Енн із Острова Принца Едварда, стр. 48

Аж раптом… раптом Енн відчула, що тремтить, ніби сахаючись назад від чорної прірви. Настала одна з тих митей, коли сліпучим спалахом нам відкривається більше, ніж того навчив нас увесь попередній досвід. Вона висмикнула свою руку з Роєвої.

— Ні… я не можу вийти за тебе… не можу, не можу! — знавісніло скрикнула вона.

Рой зблід; вигляд у нього був геть спантеличений. Він — і не докоряймо йому цим — упевнено очікував іншої відповіді.

— Тобто… як це? — промимрив він.

— Я не можу вийти за тебе, — із відчаєм у голосі повторила Енн. — Я думала, що зможу… але не можу.

— Чому не можеш? — уже спокійніше запитав Рой.

— Бо… я не настільки люблю тебе.

Уся кров кинулася Роєві в обличчя.

— То ці два роки ти просто бавилася? — поволі проказав він.

— Ні, ні… — затинаючись вимовила сердешна Енн. Ох, як же це пояснити? Вона не могла пояснити. Деякі речі пояснити неможливо. — Я думала, що люблю тебе… справді так думала… але тепер знаю, що не люблю.

— Ти розбила мені життя, — трагічно мовив Рой.

— Прости мені, — благала нещасна Енн із розчервонілими щоками та слізьми на очах.

Рой відвернувся й кілька хвилин стояв, незмигно дивлячись на море. Коли він повернувся назад до Енн, обличчя в нього знову було дуже бліде.

— І ти не можеш дати мені надії? — запитав він.

Енн мовчки похитала головою.

— Тоді прощавай, — мовив Рой. — Я не розумію… не можу повірити, що ти не та жінка, яку я бачив у тобі, Енн. Але не дорікатиму. Ти єдина, кого я міг покохати. Дякую тобі принаймні за дружбу. Прощавай, Енн.

— Прощавай, — ледь чутно відказала Енн. Коли Рой пішов, вона ще довго сиділа в альтанці, дивлячись, як із-над затоки невблаганно й тихо насувається білий туман. То була година її сорому, приниження та зневаги до себе. Одна за одною на неї налітали хвилі цих тяжких почуттів. Та все ж попід ними їй мерехтіло й дивне відчуття новоздобутої свободи.

У сутінках вона прослизнула в Дім Патті й тихенько зачинила за собою двері своєї кімнатки. Але там на лавці при вікні сиділа Філ.

— Зажди, — мовила Енн, спалахнувши в передчутті сцени. — Спершу послухай, що я тобі скажу. Філ, Рой попросив моєї руки і… і я відмовила.

— Ти… відмовила?! — ошелешено перепитала Філ.

— Так.

— Енн Ширлі, ти здуріла?

— Ні, — кволо проказала Енн. — Ох, Філ, не сварися. Ти не розумієш.

— Авжеж, не розумію. Ти два роки охоче приймала залицяння Роя Гарднера — а тепер кажеш, що відмовила йому? Виходить, ти найганебнішим чином із ним фліртувала. Від тебе, Енн, я такого не сподівалася.

— Я не фліртувала… і до останньої миті була певна, що люблю його, а тоді… тоді збагнула, що ніколи не зможу вийти за нього заміж.

— Напевне, — безжально припустила Філ, — ти хотіла вийти за нього через гроші, але тобі завадила найкраща частина твого єства.

— Ні. Я ніколи не думала про його гроші. Ох, я не можу пояснити це тобі так само, як не змогла пояснити йому.

— Усе одно, я вважаю, що ти несправедливо вчинила з Роєм, — сердито відказала Філ. — Він розумний, вродливий, заможний і добрий. Чого тобі ще треба?

— Мені потрібен чоловік, якого я зможу легко прийняти у своє життя. Рой не такий. Спершу мене підкорила його врода й уміння робити гарні компліменти, а потім я вирішила, що мушу бути закохана в нього, бо він мій темноокий ідеал.

— Нехай я ніколи не можу зрозуміти, чого хочу, — але ти ще гірша за мене, — відповіла Філ.

— Я знаю, чого хочу, — заперечила Енн. — Біда в тім, що мої бажання змінюються, і я мушу осягати їх заново.

— Ну, думаю, казати тобі щось марно.

— Не кажи нічого, Філ. Я повергнута в прах. Усе здається зіпсованим. Я вже ніколи не зможу згадати редмондські дні і знову не відчути сьогоднішнього приниження. Рой зневажає мене… і ти… і я сама себе зневажаю.

— Бідолашечко, — відтанула Філ, — ходи сюди, я тебе втішу. Я не маю права тебе сварити — адже я сама вийшла б за Алека чи Алонзо, якби не зустріла Джо. Ох, Енн, у житті все страшенно заплутано. І зовсім не так ясно й гладенько, як у романах.

