Енн із Острова Принца Едварда, стр. 31

— Нагадує про дім і про наші колишні шкільні пікніки, правда, Енн?

Енн узяла квіти й сховала в них обличчя.

— Зараз я на вересовому пустищі пана Сайласа Слоуна, — захоплено мовила вона.

— Ти ж, мабуть, і насправді будеш там уже через декілька днів?

— Ні, лише через два тижні. Спершу погостюю в Болінброку, у Філ, а тоді вже поїду додому. Ти будеш в Ейвонлі раніше за мене.

— Ні, Енн, я взагалі не приїду в Ейвонлі цього літа. Мені запропонували роботу в редакції газети «Дейлі Ньюз», і я погодився.

— О, — непевним тоном проказала Енн. Вона замислилася, що ж то буде за літо в Ейвонлі без Гілберта. Чомусь така перспектива їй видавалася геть непривабливою. — Ну, — зрештою, мляво відказала вона, — для тебе це, звісно, велика удача.

— Так, я сподівався на цю роботу. Вона допоможе мені заробити на наступний рік у Редмонді.

— Тільки не працюй забагато, — мовила Енн, сама як слід не усвідомлюючи, що каже. Їй відчайдушно хотілося, щоб із будинку вийшла Філ. — Ти дуже напружено навчався упродовж року. Гарний вечір, правда? До речі, я знайшла сьогодні цілу галявину білих фіалок, отам, під тим старим покрученим деревом. У мене було відчуття, мовби я відшукала поклади золота.

— Ти завжди знаходиш поклади золота, — неуважно відповів Гілберт.

— Ходімо, пошукаємо ще, — підхопилася Енн. — Я покличу Філ і…

— Не треба ні Філ, ні фіалок, Енн, — тихо мовив Гілберт, так міцно стискаючи її руку, що вона не могла вивільнитися. — Я хочу дещо тобі сказати.

— Не кажи! — благально скрикнула Енн. — Ні… Гілберте, прошу тебе.

— Я мушу. Так не може більше тривати. Енн, я кохаю тебе. Ти це знаєш. Я… навіть сказати не можу, як сильно кохаю. Ти можеш мені пообіцяти, що станеш моєю дружиною?

— Я… ні, не можу, — пролебеділа нещасна Енн. — О, Гілберте… ти все зіпсував!

— Ти мене зовсім не любиш? — запитав Гілберт після жахливої паузи, упродовж якої Енн не зважувалася підвести очі.

— Ні… не так. Ти дуже дорогий мені як друг. Але я не кохаю тебе, Гілберте.

— І ти не можеш дати мені надії, що покохаєш… колись?

— Не можу, — у відчаї вигукнула Енн. — Я ніколи… ніколи не покохаю тебе, Гілберте. І більше ніколи не говори зі мною про це.

Запала нова пауза — така довга й моторошна, що врешті-решт Енн змушена була підвести голову. Гілберт сидів білий, мов стіна, а його очі… Енн здригнулася й відвела погляд.

Усе це було нітрохи не романтично. Невже всі освідчення мають виглядати так недоладно чи жахливо? Чи зможе вона колись забути Гілбертове обличчя в цю мить?

— Є хтось інший? — нарешті тихо запитав він.

— Ні… ні! — палко відказала Енн. — Таких почуттів я не маю ні до кого… і ти подобаєшся мені найбільше у світі, Гілберте. І ми повинні… повинні залишитися друзями.

Гілберт уривчасто й гірко розсміявся.

— Друзями! Твоєї дружби мені недостатньо, Енн. Мені потрібне твоє кохання — а ти кажеш, що я ніколи його не здобуду.

— Вибач. Пробач мені, Гілберте, — тільки й могла проказати Енн. Де, о, де були всі ті пишні й вишукані звороти, якими в уяві своїй вона мала звичку відмовляти нещасливим кавалерам?

Гілберт м’яко відпустив її руку.

— Нема чого пробачати. Часом я думав, що ти любиш мене. Я помилявся, от і все. На все добре, Енн.

Енн кинулася до своєї кімнати, впала на лавку під вікном, навпроти якого росли сосни, і гірко заридала. Вона відчувала, що з її життя навіки пішло щось безцінне, і розуміла, що то була дружба Гілберта. О, чому вона мала втратити її за таких обставин?

— Що сталося, люба? — запитала Філ, виринаючи з місячного сяйва.

Енн не відповіла. Їй хотілося, щоб Філ була за тисячу миль від неї.

— Я розумію — ти взяла й відмовила Гілбертові Блайту. Енн Ширлі, ти ідіотка!

— Ти вважаєш ідіотизмом відмовитися вийти за того, кого я не кохаю, — холодно й силувано відказала Енн.

