Енн із Острова Принца Едварда, стр. 15

А які записки я одержую, Енн! Мати Томмі скаржиться, що син не дає ради з арифметикою так швидко, як вона б того бажала. Їй незрозуміло, чому він досі скніє над відніманням, а Джонні Джонсон уже вивчає дроби, хоча той Джонні й наполовину не такий тямущий, як Томмі. Батько Сюзі хоче знати, чому вона не здатна написати листа без помилок у половині слів. А Дікова тітка просить його пересадити на інше місце, бо той гидкий хлопчисько Браунів, котрий сидить із ним зараз, учить його лихословити!

Що ж до фінансового боку справи… але ні, не говорімо про це. Тих, кого боги захочуть згубити, вони спершу зроблять сільськими вчительками.

Ну от, побуркотіла — і полегшаю трішки. Зрештою, це були два дуже приємних роки. Але тепер я їду до Редмонду.

І ось, Енн, у мене є ідея. Ти знаєш, я ненавиджу пансіони. Я жила в них чотири роки й страшенно втомилася. Здається, ще трьох років такого життя я просто не витримаю. То чом би нам із тобою та Прісциллою не скласти кошти й не винайняти десь у Кінгспорті будиночок? Заживемо самостійно, так буде навіть дешевше. Звісно, нам потрібна буде економка, і я вже знаю, кого запросити. Я ж розповідала тобі про тітоньку Джеймсіну? Вона — наймиліша тітонька у світі, навіть попри своє ім’я. Але вона в тім не винна! Її назвали Джеймсіною на честь батька, який мав ім’я Джеймс і потонув у морі за місяць до її народження. Я завжди кличу її тітонькою Джимсі. Отож, її єдина дочка нещодавно вийшла заміж і поїхала із чоловіком — він у неї місіонер. А тітонька Джеймсіна нидіє самотою у величезнім домі. Вона готова приїхати до Кінгспорта й вести наше господарство, і я знаю, що ви обидві полюбите її. Що більше я міркую, то більше схиляюся до цієї думки. Ми могли б так добре й незалежно жити!

Отож, дівчата, якщо ви пристаєте на мою пропозицію, було б добре вам уже цієї весни пошукати відповідний будиночок. Цю справу на осінь лишати не варто. Якщо він буде вмебльований — добре, та якщо ні, якесь начиння по горищах у давніх друзів нашкребемо. Вирішуйте, любі, — і одразу мені напишіть, щоб тітонька Джеймсіна знала, як їй бути наступного року».

— Чудова думка, — погодилася Прісцилла.

— Так, — вдоволено кивнула Енн. — Звісно, тут у нас хороший пансіон, але як не крути — це не те саме, що власний дім. Тож пропоную ставати до пошуків одразу, перш ніж почнуться іспити.

— Тільки, боюся, справді хороший будиночок знайти буде важко, — застерегла Прісцилла. — Дива не чекай. Гарного будинку в гарному місці ми не зможемо собі дозволити. Мабуть, доведеться вдовольнитися вбогою хатинкою десь на околиці, де живуть люди, з якими знатися буде гірше, ніж нидіти в самотній пустці, і намагатися, щоб життя в ній було нам достатньою втіхою за вигляд і стан вулиці.

Отож дівчата сумлінно взялися до пошуків, проте знайти будиночок виявилося ще складніше, ніж передбачала Прісцилла. Вони оглядали незліченні помешкання — вмебльовані й порожні, — та одне було завелике, інше замале, те задороге, це задалеко від коледжу. Іспити почалися й закінчилися, надійшов останній тиждень семестру, а «дім їхньої мрії», як називала його Енн, досі лишався повітряним замком.

— Мусимо, певне, змиритися й чекати осені, — кволо завважила Прісцилла, плентаючись парком обік Енн одного чудового, свіжо-блакитного квітневого дня. Віддалік у затоці яскріла й мерехтіла вода, і невагомим серпанком укривав її легкий перлинно-білий туман. — Може, тоді й знайдемо собі якусь комірчину, а як ні, то завжди можна повернутися до пансіону.

— Сьогодні я про це не думатиму. Не хочу псувати такий гарний день, — відповіла Енн, зачудовано роззираючись довкола. У прохолодному свіжому повітрі ширився запах соснової живиці, небо ясніло кришталево-прозорою блакиттю, мов велетенська перекинута чаша неземного благословення. — Сьогодні в моїй крові нуртує весна й повсюди бринять квітневі чари. Я мрію й бачу видіння, Пріс. А все тому, що вітер дме із заходу. Я обожнюю західний вітер. Він співає нам про надію й щастя, ти чуєш? Східний вітер приносить із собою тоскні думки про стукіт дощу по дахах і понурі, безрадісні хвилі на сірому узбережжі. У старості, у дні, коли дме східний вітер, мені дошкулятиме ревматизм.

