть і завше думала: «Яка ж це могутня сила — прагнення жити! Така міць живе і в мені. Разом з тим, не меншою могутністю наділена також і невідворотна смерть».

Отож тепер стає більш зрозумілим, чому стара сова так довго і задумливо спостерігала за кішкою, що лежала на галявині. До речі, вона перебувала там зовсім не довго і незабаром пішла геть. Наскільки мені відомо, більше ніколи пухнаста гостя там не появлялася.

Розділ п’ятий

СМЕРТЬ ДУБА

Неподалік галявини, на самому краю долини ріс дуб. Він був найстарішим деревом у цілому лісі. Та що там у лісі! У всьому тому краєві не було древнішого за нього. Цієї весни дуб засох.

Про це знали вже повсюди. Ще минулої осені чи не останні фрази старого дерева шамотіли згадкою від куща до куща, від дерева до дерева по всій місцині. А навесні прошелестіли його передсмертні слова прощання. Довкола могутньої крислатої постаті дуба все цвіло та буяло. Його величезні ґудзуваті віти-руки розкинулися над зеленим, хаотично заплутаним виром нового молодого життя, немов благословляючи його, а останні зітхання-подихи дерева знайшли відгук у кожному серці того, хто тут жив. Незбагненний вирок поклав край сотням років буття гіганта, примушуючи усіх навколо здригнутися від священного остраху. Поспіль довгими ночами, ясними ранками та в білий день щось зітхало подихами вітру в голій безлистій кроні дерева, а пташиний спів розносив по всій окрузі траурну пісню кількасотлітнього велета.

В один з таких днів подих вітру доніс до нашого ельфа жалісливий стогін помираючого, і той ніяк не міг його забути. Ельф помітив, що про це вже знають усі, отож тепер, під час своїх прогулянок лісом, він відчував необхідність прислухатися, чи не ввірветься знову в сповнені життєвої снаги голоси молодих дерев сум пройденого життя та жалі старого дерева. Якось він уловив ці звуки і здригнувся від остраху. Сум дуба, що засихав, бринів так тужливо та безоглядно, що ельф внутрішньо аж затерп від усвідомлення цієї невимовної скорботи.

Добрий дух пішов на голос приреченого дерева. Як болісно чути завмираючий голос дуба, котрий незабаром засохне! Та ось ельф побачив якусь квіточку, що саме почала розпускатися, спрагло насолоджуючись росою, а навкруги в нетерплячому очікуванні сонечка все птаство гамірно та весело виспівувало. Ельф кинувся у мох, простягнувся горілиць і, прислухаючись, поринув у світ звуків. З того часу він робив таке неодноразово: приходив на це місце в лісі коли вдень, а коли й серед ночі. Саме там, де колись зеленів гігантською кроною старезний велет, був затінок. Небо навколо засохлого дерева немов увібрало, наситившись, смерть могутнього дуба, і ельф відчував це, його душа наповнювалася смутком прожитих століть, немов келих наповнюється вином.

Добрий дух зрозумів душевний стан помираючого дерева. «Мені холодно! — вигукнув він якось посеред ночі, почуваючи себе всохлим дубом. — Величезний ліс, а в ньому нікогісінько. Я роззираюся довкола, спостерігаю, досліджую, шукаю і залишаюся сам з собою наодинці. Я поринаю у спогади, мрії та сни — і завжди, завжди сам!» Далі наш маленький крилатик неголосно напівмарив, ніби висловлюючи заповіти старого велета:

— Яскравий місяць уночі ласкавими променями огортає землю. В їхньому блиску світ виглядає прекрасним, позбавленим нужди та страждань. Місячне проміння лагідно торкається і мене, огортає світлими шатами, ніби хоче захистити від прийдешньої біди та зігріти. Я почуваю себе спраглою рослинкою, котра, розпустившись, починає цвісти.

І яке ж то розчарування для вас усіх, коли бачите мене сухим і без зелені! Раніше ви споглядали мене у пишних шатах! Раніше я давав землі тінь, пташкам відпочинок, а тваринам поживу. Я привертав до себе погляди, а тепер? Тепер ви перестали мене любити, бо вже цього робити не можу. Зараз, дивлячись на мене, ви згадуєте ті часи, коли я виглядав по-іншому.

Не потрібно пригадувати минуле! Ваші жалі принижують мене. За сотні років перебування на цьому світі я вперше відчуваю, що теперішнє буття відділяє мене від усього земного. Якось я розповідав, що передаю життєвий досвід іншим деревам та квітам. Там, угорі, мої віти пестив вітерець, ніби хотів сказати: «Ти не так вже й помиляєшся». Отоді я зрозумів, що із цим світом мене поєднували земні відчуття.

Я вигукнув: «Прийміть мене до себе, дозвольте стати частинкою вас самих, бути одним з вашої великої родини!» І я пізнав світ, я став його частинкою і вперше відчув себе повносилим. Моя душа співала, серце переповнювали почуття. Ох, я так завинив перед землею! Ні одна жива істота до мене не була такою винною нашій годувальниці!

Квітковий ельф лежав на м’якій, пружній від моху землі та прислухався до звуків. Йому нараз стала зрозумілою сутність смерті. Ельф здригнувся, проте не зміг відірватися від помислів про дерево, що вмирало.

Та ось він знову почув над собою старечий голос, який долинув з вітром: «Нема мені спокою, а пізнавати нове більше не бажаю. Моє коріння даремно омиває вода, яка іншим рослинам допомагає пустити паростки. Я з острахом чекаю дня, боюся сонця. Воно, сходячи на небозвід, рухало мою кров, а зараз лише сліпить. Мене тепер страшенно вабить неосяжна далина, котру раніше не помічав. Де усі тварини, я чую лише птахів?! Одне тішить — неозора даль стала тепер близькою та зримою.

Колись моя душа так відкривалася у сонячну днину, що весь світ уміщався в ній. Тоді я знав і розумів себе. А тепер навколо мене — немов стіна виросла. Холодна як лід і прозора, мов скло. Вона обступає настільки близько, що я один віддзеркалююся в ній. Ця стіна спалює мою душу, я відчуваю страх!»

Ельф притулився до землі, міцно-міцно припав до неї серцем. До її надр, де ховаються смерть і воскресіння. До землі, яка гіркувато-пряно пахтіла смолою. Ельфові здавалося, ніби цей запах пронизав його тлінне тіло. Він заплющив очі і затамував дихання: до нього заговорили багато голосів, які звучали, немов один.