— Ти бачиш кохання і не впізнаєш його. Вигадала там собі щось в уяві, вважаєш це коханням і переконана, що в житті все має саме так і бути. Ти ба, найперша моя зріла й розважлива думка. І як це мені вдалося?

— Філ, — благально мовила Енн, — прошу тебе, вийди. Я хочу побути сама. Мій світ розбився на друзки. Я мушу скласти його назад.

— Без усякого Гілберта в ньому? — поцікавилася Філ, ідучи.

Світ без Гілберта! Енн тужливо повторила ці слова. Чи не буде їй самотньо й сумно в такому світі? Але Гілберт сам винен. Він зіпсував їхню прекрасну дружбу. Тепер вона мусить навчитися жити без неї.

Розділ 21

УЧОРАШНІ ТРОЯНДИ

Два тижні в Болінброку Енн провела дуже приємно, якщо не зважати на пекуче відчуття смутку й неясного болю щоразу, коли згадувала Гілберта. Утім, на думки про нього вона майже не мала часу. У Маунт Холлі, старому й гарному маєтку Гордонів, де Філ збирала своїх друзів та подруг, було дуже весело. Одні за одними низкою слідували цікаві виїзди, танці, пікніки й прогулянки на човнах — усе те, що Філ називала виразним словом «розваги». Алек та Алонзо були поряд так невідступно, аж Енн засумнівалася, чи роблять вони взагалі бодай щось, окрім як ходять хвостиком за цією легковажною Філ. Обидва вони були вродливими й чемними юнаками, проте Енн так і не змогла визначити, котрий із двох, на її думку, кращий.

— А я сподівалася, ти мені допоможеш обрати, за кого з них вийти заміж, — бідкалася Філ.

— Допоможи собі сама. Ти ж так добре знаєш, за кого мусять виходити інші, — ущипливо втяла Енн.

— О, та це ж зовсім інша річ, — щиро заперечила Філ.

Проте найприємнішою подією в Болінброку стали для Енн відвідини місця, де вона народилася — маленького старого будиночка на околиці, що його так часто малювала її уява. Повними щастя очима дивилася вона на нього, заходячи разом із Філ у низеньку хвіртку.

— Він майже такий самий, як я уявляла, — мовила Енн. — Тут немає жимолості попід вікнами, зате є кущ бузку біля хвіртки і… так, муслінові фіранки. І як добре, що він досі жовтий.

Двері їм відчинила дуже висока й худа як тріска жінка.

— Так, Ширлі жили тут двадцять років тому, — мовила вона у відповідь на запитання Енн. — Винаймали цей будиночок. Я добре їх пам’ятаю. Обоє, одне за другим, померли від лихоманки. Так сумно було. Дитинка в них зосталася. Теж, мабуть, померла давно. Така була квола. Її забрали Томас із жінкою — наче їм своїх було мало.

— Дитина не померла, — усміхнулася Енн. — Я була тією дитиною.

— Та що ви кажете! Боже, але ж ви й виросли, — вигукнула господиня, мовби здивована, що Енн і понині не лишилася немовлям. — Дайте на вас глянути. А й правда, схожі. З лиця ви геть як татусь. Він теж був рудий. А очі й губи — вашої матінки. Таке було гарне створіння. Моя доня ходила до її школи, то аж нетямилася, як любила її. Поховали ваших батьків в одній могилі, а опікунська рада поставила надгробок як подяку за сумлінну працю. Ви, може, зайдете?

— А можна мені оглянути дім? — прохально запитала Енн.

— Та звісно, коли бажаєте. Недовго це буде — будиночок невеличкий. Я все гризу чоловіка, щоб нову кухню поставив, та він у мене не дуже квапиться. Тут вітальня, і нагорі ще дві кімнати. Ходіть самі, а я мушу глянути, як там дитина. Східна спальня — то та, де ви народилися. Ваша матінка було казала, як любить світанки, а ще я чула, буцім ви народилися тоді, як сонце сходило, і його промені на вашому личку — ото найперше вона й побачила.

Вузькими сходами Енн піднялася до східної спальні. Серце дівчини тріпотіло від хвилювання. Кімната ця була для неї святилищем. Тут її мама снувала щасливі й ніжні мрії про майбутнє материнство, тут багряні промені вранішнього сонця торкнулися їх обох у священну мить народження, тут її мама померла. Енн благоговійно роззирнулася довкола зі слізьми в очах. То була одна з найдорожчих хвилин її життя, що навіки осяяла його безцінним спогадом.

— Аж не віриться: коли я народилася, мама була молодша, ніж я тепер, — прошепотіла вона.

Коли Енн спустилася вниз, господиня зустріла її у вітальні. У руках вона тримала невеличкий запилюжений пакунок, перев’язаний блакитною стрічкою.