Восьме Правило Чарівника, або Гола Імперія, стр. 103

— Не знаю, — нарешті відповіла вона.

— Думаю, Джеган зробив помилку, — сказав капітан Зіммер.

Верна підняла брову.

— Яку?

— Він тільки що видав нам, скільки у нього неприємностей з проходами. Він тільки що повідомив нам, наскільки хороший наш захист, і як це його дратує. Якщо військо Імперського Ордена не зможе пробитися через гори в цьому сезоні, вся його армія буде змушена залишитися в долині на зиму. Ось чому Джегану треба, щоб ми пропустили його. Зими в Д'Харі суворі, особливо для таких людей, як у нього, не звичних до нашого клімату. Я на власні очі бачив, скільки людей він втратив минулої зими. Сотні тисяч загинуть від хвороб.

— У нього достатньо людей, — заперечив генерал. — І він може відновити втрати. У нього знайшлися нові солдати, щоб зайняти місце тих, хто загинув минулої зими.

— Так ви думаєте, що капітан помиляється? — Запитала Верна.

— Ні, я згоден з тим, що Джеган зробить все, щоб пройти тут. Просто я не думаю, що його хвилює, скільки загине людей. Думаю, він жадає правити світом. Соноходець довго чекав, а тепер бачить, що мета зовсім близько, майже у нього в руках. А ми — остання перешкода у нього на шляху, не даємо бажаній нагороді впасти до нього в руки. Та й його людям не терпиться зайнятися грабежем. Він вирішив розділити Новий світ, діставшись до Ейдіндріла, і він близький до мети, але, з іншого боку, дуже далекий. — Генерал Мейферт розгорнув карту і почав показувати місця, про які він говорив. — Якщо Джеган не зможе пройти тут, то поверне армію і піде далеко на південь, в долину річки Керн, перейде її і підніметься в Імперію Д'Хара. Коли його армії займуть відкриті простори на півдні, ми не зможемо зупинити їх. Якщо Джеган не проб'ється зараз, йому доведеться зробити тривалий перехід і втратити багато часу, але врешті-решт він все одно впіймає нас. Він воліє заощадити час, і тому пропонує такий обмін.

Верна пильно подивилася на нього.

— Ми зробимо велику помилку, якщо спробуємо умилостивити зло.

— Я згоден, — сказав генерал. — Як тільки ми відкриємо проходи, вони вб'ють всіх людей, до останнього немовляти.

Настрій всередині намету було настільки ж похмурим, як і небо зовні.

— Я думаю, ми повинні послати йому листа, — запропонувала Рікка. — Думаю, треба написати, що ми не віримо, ніби він захопив Зедда і Еді. Якщо Джеган хоче, щоб ми йому повірили, він повинен в знак доказу послати нам їхні голови.

Капітан посміхнувся, почувши цю пропозицію. Генерал постукував пальцем по столу, поринувши в роздуми.

— Якщо все йде так, як ви сказали, аббатиса, і Джеган дійсно схопив їх, тоді ми нічого не можемо зробити. Він їх уб'є, — зітхнув Мейферт. — Враховуючи, що Зедд змусив сили Джегана відступити, не кажучи вже про той хаос, який він посіяв в Імперському Ордені минулого літа, коли Мати-Сповідниця була з нами, я не думаю, що це буде легка смерть, але в будь-якому випадку він їх вб'є.

— Тоді погодьтеся, що більше нічого зробити не можна, — резюмували Верна. Генерал провів рукою по обличчю. — Мені огидно визнавати це, але боюся, ми втратили їх. І думаю, не варто доставляти Джегану задоволення, показуючи, що ми насправді відчуваємо.

При думці, що Зедд і Еді потраплять в руки Сестер Тьми і будуть піддані тортурам, у Верни закрутилася голова. Вона впала духом, розуміючи, що їх армія втратить в лиці Зедда. Більше ніхто не володів таким досвідом і знаннями. Ніхто не зможе його замінити.

— Тоді напишемо Джегану листа і скажемо, що ми не віримо, ніби він схопив Зедда й Еді, — вирішила Верна.

— Єдине, що ми можемо зробити, — підтвердила Ріккі. — Не дати Джегану отримати більше, ніж він вже отримав. Відмовити йому в задоволенні поглумитися над нашим горем.

Генерал Мейферт посунув стілець до столу, запропонувавши Верні сісти і написати листа.

— Якщо Джеган сильно розсердиться, отримавши такий лист, можливо, він пошле нам їхні голови. Якщо він так вчинить, наші старі друзі позбавляться від страждань. Це єдине і найкраще з того, що ми можемо зробити для них.

