Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг, стр. 54
Ніккі обережно видихнула.
— І ти хотіла, щоб я дізналася про це? Про те, що ти вважаєш, що його фантазії виникають через самотність?
Кара кивнула. Так… І дещо ще.
Ніккі мигцем глянула на вулицю, зауваживши людей, що прямують до стайні. — І що це?
— Думаю, ти могла б стати тією жінкою.
Серце Ніккі немов застукало в горлі. Вона обернулася і побачила, що Кара дивиться прямо на неї.
— Що?
— Я думаю, ти могла б стати тією жінкою для лорда Рала. — Вона взяла її за руки, щоб запобігти запереченню. — Не кажи нічого. Не хочу, щоб ти назвала мене божевільною. Не говори поки нічого, просто подумай. Ми їдемо, але незабаром ти приєднаєшся до нас, у тебе буде час усе обміркувати. Я зовсім не хочу, щоб ти жертвувала собою або що-небудь в цьому дусі.
— Я тільки хочу сказати, що лорду Ралу потрібна близька людина, жінка, і ти могла б стати нею, якби захотіла. Я — не те, що йому потрібно. Я — Морд-Сіт, а лорд Рал — чарівник. Добрі духи, я ненавиджу магію, а у нього є дар. У нас стільки відмінностей. Але у тебе з ним багато спільного. Ти — чаклунка. Хто зможе зрозуміти його краще тебе? Хто може допомогти і підтримати його краще, ніж ти?
— Пам'ятаєш ту ніч у притулку, коли ви говорили про творчість і магію. Я не зрозуміла і половини із сказаного, але мене вразило, як легко ви говорили, як вловлювали думки один одного — немов дуже близькі люди. Тоді мені здалося дуже правильним, якщо ви будете разом.
— А ще я пам'ятаю, як ти дивилася на нього, коли ми лежали так близько, намагаючись зігрітися — як жінка, яка поруч з людиною, у якого закохана. Я майже очікувала, що він тебе поцілує, і це здавалося чомусь абсолютно природним.
Ніккі ніяк не могла змусити серце заспокоїтися.
— Кара, я… — голос підвів її.
Кара відколупувала шматочки фарби від стіни будівлі. — Крім того, ти — найкрасивіша жінка з усіх, кого я бачила. У лорда Рала повинна бути дружина, гідна його, і я не можу уявити нікого, більш гідного, ніж ти.
— Дружина…?
— Хіба ти не бачиш сенсу в цьому? Це заповнило б ту порожнечу, яку я відчула. Це доставило б йому радість, позбавило від страждання. У нього з'явився б хтось, хто б допоміг йому опанувати його дар, позбавив від самотності. Ти тільки подумай.
— Але, Кара, адже Річард мене не любить.
Кара дивилася так довго і оцінююче, що вона відчула незручність. Ніккі згадала, що Річард розповідав одного разу, який параліч охоплює людей під поглядом Морд-Сіт, а зараз одна з Морд-Сіт вивчала її. Тільки тепер Ніккі зрозуміла, що він хотів тоді сказати.
— Може зараз він цього і не відчуває, але коли ти приєднаєшся до нас, ти могла б дати йому зрозуміти, що не проти вашого зближення. Іноді людину необхідно підштовхнути до якоїсь ідеї, щоб вона серйозно задумалася про неї. І тому я подумала, що повинна сказати тобі все це. Можливо, якщо він дізнається, що ти відкрита для любові, він теж зацікавиться і подивиться на тебе в іншому світлі.
Всі відчувають любов в якийсь момент, люди не народжуються вже закоханими. Ти повинна допомогти йому досягти такого моменту, коли він почне думати про тебе. Можливо, він просто думає, що така жінка, як ти, розумна і красива, ніколи не захоче звернути на нього увагу. Іноді чоловіки бувають соромливими по відношенню до красивої жінки.
— Кара, я не думаю, що він…
Кара нахилилася ближче.
— А може він думає, що ти ніколи ним не зацікавишся, тому і вигадав ту іншу жінку, щоб заповнити порожнечу.
Ніккі облизала губи.
— Думаю, нам пора рухатися до стайні, інакше він може поїхати без тебе. Схоже, всі вже розходяться.
Кара злегка посміхнулася.
— Ти права. Знаєш, Ніккі, якщо хочеш, можеш забути те, що я наговорила. Бачу, що тобі ніяково від усього цього. Що до мене, навіть не знаю, чи потрібно мені було говорити про це.
— Тоді навіщо ти це зробила?
Кара задумливо дивилася вдалину.
