Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія, стр. 124

Теплий вітерець розтріпав кучеряве волосся Верни.

— Звичайно, ні, — посміхнулася вона. — Але ти ж зрозуміла, що я мала на увазі.

Цвіркуни в траві продовжували мірно скрекотати. Життя в цю хвилину здавалося більш прекрасним, а їхня ситуація — менш безнадійною.

— Я сподіваюся, Творець також допоможе Зедду і Ріккі повернути Замок.

— Зедд не потребує допомоги Творця, — відгукнулася Еді. — Нам допомогла вибратися інша людина. Чейз — хранитель кордону і старий друг Зедда, Річарда і мене. Чейз змусить охороняючих Замок стражників молити Творця про милосердя.

— Тоді нам залишається тільки чекати того дня, коли Замок Чарівників опиниться в наших руках і Джеган не отримає допомоги в створенні проходів в Д'хару, — підвела підсумок Верна.

Вона помахала рукою, і чотири подружні пари разом з дітьми підійшли ближче.

— Ласкаво просимо в Д'хару, — вітала їх Верна. — Ви будете тут в безпеці.

— Спасибі, що допомогли нам вибратися, — кивнув Еді один з чоловіків. — Мені соромно, що я міг думати про вас такі жахливі речі.

— Вірно. Але я не звинувачую вас, — посміхнулася стара чаклунка, стиснувши його плече своїми тонкими пальцями.

Дівчинка, що приносила в минулий раз повідомлення, смикнула Верну за край сукні.

— Це мої мама і тато. Я розповіла їм, як ви були добрі до мене.

Верна присіла і міцно обійняла дівчинку.

— Ласкаво просимо назад, дитя. Ласкаво просимо до нас.

55

Легкі подихи вітру рухали гілками, змушуючі срібні промені місяця, що каскадом падали крізь пелену лісу, населяти світ ковзаючими блукаючими привидами. Келен роззирнулася, насилу розрізняючи темні силуети примарних дерев, намагаючись у темряві розрізнити можливі каверзи на шляху. Вона не чула співу птахів, ніякі дрібні тварини не носилися серед розкиданого листя, пересмішники не співали в ночі. Жінка обережно пробиралася по вкритій мохом землі, намагаючись побачити в темряві нори і щілини в скелястих місцях або калюжі стоячої води.

Попереду Річард ковзав через ліс немов тінь. Часом чоловік майже пропадав, змушуючи її здригатися від страху, що він покинув їх. Він наказав ступаючим за ним супутникам не розмовляти і йти настільки тихо, наскільки можливо, але жоден з його загону не міг рухатися через ліс так само тихо, як він.

З-за деяких, йому самому неясних, причин Річард був натягнутий як тятива. Він відчував якусь невиразну небезпеку. Хоча його оточувала прекрасна, залита місячним світлом лісова ніч, Річард серед примарної тиші відчув нависле над ним погане передчуття.

Келен радувало, що небо нарешті очистилося. Дощі минулих днів зробили подорож не особливо важкою, але і не дуже приємною. Хоча було досить тепло, через вогкість здавалося, ніби насправді холодніше. Але пошуки укриття не входили в їхні плани. Поки вони не дістали останню дозу протиотрути, у них тільки один вибір — поспішати.

Протиотрута з Нотвіка злегка поліпшила стан Річарда, зупинивши прояв симптомів отруєння, але тепер, після декількох днів, виявилося, що поліпшення було тимчасовим. Келен так хвилювалася за чоловіка, що у неї пропав апетит.

Тепер з ними йшло вдвічі більше людей, і ще більш численні прихильники ідеї визволення Бандакара пробиралися до міста Хаутон різними шляхами. Ці групи людей планували знищувати невеликі загони солдатів Імперського Ордена, які привільно розташувалися в селах уздовж дороги. Річард, Келен і їх невеличкий загін ішли настільки швидко, наскільки було можливо, навмисно уникаючи зустрічей з ворогом і прагнучи добратися до місця раніше, ніж Ніколас і його солдати дізнаються про їх наближення. Така хитрість дасть їм кращі шанси дістати останню дозу протиотрути.

Коли вони роздобудуть протиотруту, настане час зустрітися з рештою бандакарців для атаки. Келен знала, що якщо вони зможуть спочатку нейтралізувати Ніколаса, то їм вдасться набагато простіше і з меншим ризиком знищити останні війська Імперського Ордену. Якби вона змогла підібратися досить близько до Ковзаючого, щоб доторкнутися до нього своєю силою. Мати-Сповідниця знала, що краще не пропонувати таку ідею Річарду, він ніколи не погодиться з таким планом.