— Як-бо приємно нарешті скинути хутра й зимові пальта і вперше прогулятися отак, у весняному вбранні, — засміялася Прісцилла. — Хіба ти не відчуваєш, наче була створена заново?

— Навесні все нове, — відказала Енн. — І самі весни теж завжди такі нові й несхожі одна на одну. У кожній є щось особливе й кожна чарує по-своєму. Дивися, яка зелена трава довкола цього ставка і як лускають бруньки на вербах.

— Іспити вже позаду, і в середу — урочисті збори з нагоди закінчення року. А рівно за тиждень ми будемо вдома.

— Я така рада, — замріяно відповіла Енн. — Стільки всього хочеться робити. Сидіти на кухонному ґанку під вітерцем, що долинає з полів пана Гаррісона. Збирати папороть у Лісі Привидів і фіалки в Долині Фіалок. Пам’ятаєш наш пікнік у мій названий день народження, Прісцилло? Я хочу слухати, як співають жаби в ставку й перешіптуються тополі. Але й Кінгспорт я полюбила, і тішуся, що знову приїду сюди наступної осені. Навряд чи це було б можливо, якби я не здобула стипендії Торберна. Я просто не змогла б узяти гроші на навчання з Маріллиних заощаджень.

— Якби ж нам іще знайти будинок! — зітхнула Прісцилла. — Поглянь на Кінгспорт, Енн, — будинки, всюди будинки, і жодного для нас.

— Не журися, Пріс. Найкраще попереду. Ми будемо, як той давній римлянин, — знайдемо будинок або зведемо його самі. У такий день, як нині, у моєму словнику немає слова «невдача».

Вони затрималися в парку до сутінків, блукаючи дивовижним світом весняних чудес та пишної радості. Додому дівчата рушили, як завжди, по Спофорд-авеню, щоби знову помилуватися Домом Патті.

— У мене відчуття, ніби зараз має статися щось таємниче: аж поколює у великих пальцях, — мовила Енн, ідучи із Прісциллою схилом угору. — Наче в романі. Ох… ох… ох! Прісцилло Грант, поглянь туди й скажи — це правда чи мені ввижається?

Прісцилла глянула. Великі пальці й очі не зраджували Енн. Попід аркою воріт Дому Патті хилиталося невеличке скромне оголошення: «Умебльований будинок до винайму. Довідки надаються всередині».

— Прісцилло, — прошепотіла Енн, — як ти гадаєш, чи не вдасться нам винайняти Дім Патті?

— Ні, — упевнено ствердила Прісцилла. — Це було б надто дивовижно. А в наші дні вже не стається жодних див. Не плекаймо надій, Енн. Так важко буде потім знести це розчарування. Вони напевне захочуть більше, ніж ми зможемо платити. Не забувай, що дім стоїть на Спофорд-авеню.

— І все одно мусимо запитати, — рішуче відказала Енн. — Сьогодні для візиту вже пізно, та ми неодмінно прийдемо завтра. О, Пріс, якби ж нам удалося пожити в цьому прекрасному будиночку. Я завжди відчувала, що моя доля пов’язана з Домом Патті — ще відколи вперше його побачила.

Розділ 10

ДІМ ПАТТІ

Наступний вечір застав дівчат біля Дому Патті — доріжкою, викладеною «ялинкою», вони рішучо крокували до будинку крізь невеличкий садок. Квітневий вітер виспівував рулади в кронах сосон, гай сповнювали новим життям вільшанки — круглобокі зухвалі створіння, що самовдоволено походжали стежками.

Дівчата боязко подзвонили у двері, і старезна сувора покоївка впустила їх просто до великої вітальні, де біля каміна з веселим пустотливим полум’ям сиділо двоє інших, так само суворих і сивочолих дам. Різниця між ними була невелика, коли не зважати, що одній було з вигляду років сімдесят, а іншій — близько п’ятдесяти. Кожна мала величезні ясно-блакитні очі, сховані за окулярами в сталевій оправі, вбрана була в чепець і сіру шаль, кожна в’язала на спицях — неспішно й невтомно. Обидві вони мирно гойдалися в кріслах, раз по раз мовчки зиркаючи на дівчат, а на камінній полиці за спиною в кожної сидів великий порцеляновий песик, весь у круглих зелених плямках, із зеленими вухами й носом. Ці песики вмить захопили уяву Енн; вони здавалися двома божествами-охоронцями Дому Патті.