Небесний народ, стр. 4

Коли після цих слів ельф зробив паузу, один з лісових птахів, який, затамувавши дух, слухав на гілці липи розповідь, не міг більше стримуватися і щосили гукнув: «Довірся сонцю, любий ельфе! Там, угорі, коли воно на небі, невимовно гарно!»

Всі решта створінь ніби чекали цього окрику, бо раптом довкола залунало:

«У небі під сонцем — просто чудово!» Голоси сплелися воєдино і покотилися, тріпочучи листям, колихаючи травами і гойдаючи квітами. І не знайшлося жодної тварини, рослини чи комахи, хто б не приєднав свого голосу, віддаючи хвалу сонцю. Проте у посмішці, з якою ельф подякував усім створінням за їх співчуття і пораду, вловлювався такий біль та сум, що стара Уку задумливо похитала головою. Сова направду була мудрим птахом, тому чудово розуміла, як почував себе ельф.

— Ти сумуєш за домівкою, за твоїм втраченим королівством? — спитала вона сердечно і щиро.

Ельф зиркнув до неї вгору і кивнув.

— Кохання залишило тебе на землі, — продовжила тим часом Уку, — а любов тебе звільнить.

Маленьке, світле, схоже на людську істоту створіння зі здивуванням глянуло на великого птаха.

— Ти правду сказала, — відповів він, — але ця любов, що зможе мене звільнити, має бути значно палкішою від того кохання, через яке я втратив свій дім. Так каже прадавній ельфійський закон. Ох, як же це сумно втратити рідний дім! Де ж мені таку любов знайти, коли-то вона мені стрінеться?

Уку мовчала, задумливо втупившись поглядом кудись у світлу далину. Проте решта тварин, ніби знаючи наперед, що саме перебування на лісовій галявині стане для ельфа максимально приємним, розпочали бурхливу діяльність. Вони усі разом старанно заходилися влаштовувати під одним з могутніх коренів старої липи маленьке помешкання, встеляючи його мохом та пір’ям. Надійно захищений від дощу, прихисток був відкритий промінню вранішнього сонця.

На величезну радість лісових жителів, ельф прийняв цей дар і пообіцяв залишитися в них.

Розділ третій

ВЕСНЯНА НІЧ

Ось так і сталося, що квітковий ельф, чарівна істота літньої ночі, потрапив в історію, про яку розповідалося раніше. Він став вигнанцем і змушений був тепер жити на землі, серед людей, тварин та рослин. На тій самій землі, де це казкове створіння хвилево опинилося, живемо якусь свідому часинку і ми, люди. Наша домівка — планета зелених лугів, водяних плес, гір, долин, днів та ночей.

На землі ельфи живуть недовго. Їх призначення — вийти з квітки, прокинувшись на декілька годин у місячному сяйві. Тому ці казкові істоти мало знають про земні справи. На той короткий момент життя у їх душах мало що залишається від світу мерехтливих зір та блідого місячного сяйва, світу, в якому переплелися добро і зло, світу, котрий нерідко приносить неймовірні страждання. Отак, допитливо посміхаючись, душі ельфів засинають поміж світами, перетворюючись на крапельки роси. А на ранковій зорі ці ніжні душі випивають рослини. Тож коли клубочиться, паруючи на сонці, вранішній туман, це означає, що знову й знову вічна круговерть природи приймає до себе їх прозорі тільця.

Люди бачать ельфів дуже рідко. Часами їх бачать діти, проте, знову ж таки, хіба що вві сні. Вони — як ангели, з’являються лише тим, хто у них вірить і любить.

Ельфи надзвичайно подібні до янголів, проте вони, немов діти, не знають про царство любові та не мають усесилля Божих посланців.

Однак ми забігли наперед, бо ця книга має розповісти про все це ще не раз. Справді — подія сталася надзвичайна. Це я про те, що ельф побачив землю у сонячному світлі, котре своїм життєдайним блиском чудодійно вплинуло на його серце і душу та потроху зробило його чутливим до радості й болю. Словом, зробило його земним.

