Брати Кошмарик, Магістр і я, стр. 27

«На жаль, так», — вистукав я.

— А як ви гадаєте? Чи доцільно буде йому незабаром зустрітися з нами? Якщо він так легко дивується, то в нього в голові запаморочиться.

«Він з дружиною, — передавав я. — Вона, здається, чудова дівчина і ні з чого не дивуватиметься. До того ж вона фахівець — перший асистент у Фуня… Зачекай хвилинку… Постараюсь за вас домовитись. О котрій годині й де?»

— Це залежить від них. Завтра вранці. А сьогодні вночі пошліть їх, будь ласка, на пагорб Ванди або Кракуса. Нехай розважаться. Наша розмова після такого перепочипку буде легшою.

Я відклав люльку, взяв авторучку й блокнот. Записав таке:

«А) Два дуже молоді, але надзвичайно обдаровані мої співробітники хотіли б зустрітися з вами після сьогоднішнього показу кольорових димарів. Показ відбудеться вночі. Початок о двадцять четвертій годині!
Б) Це справді дуже молоді люди, але вони цілком заслуговують, щоб з ними розмовляли, як із рівними. Отже не раджу ставитись до них легковажно, екзаменувати їх чи гнути перед ними кирпу, вони-бо зроблять з вас посміховисько.
В) Будь ласка, призначте час, коли вони могли б порозмовляти з вами».

Я подав аркушик Ганці.

Вона дістала календарик, зазирнула в нього й сказала:

— Будь ласка, сердечно привітайте від нас тих обох юнаків. Якщо ви такий люб'язний, то ми чекатимемо вас точно о восьмій ранку в нас у готелі.

«Може, краще в мене?» — написав я.

— Гаразд, у тебе, адже ти також хотів би взяти участь у параді, а з цим горлом…

Марек відповів одразу:

— Дякуємо. Будемо в призначений час з точністю до пів-секунди. Перекажіть вітання подружжю. А вам низько кланяємось.

Я написав на аркушику Ярекову відповідь, підкреслив «вітання подружжю»; це їм обом дуже сподобалось. Ганка скромно сіла на табуреті, а Фуньо розлігся в кріслі, паче турецький паша.

Я відчував, що від злості червонію. Мене брали чорти, бо з Фуня знову виліз знахабнілий Фуньо Прекрасний, тобто сорокарічний вундеркінд нашого кіно й телебачення.

Я сплеснув руками й підняв угору палець — тобто дав знак: «Встати!» Не сумніваюсь, що вираз мого обличчя сказав більше, тобто: «Встати, хай тобі біс!» У всякому разі Фуньо схопився, наче його смикнули за чуба. Тоді я, мило всміхаючись, ввічливим жестом запросив Ганку сісти в крісло, а Фуневі помахом руки показав на табурет. Він зблід, голосно проковтнув слину й сів.

Запала тиша. Ми з Ганкою вдавали, що не помічаємо присутності третьої особи. Однак Фуньо не міг дозволити, щоб на нього не звертали уваги. Він відновлював свої сили, відвагу й гарне самопочуття всього протягом кількох десятків секунд. Не минуло навіть п'ятнадцяти хвилин покаянної сумирної тиші, як Фуньо підняв угору руку, мов досвідчений оратор, і заговорив:

— Отже, зараз, мій любий Єжи…

Лагідний Ганчин голос, наче найтонше лезо пожежної сокири, відрубав початок Фуневої промови. Фуньо знову опритомнів, завдяки Ганці, яка мило всміхнулась і мовила:

— Отже, зараз, любий пане Єжи, дамо нарешті хворому відпочити. Дякуємо за все. Я, зі свого боку, щиро вдячна вам. До загальної наради, про яку домовились, ми вас не турбуватимем. Якщо будемо потрібні вам раніше, то, будь ласка, залишіть для нас телефонограму в адміністрації готелю. Чекаємо вашого виклику! І до побачення. Одужуйте!

Вона дуже гарно це сказала. Чудовий голос, мила усмішка. Ми розпрощалися. На мить по квартирі промчала буря собачого гавкоту й вищання, яка зненацька стихла. Потім тихо зачинились двері. Гості вийшли. Зате до кімнати ввійшла бабуся, несучи гидкий ромашковий компрес для горла, велику чашку з гоголем-моголем і чималу паку журналів. Вона сама змінила мені компрес, незважаючи на зітхання улюбленого сина, подивилась, як гоголь-моголь смакує хворому, підсунула мені під руку журнали.

Потім задумливо всміхнулась.

