Енн із Острова Принца Едварда, стр. 42

— Що з вами? — стривожено вигукнула вона.

— Мені… мені сьогодні виповнилося сорок, — схлипнула Джанет.

— Але вчора вам було майже стільки ж, і ви не плакали, — тамуючи усмішку, спробувала втішити її Енн.

— Так… але, — задихано відповіла Джанет, — Джон Дуглас не просить моєї руки!

— О… він попросить, — розгубилася Енн, — ви тільки дайте йому час.

— Час! — зі щонайглибшою зневагою відказала Джанет. — Скільки ще часу йому потрібно? Він мав двадцять років!

— То Джон Дуглас упадає за вами вже двадцять років?

— Так. І жодного разу й не заїкнувся про шлюб. І тепер я вже не вірю, що колись він мені освідчиться. Я не казала про це нікому зі смертних, але нині відчуваю, що мушу розповісти — інакше я збожеволію. Джон Дуглас почав ходити за мною двадцять років тому, ще коли жива була моя мати. Ходив і ходив, аж я почала в’язати ковдри і все таке, та він ані разу й словечка не сказав мені про шлюб — лиш усе ходив і ходив. Я нічого не могла вдіяти. Моя мати померла, коли ми отак проходили вісім років. Я думала, тепер він нарешті попросить моєї руки — коли побачить, що я лишилася сама в цілім світі. Він був чуйний і дбайливий, і робив для мене все, що міг — але не освідчився. Отак воно відтоді й тривало. Люди винуватять мене в цьому — кажуть, я не виходжу за нього, бо в нього хвора мати, а я не хочу обтяжувати себе доглядом за нею. Але я щаслива була б доглядати Джонову матір! Та хай собі кажуть. Хай краще винуватять мене, ніж жаліють! Де так принизливо — що Джон досі мені не освідчився. Але чому ж, чому?! Якби я тільки знала причину, — здається, тоді й змиритися було б не так важко.

— Можливо, його мати просто не хоче, щоб він одружувався з будь-ким? — припустила Енн.

— Ні. Вона ввесь час мені повторює, як хоче, щоб Джон одружився, перш ніж настане її смертна година. І йому завжди натякає — та ви й самі чули. Я думала, крізь землю западуся.

— Я не розумію, — безпорадно мовила Енн. Вона пригадала Людовіка Спіда. Але випадки були нерівнозначні: Джон Дуглас був чоловіком геть іншого типу, аніж Людовік. — Ви мусите виявити рішучість, — несхитно заявила дівчина. — Чому ви ще віддавна не прогнали його?

— Не змогла, — пролебеділа нещасна Джанет. — Бачте, Енн, я завжди страшенно кохала Джона. Ходив би він за мною чи ні, я все одно ніколи не хотіла б вийти за жодного іншого.

— Але тоді він мусив би поставити питання руба, як належить чоловікові, — не вгавала Енн.

Джанет похитала головою.

— Ні… боюся, ні. І намагатися страшно було — раптом він вирішив би, що не потрібен мені, та й пішов би геть. Мабуть, я слабкодуха, але такі в мене почуття. І я нічого не можу із цим удіяти.

— Можете, Джанет. Іще не пізно. Будьте відважні. Дайте йому зрозуміти, що більше не терпітимете цих вагань. Я буду поряд і підтримаю вас.

— Не знаю, — безнадійно проказала Джанет. — Не знаю, чи колись мені стане впевненості. Усе це так довго триває. Але я подумаю.

Енн відчула, що розчарувалася в Джоні Дугласі. Він так їй сподобався; вона й уявити не могла, що цей пан виявиться одним із тих безсердечних чоловіків, здатних упродовж двадцяти років бавитися з почуттями жінки. Звісно, його слід було провчити; Енн мстиво подумала, як утішить її це видовище. Отож, наступного вечора, ладнаючись на молитовне зібрання, вона дуже зраділа, коли Джанет повідомила їй, що сьогодні нарешті «буде рішуча».

— Я покажу Джонові Дугласу, що більше не дозволю нехтувати мною.

— Саме так, — виразно підтвердила Енн.

По закінченні молитовного зібрання Джон Дуглас підійшов до Джанет зі звичним своїм проханням. Джанет була налякана, проте несхитна.

— Ні, дякую, — холодно відказала вона. — Я й сама знайду шлях додому. І це не дивно, зважаючи на те, що я ходжу ним уже сорок років. Тож не турбуйтеся, пане Дуглас.

Енн глянула на Джона Дугласа, і в яскравім місячнім сяйві знову побачила останній оберт диби. Не зронивши ані слова, він відвернувся й подався геть.

— Стійте! Стійте! — безтямно гукнула вслід йому Енн, геть не зважаючи на приголомшених свідків цієї сцени. — Пане Дуглас, не йдіть! Поверніться!