Настала весна, ось вона вже повною силою буяє у своєму розквіті. Почуття та помисли ельфа, його душа прокинулися в унісон з незліченними душами квітів і комашок, радіючи самому існуванню, як тішаться буттям люди і тварини. Щодня на галявину приходили все інші лісові мешканці, дивуючи ельфа своєю неповторністю. Крім того, щомиті розпускалися нові квіти, і їхні кольори та запах, що посилювалися на сонці та в дощ, викликали за кожним разом неповторне відчуття щастя.

Якби душам ельфів не було притаманне глибоке розуміння сутності усього живого, то наш герой, без сумніву, не витримав би напливу відчуттів і в його серці запанувало б сум’яття.

Ельф відчував, як його легенько пекло десь усередині, однак через цей біль ставав чимраз ближче до того, сутність чого пізнавав. Він ще не знав, що це і є любов, яка повільно розгорялася у його серці, та вже підсвідомо здогадувався, що ця пекуча ніжність надії та туга за домівкою, за спільністю зі своїм народом і радістю від зустрічі з ним стають його єством. Йому здавалося, що цей тихий, невпинний біль у глибині душі підводив його все ближче до світла, до тієї невловимої величі, яка змушує поломеніти навіть земну поверхню. Такі переживання вчили його бачити по-іншому та прислухатися, і ельф починав розуміти всі голоси, які лунали довкола. Він починав усвідомлювати, наразі, правда, немов уві сні, що це пристрасне бажання у його серці є прагненням бути разом, належати до спільноти. Саме це почуття, власне, було також і великою рушійною силою для усього живого.

Зачудований, сповнений мрій ельф занурився у споглядання і вивчення дня та ночі й аж здригнувся від їхньої реальності. Він стежив за зоряними небесами, котрі, як йому видавалося, уже колись бачив, а вони світилися, мандрували і співали, та все ж залишалися незмінними. Ельф осягнув небесний шлях води, котру випивало сонце, а хмари повертали її назад на землю, та неймовірно радів віддзеркаленню неба у краплинках роси. Проте найбільше доброго духа окрилювала велич сонця, його милостива хода у небесній синяві, його м’якість та повнота, його невимовна щедрість. Сонячне сяйво та тепло ельф любив до нестями. Його шана небесному світилу була настільки глибокою, що навіть найменший просвіток сонячної пишноти викликав у нього оптимістичну захопленість.

Часто ельф сидів на своєму улюбленому місці і споглядав ялинник, де через пухнасто-густі віти просочуються сонячні промені, спадаючи високими стовпами на мох, від чого в сутінках повсюди спалахують світленькі золотисті острівці. Ці кругляки сяйва — нерухомі, і земля довкола скидається на велетенський килим тиші з чудернацьким світляним орнаментом. А десь у вишині виграють на весняному вітрі свою потужну життєдайну мелодію далекі крони. Їхня музика викликала в ельфа блаженство грайливого сну. Він ніби чув угорі невмирущу мелодію вільної жвавості водночас з печальними нотами земних пут.

Уже проживши певний час на узліссі, одного разу ельф прокинувся серед ночі, і місячні промені виманили його із зеленої печери у тиху ніч, яка вигравала сріблястим місячним промінням. У струмку розквітли лілії, вони біліли снігом на застиглому плесі. Було тихо, прохолодно, і вже незабаром мав настати ранок, бо починали затихати голоси нічних тварин.

У небі виднівся лише серпик від цілого місяця, та все ж ніч була настільки світлою, що зорі на темному небі ледь-ледь мерехтіли. Земля навколо духмяніла вологою, бо день тому випав дощ. Коли ельф сів на гілку липи, що зеленіла невисоко над землею, у траву впали, зблиснувши та пролетівши свій недовгий шлях додолу, кілька крапельок роси. Це були маленькі прозорі круглячки, котрі містили в собі трішечки місячного проміння, блиску і свіжості та розносили це все у повітрі.

Ельф провів падіння краплинок поглядом і подумав про рослини, які питимуть їх життєдайну вологу під час сну. «Коли земля прийме ці росинки, — міркував добрий дух, — тоді світло повернеться на небеса». Ця думка заполонила ельфа, і він ворухнув листком, що був поблизу, та почав спостерігати за світляними краплями, які, падаючи, живлять рослини.