Якоюсь мірою Келен відчувала відповідальність за те, що ці люди страждали під владою Імперського Ордена. Якщо не віддалятися далеко від суті, природна межа, яка захищає Бандакар, як і раніше на місці. Так що якщо ці люди зможуть звільнитися від влади Імперського Ордену, зміни, які підуть за цим, будуть означати справжню свободу — свободу, якою вони раніше не мали можливості насолоджуватися, — і буде можливість змін на краще.

Зміни, що відбулися з жителями Нотвіка, були найкращим свідченням такого очікування. Річард і Келен майже всю ніч розмовляли з людьми, пояснюючи їм те, що повинні були пояснити. Вранці вони знищили солдатів, які захопили Нотвік і довгий час тримали його жителів в лещатах страху. Незабаром городяни влаштували свято, танцювали та співали на вулицях. Ці люди відчули найважливіше — вільне і прекрасне повітря свободи. Вони переконалися і в нежиттєвості старого способу їх суспільного устрою, який передбачав бездіяльність, відмову від того, щоб реально спробувати змінити своє життя.

Річард розвіяв їх древню ілюзію схиляння перед Мудрими і безглуздими догматами Розмовляючих, що заперечували знання. Ворожі солдати були знищені. Але жителі Нотвіка не зупинилися, прагнучи тепер звільнити всю свою країну від влади Імперського Ордена. Позбувшись від вимушеної сліпоти пригнобленого розуму, багато людей дивилися вперед і бажали самі побудувати своє майбутнє.

Келен раптово натрапила на простягнуту вбік руку Річарда. Вона притиснула руку до грудей, заспокоюючи серце, що швидко застукало, негайно повернулася і послала ідучим позаду сигнал зупинитися. У нічному лісі не лунало ані звуку, лише дзижчали москіти.

Річард зняв заплічний мішок, сів на низький камінь і почав щось шукати в мішку.

— Що ти робиш? — Прошепотіла Келен, підійшовши ближче.

— Вогонь. Нам потрібне світло. Передай нашим людям по ланцюжку, щоб дістали факели.

Річард витягнув кремінь і кресало, Келен пошепки передала розпорядження Карі, яка розвернулася і пішла назад. За її коротким наказом декілька чоловік, намагаючись ступати навшпиньках, вийшли вперед з незапаленими смолоскипами.

Люди підійшли ближче, сівши в низькі зарості позаду каменя. Річард підняв із землі паличку і вмочив її в маленький контейнер, який дістав з мішка. Потім провів паличкою по вершині каменю.

— Я намазав трохи ялинової смоли на камінь, — пояснив він людям, які підійшли. — Піднесіть факели так, щоб вони запалилися, коли я підпалю смолу.

Ялинова смола, яку збирають з поранених дерев, використовувалася для розпалювання вогню під час дощу. Іскра могла підпалити її, навіть якщо в лісі було мокро. Вона горить досить потужно, щоб розгорілося навіть сире дерево.

Річард завжди відчував себе в темряві як вдома. Келен жодного разу не бачила, щоб йому вночі знадобився, як зараз, вогонь. Вона уважно вдивлялася в пітьму, намагаючись розгледіти, що стурбувало чоловіка і чого не помітили інші.

— Кара, передай далі, — прошепотів Річард. — Я хочу, щоб всі дістали зброю. Зараз же.

Дівчина без розмов відправилася передати наказ. Повисла нескінченна гнітюча тиша, що порушувалася тільки звуками ковзаючого по шкірі кресала. Слова наказу обійшли загін і повернулися до неї.

— Зроблено, — доповіла Морд-Сіт, нахиляючись до Річарда.

— Ви обидві теж, — лорд Рал подивився на Келен і Дженнсен.

Келен дістала меч, Дженнсен — сріблястий кинджал, прикрашений витонченим зображенням літери «Р», знаком приналежності Дому Рала.

Річард висік іскру. Смола спалахнула зі злим шипінням, факели швидко запалилися, світло загорілося в самому серці лісу.

Від раптового ріжучого очі світла люди зажмурилися, а потім стали оглядатися по сторонах, намагаючись зрозуміти, що ховається в темряві.