Джон Дуглас зупинився, та не повернувся. Енн підлетіла до нього, схопила його попід руку й потягла назад до Джанет.

— Поверніться, — благала вона. — Це помилка, пане Дуглас, то все я винна. Я змусила Джанет. Вона не хотіла відмовляти вам… але тепер усе добре, правда, Джанет?

Джанет мовчки узяла Джона попід руку й пішла. Енн кволо пленталася за ними й прослизнула в дім через кухонні двері.

— Добряче ж ви мене підтримали, — ущипливо проказала Джанет.

— Я не могла нічого вдіяти, Джанет, — мовила Енн із каяттям. — У мене було відчуття, що на моїх очах коїться вбивство. Я мусила побігти за ним.

— Я така рада, що ви це зробили. Коли я побачила, як Джон іде тим шляхом… то було так, наче з ним із мого життя йшло геть усе щастя й радість. Де жахливо… жахливо.

— Він не поцікавився, чому ви так зробили? — запитала Енн.

— Ні. Ані словечка про це не зронив, — понуро відказала Джанет.

Розділ 34

ДЖОН ДУГЛАС НАРЕШТІ ОСВІДЧУЄТЬСЯ

Енн мала ще яке-не-яке сподівання, що відтепер у стосунках Джанет і Джона Дугласа надійдуть зміни. Та все тривало, як зазвичай. Джон Дуглас приходив у гості, їздив із Джанет на прогулянки, проводжав її додому з молитовних зібрань — так само, як робив усі минулі двадцять років і як, вочевидь, збирався робити й наступні двадцять. Тим часом літо спливало; Енн проводила уроки в школі, писала листи й потроху вчилася сама. Її прогулянки до школи й назад були дуже приємні. Вона завжди ходила стежкою через болото. Це була дуже гарна місцина: багнистий грузький ґрунт, зелений від смарагдових моховитих купин, сріблястий виткий потічок і прямі горді ялини з лапами, порослими сіро-зеленим мохом, та корінням, укритим найрізноманітнішими лісовими красотами.

А попри те, життя у Веллі Роуд здавалося Енн дещо одноманітним. Хоча стався з нею там і кумедний епізод.

Якщо не брати до уваги рідкісних зустрічей на вулиці, вона майже не бачила довготелесого Семюеля із чуприною, мов солома, і льодяниками, відколи той приходив до будинку Джанет. Проте якось, теплого серпневого надвечір’я, він завітав знову, урочисто всівшись на дерев’яній лавці коло ґанку. Був у звичнім своїм робочім вбранні: полатаних штанях, цупкій блакитній сорочці, протертій на ліктях, і пошарпанім брилі. Не зводячи з Енн урочистого погляду він невпинно жував соломинку. Енн зітхнула, відклала книжку й узялася до вишивання. Про щось розмовляти із Семом їй геть не випадало.

Після тривалої мовчанки Сем зненацька заговорив.

— Поїду звідсіля, — уривчасто мовив він, махаючи соломинкою у бік сусідської ферми.

— Он як? — чемно відказала Енн.

— Еге.

— А куди поїдете?

— Думав собі власну господарку влаштувати. І хата добра є в Міллерсвілі. Та коли винаймати її, то треба жінки.

— Так, мабуть, — непевним тоном відказала Енн.

Запала нова довга мовчанка. Урешті-решт Сем знову витяг із рота соломинку й мовив:

— Я вас міг би взяти.

— Щ-що-о-о?! — видихнула Енн.

— Підете за мене?

— Тобто… заміж? — кволо запитала сердешна Енн.

— Еге.

— Та я з вами ледь знайома! — роздратовано вигукнула мовила Енн.

— То побрались би й познайомилися, — відповів Сем.

Енн зібрала рештки власної гідності.

— Авжеж, я ніколи за вас не вийду, — зверхньо кинула дівчина.

— А чого так, жених з мене нівроку, — спробував переконати її Сем. — До праці я беручкий, і грошенята в банку є.

— Більше не говоріть про це зі мною! Як вам таке на думку спало? — мовила Енн; гнів її поступався місцем гумору. Усе це було так безглуздо.

— Ви дівчина гарна, і ходите проворненько, — відповів Сем. — Мені ледачої не треба. Подумайте. Бо я ще не роздумав. Але піду. Корів доїти треба.

Ілюзії Енн щодо любовних освідчень були так тяжко понівечені впродовж останніх років, що від них майже геть нічого не лишилося. Отож увечері вона могла вдосталь посміятися з бідолахи Сема. Вони із Джанет завзято передражнювали його й без жодних докорів сумління реготали з того, як він надумався до Енн клинці підбивати.