— Я сподіваюся, що більше ніхто й ніколи не попросить моєї руки, — схлипнула сердешна Енн, щиро вважаючи, що хоче саме цього.

Розділ 39

НОВІ ВЕСІЛЛЯ

Перші кілька тижнів після повернення в Зелені Дахи Енн відчувала, що життя невпинно котиться вниз. Їй бракувало веселого дружного життя в Домі Патті. Увесь минулий семестр вона снувала радісні честолюбні мрії — а тепер вони розсипалися на порох. Нескоро вдалося їй позбутися відчуття пекучої зневаги до себе й знову почати мріяти. Тим часом вона збагнула, що самотність із мріями — це розкіш, а в самотності без мрій немає жодних принад.

Після болісного прощання в альтанці вона більше не зустрічалася з Роєм, та перед її від’їздом із Кінгспорта в Дім Патті зайшла Дороті.

— Мені дуже шкода, що ти не вийдеш за Роя, — мовила вона. — Я сподівалася, що ми будемо сестрами. Хоч ти все правильно зробила. З ним померти можна від нудьги. Я люблю його, звісно; він добрий, милий хлопчина, та нітрошечки не цікавий. Усім здається, ніби він має бути цікавий, хоча насправді це не так.

— Але нашої дружби це не зруйнує, Дороті? — журливо запитала Енн.

— Авжеж, ні. Ти надто хороша, щоб я погодилася втратити тебе. Хай навіть ми не будемо сестрами, я так чи сяк волію лишитися твоєю подругою. І не смутися через Роя. Зараз йому кепсько — я щодня мушу слухати його нарікання, — та в нього це мине, як завжди.

— О… як завжди? — перепитала Енн, і голос її ледь змінився. — Тобто… вже й раніше минало?

— Так, — просто відказала Дороті. — Уже двічі. І обидва рази він так само виливав мені душу. Але ті, колишні дівчата, навіть не відмовляли йому — всього-на-всього оголошували про свої заручини з кимось іншим. Звісно, коли він зустрів тебе, то присягався, що ти перша, кого він покохав, а досі то були дурні дитячі захоплення. Та я певна — можеш не хвилюватися.

І Енн постановила собі не хвилюватися. Її опосіла дивна суміш полегшення й прикрості. Рой запевняв її, що вона була єдина, кого він міг покохати. Авжеж, він і сам у це вірив. Та її тішило, що вона, очевидно, усе-таки не розбила йому життя. Були й інші богині, а Рой, зі слів Дороті, мусив незмінно комусь поклонятися. Попри те, іще кілька ілюзій було розвінчано, а Енн почала тужливо думати, що життя без них здається їй геть невеселим.

Першого ж вечора по поверненні з Кінгспорта вона спустилася зі своєї кімнатки на піддашші з печальним лицем.

— Що сталося зі старенькою Сніговою Королевою, Марілло?

— Я знала, що ти засмутишся, — відказала Марілла. — Мені й самій прикро. Це дерево росло там іще відколи я була юною дівчиною. А в березні воно впало під час великої бурі. Стовбур прогнив ізсередини.

— Мені його бракуватиме, — зітхнула Енн. — Моя кімната без нього мовби зовсім інша. Тепер я не зможу дивитися у вікно без відчуття втрати. І — ох, ніколи не було ще так, щоб я поверталася в Зелені Дахи, а мене тут не чекала Діана.

— У Діани зараз інші клопоти, — багатозначно проказала пані Лінд.

— Розкажіть мені всі-всі ейвонлійські новини, — мовила Енн, усідаючись на кухоннім ґанку, де призахідне сонце лилося золотим дощем на її коси.

— Ми ж тобі писали — а крім того, небагато тут новин, — відповіла пані Лінд. — Ти, може, не чула хіба, що Саймон Флетчер зламав ногу минулого тижня. Для його сім’ї то велика удача. Тепер вони впорають цілу купу справ, які хотіли зробити, але не могли, доки він заважав їм, старий упертюх.

— Флетчери всі такі занудні, — озвалася Марілла.

— Занудні? Еге ж! Його матінка мала звичку виступати на молитовних зібраннях — перелічувати геть усі вади власних дітей і молитися за їхнє виправлення. Хіба дивно, що після того діти ставали ще гірші, аніж були?

— Ти не розповіла Енн про Джейн, — нагадала Марілла.

— О, Джейн, — пирхнула пані Лінд. — Так, — неохоче визнала вона, — Джейн минулого тижня повернулася додому із заходу, і збирається вийти за якогось мільйонера з Вінніпега. А вже пані Ендрюс часу не гаяла й розпатякала про це по всій околиці, будь певна.