— Напевно, тому, що відчула всю глибину його самотності. Це розриває мені серце. — Її пильний погляд повернувся до Ніккі. — А у Морд-Сіт не буває розбитих сердець.
Ніккі мало не відповіла, що у чарівниць такого теж не буває.
22
Ліхтарі, що висіли на товстих стовпах, давали рівне тепле світло. Сухий запах свіжої соломи заповнював приміщення. Чоловіки і жінки, деякі з дітьми, спочатку заповнювали не тільки проходи між стійлами, але й самі стійла. Але тепер, коли Річард поговорив з родичами загиблих, багато людей вже розійшлися по домівках, хто мовчки, а хто побажавши йому вдалої подорожі.
Залишалося ще кілька годин до світанку, але, незважаючи на таку ранню годину, крім засмучених родичів стайню заповнювали ще й ті, хто прийшов, щоб запитати про битву, яку очікували всі в місті. Безліч людей сиділо на тюках сіна, займаючи місце до самого даху, тепер багато хто з них спускалися вниз. Річард подумав, що вони повернуться додому, щоб поспати ще трохи, але їх сон буде наповнений думками про полчища Ордену, що насуваються на їх місто.
Віктор, що стояв поблизу, виглядав похмурим після розмови з родичами його загиблих товаришів, відзначивши їх хоробрість і те, як йому буде не вистачати кожного їх них.
Слухаючи його, багато людей, з тих що прийшли, плакали, навіть не намагаючись приховати сльози. Річард знав, що не зможе сказати нічого такого, що б зменшило їх горе. Він доклав усіх зусиль, щоб змусити їх зрозуміти, як високо він цінував загиблих, як турбувався про них. А що ще міг він дати їм, крім співчуття від їх втрати? Він відчував себе безпорадним і марним, хоча вони, здавалося, прислухалися до того, що він говорив.
Краєм ока Річард побачив Ніккі і Кару, що входили через ворота в дальньому кінці стайні. Вони обережно пробиралися між зникаючими людьми. Хотів би він знати, де пропадали ці двоє. Але оточуючі його люди все ще ставили питання, і він поки не зміг нічого з'ясувати. Ймовірно, вони хотіли дати йому час спокійно поговорити з людьми, або Кара вирішила озирнутися зовні, щоб переконатися в його безпеці. Як би там не було, він радий був бачити їх.
— Отже, ви думаєте, що щось, що ви вважаєте Звіром, щось, що зруйнувало готель Іцхака, приходило за вами? — Запитав старий по імені Енден, що стояв поруч з Річардом. У руці, якою він спирався на товстий стовп, він тримав трубку з довгим вигнутим чубуком.
Шкіра на його жорсткому обличчі, здавалося, провисла під вагою років. Через його вік і спокійну, розсудливу манеру говорити люди довірили йому першим задати турбуючі їх питання. Очікуючи відповіді Річарда, Енден затягнувся і випустив зі своєї трубки хмара ароматного диму.
— Як я вже говорив, все вказує на це, тому я допускаю таку можливість. Тому хоч воно і приходило за тільки за мною, ви розумієте, що краще мені зараз поїхати та не ризикувати, що воно повернеться і нашкодить багатьом в цьому місті.
Старий випустив люльку з рота і вказав її чубуком на Річарда.
— Ви хочете сказати, що загін Віктора загинув тому, що вони були поруч з вами?
Віктор ступив уперед.
— Послухайте, Енден, лорд Рал не винен, що його вороги намагаються вбити його. Ті ж самі люди збираються прийти сюди і вбити нас, за допомогою Звіра або без нього. Хіба ви були б винні, якби солдати Джегана, збираючись вбити вас, убили б по дорозі лорда Рала, щоб дістатися до вас? Мій загін бився проти Імперського Ордена, коли щось погубило їх. Це зло породжене Орденом. Вони боролися за мир для себе і своїх близьких, щоб всі вони могли жити у вільному та безпечному світі. Вони самі вибрали боротьбу, а не життя в рабстві.
Енден закусив мундштук трубки, його очі спокійно розглядали Віктора.
— Я всього лише хотів зрозуміти. Думаю завжди корисно знати обстановку і своїх супротивників.
Річард побачив, як люди, що зібрались навколо, кивали, погоджуючись.
— Ви маєте рацію, це розумно, — відповів він, випереджаючи занадто гарячу реакцію Віктора. — Немає нічого поганого в тому, щоб ставити питання, особливо якщо вони настільки важливі. Але і Віктор теж правий. Джеган сповнений рішучості знищити нас усіх. Я вже говорив, що Орден повинен бути зупинений, інакше ніхто з нас не зможе жити спокійно, де б ми не були.