Верна подивилася на похмурі обличчя, але прочитала в них рішучість виконати задумане. Вона сіла на запропонований генералом стілець, відкрила пляшку з чорнилом і взяла листок паперу з невеликої пачки в коробці на столі. Жінка занурила перо в чорнило і мить дивилася на папір, намагаючись сформулювати текст. Вона спробувала уявити собі, як написала б Келен. Потім Верна схилилася над столом і почала писати.

— Мені подобається, — схвалила текст читала через плече Вірні Рікка.

Верна подивилася на інших.

— Як підписати?

— Що найбільше розсердить Джегана? Або стурбує? — Запитав капітан Зіммер.

Верна притиснула кінець пера до підборіддя, розмірковуючи. І раптом її осяяло. Вона піднесла ручку до паперу і підписала:

47

Річард оглядав широку зелену долину, намагаючись розгледіти сліди перебування тут солдат. Він подивився на Оуена.

— Це Уілтертон?

Поклавши руки на пишну рослинність на вершині низького кручі, Оуен підтягнувся до краю. Він витягнув шию, щоб заглянути через край, і, кивнувши, відповз.

Річард думав, що місто буде більшим.

— Я не бачу ніяких солдатів.

Оуен відповз подалі від краю. У тінистому укритті серед папоротей і низького чагарнику він встав і обтрусив з одягу сире опале листя.

— Солдати зазвичай залишаються в місті. Навіщо їм нам допомагати, коли ми працюємо? Вони їдять нашу їжу і спекулюють речами, які у нас відібрали. Поки вони цим займаються, то мало цікавляться чим-небудь ще. — Його обличчя почервоніло. — А ночі вони проводять, гуляючи наших жінок. — Незважаючи на те, що зміст його слів був очевидний, Оуен не наважувався назвати речі своїми іменами. — Удень вони іноді приходять перевірити, як ми працюємо, або прослідкувати, чи всі повернулися на ніч в місто.

Лорд Рал обдумав сказане. Значить, якщо солдати і виходять за міські стіни, то ненадовго. Напевно, вони вельми комфортно влаштувалися в місті. Загарбники впевнені, що місцеві жителі не чинитимуть опору; їх легко контролювати, ними можна управляти, тільки слово скажи. Так що люди Імперського Ордена спали спокійно.

Стіни навколо міста багато приховували з виду. Через відкриті ворота теж мало що можна було розгледіти.

Річард помічав деталі поглядом досвідченого воїна.

Стіни навряд чи могли витримати серйозну облогу. Вся споруда — з вертикальних дерев'яних стовпів ненабагато вище людського зросту. Стовпи різного розміру, товщиною з руку на вершині і біля основи, разом з'єднувала мотузка. Хвилеподібна стіна зміїлась навколо міста, місцями вигинаючись в ту або іншу сторону. Перед нею не було вала або навіть рову. Цей частокіл був схожий на огорожу від забрідаючих оленів або ревучих ведмедів. Втім, з цією метою його колись і спорудили. Звичайно ж, він не виглядав досить міцним, щоб витримати натиск солдатів Імперського Ордена, і все одно був якоюсь, хай майже символічною, але перепоною.

Тим не менш солдати, безсумнівно, воліли входити через ворота, а не штурмувати стіни. Міста Бандакара розкривали ворота перед солдатами Імперського Ордена. Зараз ворота Уілтертона теж були відкриті настіж. Як символ покірності городян, як знак торжествуючої безтурботності ворога.

Долину розчистили від дерев, звільняючи місце під поля пшениці. З гілок зробили загородку для корів. Дика трава там була вся вищипана. Біля курників вільно кудкудакали кури. У густій траві паслася пара овець.

У ліс, звідки спостерігав Річард, легкий вітерець доносив запахи родючого грунту, польових квітів і трав. На великих висотах йому було все важче дихати. Тому те, що вони нарешті спустилися з перевалу, було величезним полегшенням. Внизу, хоча холод усе ще відчувався, стало також відчутно тепліше. Річард вже оглядав цю відкриту долину і зараз не побачив нічого нового. Вони з Оуеном повернулися в гущавину лісу, туди, де їх чекали інші. Дерева навколо були в основному твердих порід — клени та дуби. Траплялися берези і осики, але також підносилися і хвойні. У густому листі щебетали птахи. На гілці сосни, повз яку вони проходили, розгризала горішок білка. Глибока тінь під густим пологом лісу зрідка порушувалася плямами сонячного світла.