Небесний народ, стр. 22

Внизу, над полями зі збіжжям тріпотіли яскраві метелики, а високо у небесній синяві, розпростерши крила, беззвучно кружляв орел. На небі не було ні хмаринки. День видався надзвичайно погожим. Повітря колихалося від золотистого сонячного тепла і було сповнене пташиним щебетом, дзижчанням комах та голосами інших мешканців перелісся.

— Гарніше в році не буває, — промовив ельф. Обличчя у нього світилося м’яким світлом, зрештою — уся його постать теж сяяла.

Добрий дух склав долоні, а старезна липа хитала своїм тонким вершечком, заколихуючи його.

— Звичайно, що ти знаєшся на прекрасному, — звернувся до нього хрущ, який увесь цей час із захопленням спостерігав за ельфом. — Розкажи мені про людей. Ніде правди діти, я наговорив тут про них… Однак згодися, що людина наділена й поганим. Чого варта, до прикладу, оця її постава: гордовито розпрямлені плечі, біле обличчя… Ми боїмося людини, ти розумієш, що хочу сказати? Це ж не всі сприймають долю з таким гумором, як я.

Проте видавалося, що тепер ельф неуважно слухав свого співрозмовника, бо майже одразу перервав його просторікування:

— Ти питав у мене, чим людина відрізняється від інших земних істот. Скільки на цю тему вже переговорено, уявити собі не зможеш. Були особини, що заперечували різницю як таку, стверджуючи: людина за своєю сутністю така сама, як інші живі створіння на землі, тільки досконаліша. Але це не так. Такого просто ніколи не може бути! Людина суттєво відрізняється від усіх інших. У неї є те, що ставить її вище над усіма земними створіннями, — це свобода дії.

— А що це таке? — запитав хрущ.

— У людини свобода вибору, вона вільна сама вирішувати, що для неї добре, а що погано.

— Ельфе, ти й насправді віриш у те, що таки кожна людина може бути незалежною?

— Я цього з впевненістю стверджувати не смію, — задумавшись на якусь хвилю, відповів ельф, але переконаний в іншому: якщо колись принаймні одна людина мала велике щире серце та жила по правді, то вже через це усьому людському роду можна дарувати прощення.

— Ага, так ось про що ти! — аж вигукнув хрущ. — Тобто, на твою думку, якщо одна людина з власної волі чинила величні та добрі вчинки, то від цього багатьом іншим їхні погані вчинки прощаються.

— Так, — просто відповів йому ельф. — Ти, маленька істото, навіть уявити собі не можеш, яку велич душевної теплоти може випромінювати добре серце. Не завжди дію такого серця, на відміну від інших з’яв, просто та легко побачити нашими очима, або взяти, як щось осяжне, в руки. Однак, незважаючи на таке, ця доброта не перестає бути справжньою. Ось такою, шановний, і є велич людини: позитивні якості відрізняють її від інших земних істот, вона наділена здатністю вибирати й творити добро. Коли вона так чинить, то стає подібною до Творця.

— Ой, ти тепер починаєш говорити про Бога. Я не знаю, що це таке — Бог.

— Тобі не обов’язково його знати, достатньо того, що він про тебе пам’ятає, — відповів жукові ельф і всміхнувся.

— Він знає про мене? — здивувався хрущ.

Добрий дух серйозно та ласкаво глянув на нього.

— А хіба якось не прокинувся ти для життя і був щасливим та не відчував у чомусь нестатку? — спитав він. — Ти ж бо знаходиш день у день те, що потрібно для існування на білому світі; сонце дає тобі світло й тепло за веселої днини, а прохолодна ніч позбавляє усіх денних турбот. Хіба не так? Подивись на свої сильні та лискучі крила, зверни увагу, який ти вправний у рухах і розумний в помислах. Отож, хіба не дано тобі з любов’ю усього того, що потребуєш? А ти питаєш, чи Бог про тебе пам’ятає?

На хвилю запанувала тиша. Жук задумливо дивився вдалину, потім сказав:

— Ти приніс радість у моє серце.

З чагарнику, внизу коло струмка, було чути спів якоїсь лісової пташки, а м’які подихи вітру доносили смолянистий запах сосен. Дерева почували себе добре на теплому сонці, а високо серед листви у кронах липи невтомно гуділи бджоли.

— Поглянь, — сказав ельф, — ось так пам’ятає Господь про всіх створінь, навіть про найменших. Немає жодної істоти, про яку він не подумав би, але людина, вона тим і відрізняється від усіх інших, що може стати подібною Господу.

