Енн із Острова Принца Едварда, стр. 37

«Вона саме така, якою завжди хотіла бути я, — тужливо подумала Енн. — Щоки, мов трояндові пелюстки, променисті фіалкові очі, коси чорні, мов воронове крило — так, усе це вона має. Дивно, що її ще не звуть Корделією Фітцджеральд. Але фігура в мене краща, та й ніс, здається, гарніший». І цей висновок помітно втішив Енн.

Розділ 27

ВЗАЄМНІ ЗІЗНАННЯ

Березень того року надійшов тихо, мов сумирне ягнятко, і приніс із собою золоті, хрусткі та дзвінкі дні, за якими слідували морозні рожеві сутінки, що поволі губилися в таємничім краю місячного сяйва.

А над мешканками Дому Патті замаячіла грізна тінь квітневих іспитів. Усі навчалися дуже сумлінно; навіть Філ сиділа над книжками із завзятістю, геть їй не властивою.

— Я маю намір здобути стипендію Джонсона з математики, — незворушно пояснювала вона. — Хоча я легко могла б здобути й стипендію із греки, та волію з математики, бо хочу довести Джонасу, що я справді надзвичайно розумна.

— Джонас більше любить тебе за твої великі карі очі й вигнутий ротик, ніж за весь той розум, який ти носиш попід кучерями, — відказала Енн.

— За мого дівоцтва усі вважали, що дама не повинна знати будь-що про математику, — озвалася тітонька Джеймсіна. — Тепер часи змінилися, та я не знаю, чи це на краще. А ти, Філ, умієш куховарити?

— Ні. Ніколи в житті нічого не готувала, якось тільки спекла імбирний пряник, але то був крах — він геть сів посередині, а краї взялися горбками. Ви знаєте, про що я кажу. Але, тітонько, вам не здається, що коли я сумлінно візьмуся до куховарства, той самий розум, котрий помагає мені здобувати стипендії з математики, допоможе й цього навчитися?

— Можливо, — дипломатично відказала тітонька Джеймсіна. — Я не проти вищої освіти для жінок. Моя донька — магістр гуманітарних наук, але й куховарити вона вміє. Та цього я навчила її перш ніж дозволила професорам з коледжу вчити її математики.

У середині березня надійшов лист від панни Патті Спофорд: вони з панною Марією повідомляли, що проведуть за кордоном і наступний рік.

«Тож Дім Патті лишиться у вашому розпорядженні ще на одну зиму, — писала господиня. — Ми з Марією хочемо покататися Єгиптом. Я не можу померти, не побачивши Сфінкса».

— Уявіть, як вони «кататимуться Єгиптом»! Цікаво, чи дивлячись на Сфінкса, вони випустять своє в’язання з рук? — сміялася Прісцилла.

— Добре, що ми можемо пожити тут іще рік, — мовила Стелла. — Я так боялася, що вони повернуться. Тоді наше веселе гніздечко було б зруйноване, а нас, бідолашних неоперених пташенят, жбурнуло б назад у жорстокий світ пансіонів.

— Я йду, прогуляюся парком, — оголосила Філ, відклавши книжку. — Думаю, у вісімдесят років я радітиму, що пішла сьогодні погуляти.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавилася Енн.

— Ходімо зі мною, люба, і я все тобі розповім.

Того вечора їм відкрилися усі таємниці й чари березневих сутінків. Були ті сутінки дуже погідні й тихі, огорнуті великою, білою, замисленою тишею, мовби пронизаною безліччю тонких сріблястих звуків, чутних тоді, коли слухати душею так само уважно, як вухами. Дівчата йшли довгою сосновою алеєю, котра, здавалося, вела в самісіньке серце багряного, дедалі густішого заходу зимового сонця.

— У цю благословенну мить я пішла б додому й написала вірш, якби тільки вміла, — мовила Філ, зупиняючись на галявині, де рожеве світло плямами лягало на зелені верхівки сосон. — Усе тут дивовижно: ця могутня біла тиша й темні дерева у своїй одвічній задумі.

— «Ліси — перші храми Господні», [30] — тихенько процитувала Енн. — У такому місці неможливо не відчувати благоговіння. Я завжди почуваюся ближчою до Нього, гуляючи між сосон.

— Енн, я найщасливіша дівчина у світі, — зізналася раптом Філ.

— Отже, пан Блейк нарешті попросив твоєї руки? — спокійно запитала Енн.

— Так. І я тричі чхнула, доки він говорив. Жахливо, правда? Я навіть не дала йому закінчити — одразу сказала «так», боялася, що він передумає. Я найбезмежніше щаслива. Не могла повірити, що Джонас колись покохає мене, таку легковажну.

— Ти зовсім не легковажна, Філ, — серйозно відказала Енн. — Це лише зовнішність, а під нею живе прекрасна душа — щира, вірна й жіночна. Чому ти ховаєш її?

— Нічого не можу вдіяти, королево Анно. Ти правду кажеш — моя душа не легковажна. Але на ній легковажна оболонка, якої я не можу зняти. Для цього мене слід було б, як каже пані Пойзер, [31] «висидіти заново й геть інакше». Та Джонас знає мене справжню й любить, попри всю легковажність. А я люблю його. Я ще ніколи так не дивувалася, як того дня, коли збагнула це. Нізащо не подумала б, що можу закохатися в негарного чоловіка. Уяви — я дійшла до того, що маю однісінького кавалера. Та ще й на ім’я Джонас! Але я називатиму його Джо — так коротко, виразно й гарно. Я не змогла б утворити зменшувальне ім’я від Алонзо.