— Прочитала ваш план забави в кольорові димарі. Справді може бути розвага для цілої Польщі, хоч не для всіх вона буде приємною. Це ти придумав?

Я чесно заперечив, покрутивши головою.

— В кожному разі, це добрий задум. Та, як відомо, одного задуму ще мало. З нього треба щось зробити. Ви повинні створити неймовірно сенсаційну історію, яка не тільки скидатиметься на страшну казку, а й зможе стати надзвичайно важливою справою для всіх нас. Ти впевнений, що ви зможе-те це зробити?

Я на мить так глибоко замислився, що зовсім забув про своє страшенно бідне, хворе, болюче горло. Випнув груди й, облизуючись після гоголя-моголя, ні сіло ні впало відповів бабусі лише одним, зате звучним, мелодійним і водночас енергійним словом:

— Спробуємо!

— У зв'язку з цим, моя дитино, ти зараз дістанеш належну порцію молока з медом і маслом.

Я залишився сам.

— О боже! Чи ти передбачав, створюючи масло й мед, що їх можна змішувати з гарячим молоком?! — вигукнув я.

Тиша. Жодної відповіді.

Розділ X

У суботу я підвівся з дивана — на превелике здивування всіх членів моєї родини, а також собак, балконних птахів і родинних портретів, — уже о сьомій годині ранку. Здивування було тим більше, що мешканців нашої квартири о першій годині сімнадцять хвилин ночі розбудив телефон. Телефон до мене!

Весь дім вороже зашумів, бо телефонний дзвінок розбудив усіх з першого сну. Я втік з апаратом до кімнатки, в якій можна було спокійно спати під час лиха, що називається прибиранням, чи влаштувати стрілянину, і родина в цей час спокійнісінько спала б.

Я здогадався, хто в цю пору може дзвонити. Звичайно — Фуньо Прекрасний. На мій превеликий подив, це був не він.

Тому що першою почала говорити Ганка. Говорити? Ні! Це був уже майже натхненний спів. Спів, заспів, схрещення народної пісеньки з оперою Моцарта. Справді — сьогоднішній короткий показ кольорових димарів вплинув па моїх дорогих Фунів сильніше, ніж полювання на носорогів. Поблизу від телефонної трубки, яку тримала Ганка, чулися вигуки її чоловіка.

Коли Фуньо Прекрасний нарешті добрався до телефону, то почав з таким ентузіазмом дертися, вигукувати, вихваляти сопрано й басом чудесне видовище, що того вереску не можна було зрозуміти. Тільки прикривши трубку згорнутим удвоє пледом, я міг розрізнити окремі слова величного гімну на честь кольорових димарів, що його склав і виконав Фуньо. А що я вже кілька років дуже добре знав ораторські можливості, витривалість легенів, силу віддиху й голосових зв'язок цього «прекрасного» чудовиська, то ліг лівим вухом на згорнутий плед і задрімав, солодко, але на короткий час.

Фуньо вже трохи захриплим голосом (може, послати йому молока з маслом і медом?) допитувався:

— Ну й що? Ну? Що ти на це, пігмею? Я дуже хрипко відповів:

— Що стосується пігмея, то, напевно, ти ще ніколи не діставав од пігмея по голові. Завтра спробуєм. Чи, точніше, сьогодні. Нагадую: ви маєте бути в мене о восьмій. А ти ж знаєш, як легко прокидаєшся. Іди спати, нещасний шомполе!

— Я вже йду! — вигукнув він. — Але що ти на це скажеш?

— Завтра відповім тобі!

І я поклав трубку. Телефон ще разів зо два буркнув, — очевидно, під Фуневими пальцями, — але я вже закутав апарат пледом і пішов до свого дивана.

До кімнатки можна заходити лише через кухню. А я хвилину тому прогнав Фуня охриплим голосом. Тому відніс апарат до вітальні і… повернувся до кухні. В мені зародилося віроломство, а коли вже зародилося, то почало рости. Ніколи не припускав, що може до цього дійти. А таки дійшло! Я сам, власноручно, приготував собі велику чашку гарячого молока з медом і маслом, випив його одним духом, добрів до дивана й заснув, мов ангелятко (віком скількись там років, лисувато-сивувате й трошки грубеньке). А о сьомій підвівся з дивана навіть досить жваво. І головне, що мій голос звучав виразніше й дзвінкіше, ніж у багатьох видатних європейських дикторів.

Я викупався, поголився, зробив десятихвилинну гімнастику, коли залунав дзвіночок радіолюльки. Це був Ярек.