— А я щасливий, — відповів хрущ. — Чи ж я не відразу сказав собі: «Мусиш поговорити з ельфом. Від цієї розмови виграєте обидва». А як мені приємно, що без вагань повірив у сказане тобою. Така вже я натура: не довго думаючи, вірю в те, що мені подобається.

Добрий дух, задивившись у безконечну далечінь небесної блакиті, промовив до хруща з усмішкою:

— Дивний ти все-таки. Але ти і подібні до тебе — не турбуйтесь…

Виглядало, ніби ельф ні до кого не звертався, проте його слова повнилися надією та вірою. Дедалі більше в його фразах учувалася переконаність: десь там, удалині, існує земля, на якій усе гарніше настільки, що розумом цього не осягнути.

Розділ чотирнадцятий

ПОМИРАЮЧЕ ДИТЯ

Між двома високими кленами, неподалік узлісся, стояла стара селянська хата з широким та низьким дахом і маленькими підсліпуватими віконечками. Якоїсь ночі в одному з цих віконець заблимав червоний вогник каганчика, і Уку, сова, котра вгледіла той вогник ще здалеку, покинула своє місце на липі та полетіла через поля на нього.

Вогник манив і водночас дратував птаха. Сова дотримувалася думки, що світити вночі мають тільки місяць та зорі, тобто, загалом, повинно бути темно. Уку страшенно злили мерехтливі вогники, які по ночах загоралися у людських оселях та освітлювали в темряві листя дерев коло вікон, а ті, котрі сильніші, сягали й удалину та торували променясті доріжки від садиб. Проте, незважаючи на страшенне роздратування, світло все одно манило сову до себе, особливо, коли вогник горів довший час, а ніч ставала все глухішою та глухішою — ось тоді птаха летіла на миготливий полумінь майже проти своєї волі.

Отже, тієї глупої ночі Уку прилетіла на один з кленів близько вікна і голосно та жалісливо скрикнула, потім ще й ще раз — і все, що живе уночі та відсипається вдень, злякано стрепенулося, нашорошилося й втупилося великими від страху очима в пітьму. Крик сови глибокої ночі в темряві дерев — це й невимовний сум, і лють, і злість водночас. Такий моторошний зойк проганяє у нічних створінь геть усі думки, жене їх в бездумному перелякові хтозна-куди, нагнітаючи в душу сум та відчай.

Уку не знала цього всього. Зрештою, в той момент для неї найважливішим було це дратівливе світло, от вона короткими жалісливими окриками раз за разом давала знати, що спокій ночі і її власний порушені червонявим блиманням. Сова не заглядала крізь вікно у хатину, не знала, що там відбувається, яка подія змушує світити лампку аж до глухої ночі.

У кімнатці на своїй постелі лежало дитинча, і воно помирало. Це був темноволосий хлопчик, обличчя якого викривляла гримаса болю. Волоссячко у нього скуйовдилося та намокло від гарячки, личко змарніло та зблідло, а рученята, що лежали поверх ковдри, безперестанку там щось намацували, ніби гралися з якоюсь невидимою іграшкою. Коли малий був іще здоровим, то не мав особливо з ким побавитися, діти оминали його, бо не вмів бути таким, як вони. Хлопчик ріс мовчкуватим та замкненим.

Біля хворого сиділа мати і не зводила з нього очей. Мамі рідна дитина гарна завжди, вона любить своє дитя таким, яким воно є. Неньку хвилювало одне: чи її кровиночці весело, чи сумно, чи їй добре, чи, може, болить що. Материнська любов, як віра: одне й друге не пояснити — просто любиш або віриш, це у тебе в серці й в очах. Немає на світі нічого ціннішого, ніж така любов. От і сиділа мати коло ліжечка своєї дитини й тільки про одне думала: що буде з сином, одужає він чи помре?

Жінка почула крики сови за вікном у гіллі кленів. Зачувши — вжахнулася, уся затрусилася, притиснула руку до змученого переживаннями серця, щоб не вискочило з грудей від такого сильного ляку. Бідолашна не знала, що там, надворі, нічна птаха кричить на світло, вона ж бо вірила у почуте від людей: як заквилить сова під вікном у того, хто лежить хворий, значить, та людина помре. Таке повір’я ходило світом уже давно. Напевно, від того, що завжди по ночах коло хворих горіло світло. Отож, сови на нього летіли й кричали. Вони не мали ніякого стосунку до віщування смерті. Якби ж то знала змучена коло постелі мати, чому саме кричить у кленах нічний птах, то дуже не лякалася б, а так трусилася, нещасна, від страху та переживання, бо вірила, що сова віщує смерть її дитини.