— До речі, як же Алек та Алонзо?

— О, я сказала їм на Різдво, що ніколи за жодного з них не вийду. Смішно зараз думати, що колись я вважала інакше. Їх страшно засмутила моя відповідь і мені було прикро, та я лише крадькома змахувала сльозу. Але я знала, що в усьому світі є тільки один чоловік, за якого я можу вийти. Я прийняла це рішення одразу, і було зовсім не складно. Яке щастя бути впевненою й знати, що це твоя власна певність, а не чиясь чужа.

— Ти сподіваєшся зберегти цю здатність?

— Приймати власні рішення? Не знаю, але Джо порадив мені один чудовий метод. Він каже, що коли вагаєшся, слід уявити, що тобі вісімдесят років й ухвалити рішення з висоти цього життєвого досвіду. Та й сам він уміє швидко приймати рішення, а двоє рішучих в одній сім’ї — це, напевне, буде незручно.

— А що скажуть твої батьки?

— Тато нічого не скаже. Він схвалює усе, що я роблю. Але мама стільки наговорить! Язик у неї бернівський, незгірш від носа. Та зрештою все буде добре.

— Коли ти вийдеш за пана Блейка, Філ, тобі доведеться відмовитися від багатьох звичних речей.

— Зате в мене буде він. І всього іншого мені не бракуватиме. Ми поберемося наступного червня. Цього року Джо закінчить богословську академію і йому дадуть маленьку парафію в робітничій дільниці, на Паттерсон-стріт. Уяви собі — я в робітничій дільниці! Але з ним я готова піти навіть у гренландські сніги.

— І ця дівчина стверджувала, що не зможе вийти за бідного чоловіка, — прокоментувала Енн, звертаючись до молоденької сосонки.

— О, не дорікай мені молодечим глупством! У бідності я буду достоту така ж весела, як і в багатстві. От побачиш! Я навчуся шити й куховарити. Я вже навчилася купувати продукти, відколи живу в Домі Патті, і ще якось ціле літо викладала у недільній школі. Тітонька Джеймсіна певна, що я зіпсую Джо всю кар’єру, коли вийду за нього. Але це неправда. Хоч у мене й замало здорового глузду й серйозності, але є один незаперечний дар — робити людей подібними до мене. У Болінброку є один чоловік, він шепелявить і завжди виступає на молитовних зібраннях. То він каже: «Якщо не можете шяяти, як жірка, шяйте, як швішька». Я буду маленькою свічкою поруч із Джо.

— Філ, ти невиправна! Я так сильно люблю тебе, що не можу скласти гарну, коротку й веселу вітальну промову. Але я всім серцем тішуся твоєму щастю.

— Я знаю, Енн. Твої величезні сірі очі променяться істинною дружбою. І колись я так само дивитимуся на тебе. Адже ти збираєшся заміж за Роя?

— Люба Філіппо, ти чула про славетну Бетті Бакстер, що «відмовляла чоловікам, котрі й освідчитися не встигли»? [32] Я не хочу слідувати прикладу цієї видатної панянки, приймаючи чи відхиляючи освідчення перш, ніж його вислухаю.

— Увесь Редмонд знає, що Рой за тобою гине, — просто відказала Філ. — І ти кохаєш його, правда, Енн?

— Я… так, напевно, — розгубилася Енн. Вона відчувала, що мусить зашарітися, промовляючи ці заповітні слова, проте не шарілася; з іншого боку, варто було комусь згадати в її присутності Гілберта Блайта чи Крістіну Стюарт, як уся кров кидалася їй в обличчя. Але ж Гілберт і Крістіна нічого не означали для неї… нічогісінько! І Енн облишила спроби зрозуміти, чому вона шаріється. Що ж до Роя, то звісно, вона нестямно закохана в нього. Хіба могло бути інакше? Хіба не був він її ідеалом? Хто міг би встояти перед його чарівливими темними очима й оксамитовим голосом? Хіба не заздрила їй відчайдушно половина редмондських дівчат? А який дивовижний сонет надіслав він їй до дня народження разом із коробкою фіалок! Енн знала його напам’ять. То був дуже добрий у своєму роді вірш. Не на рівні Шекспіра чи Кітса — навіть Енн не була настільки бездумно закохана, щоб стверджувати таке, — але незгірші сонети публікувалися й у журналах. І то був вірш, присвячений їй — не Лаурі, Діві Афін [33] чи Беатріче, а їй, Енн Ширлі. А який романтичний трепет охоплює дівчину, котра читає в римованих рядках, що очі її променисті, мов вранішні зорі, щоки рожеві, як досвітнє небо, а вуста багряні, мов райські троянди! Гілбертові ніколи й на думку не спало б складати сонети її бровам. Зате Гілберт розумів жарти. Якось вона розповіла Роєві кумедну історію, та він навіть не збагнув, у чому була суть. І, пригадуючи, як весело й дружньо сміялися із цієї ж історії вона й Гілберт, Енн стривожено міркувала, чи не виявиться зрештою життя із чоловіком, позбавленим почуття гумору, прісним і нудним. Та хто ж чекатиме, щоб таємничий меланхолійний герой бачив гумористичний бік життя? Ні, це було б геть нерозумно.