Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння, стр. 57
Тому притягнув ще кілька ковдр:
— Вам вдалося дістатися до Алтеї?
Вона кивнула. Він простягнув їй бурдюк з водою, і вона почала пити — жадібно, безупинно, захлинаючись…
— Присягаюся, я жодного разу не чув, щоб хтось пройшов через болото! Ви бачили яку-небудь з цих тварюк?
— Навколо мене обвилася змія товщиною з вашу ногу. Я вдосталь на неї надивилася — набагато довше, ніж хотілося б.
— Оце так! — Він тихо присвиснув. — А чаклунка вам допомогла? Ви отримали від неї, що хотіли? Все в порядку? — Він раптом замовк, загнуздуючи цікавість. — Пробачте!.. Ви вся промерзла і промокла. Мені не варто задавати так багато питань.
— Ми з нею довго розмовляли. Не скажу, що я отримала, що хотіла, але знати правду краще, ніж ганятися за ілюзіями.
В його очах і рухах, коли він прикривав їй ноги ковдрою, відчувалася турбота.
— Значить, ви не отримали потрібної допомоги?.. І що будете робити далі?
Дженнсен дістала свій ніж. Тримаючи за лезо, простягнула до лиця Тома, так, щоб багаття висвітлило руків'я. Буква «Р» блищала так, немов була прикрашена дорогоцінними каменями. Дженнсен тримала ножа перед собою, як талісман, як офіційний документ, вилитий у сріблі, як звання людини високого рангу, якій не можна опиратися…
— Мені треба дістатися до Палацу.
Не гаючись, Том згріб її в оберемок з усіма ковдрами, немов вона важила не більше якого-небудь ягняти, і потягнув у візок. Він переніс її через борт і обережно посадив серед складених гніздом ковдр.
— Не турбуйтеся, я доставлю вас туди. Вам важко довелося. Тепер відпочивайте і дозвольте мені відвезти вас назад.
Дженнсен з полегшенням зрозуміла, що її підозри підтвердилися. І їй здалося, що тіло її вкрите чимось слизьким, немов вона знову впала в болото. Вона брехала Тому, використовувала його. Це було недобре, але вона не знала, що ще робити.
Перш ніж він відійшов до коней, вона схопила його за руку:
— Том, ви не боїтеся допомагати мені? Адже я займаюся чимось таким…
— Небезпечним? — Закінчив він. — Те, чим ризикую я — ніщо в порівнянні з тим, чим ризикуєте ви. — Він показав на її руде волосся, яке розметалося. — Я в порівнянні з вами не являю собою нічого особливого. І радий, що ви дозволяєте мені зробити хоч таку малість.
— Я зовсім не така незвичайна, як вам здається. — Раптово Дженнсен відчула себе маленькою дівчинкою. — Я просто роблю те, що повинна.
Том підіткнув їй під спину ковдру.
— Я зустрічаю багато людей. І мені не треба пояснювати, що ви відрізняєтесь від них.
— Знаєте, Том… Це секретна справа, і я не можу розповісти вам про нєї. Вибачте, але не можу.
— Звичайно, не можете. Тільки незвичайні люди носять із собою незвичайну зброю. Я не чекаю від вас ніяких пояснень і не збираюся ставити питання.
— Спасибі вам, Том! — Від його щирості Дженнсен відчула ще більшу огиду до себе й з вдячністю стиснула його руку. — Я можу сказати вам одне… Це дуже важливо, і ваша допомога велика.
Він посміхнувся.
— Загорніться в ковдри і обсохніть. Ми швидко доїдемо до Азерітських рівнин. А там — зима. Якщо ви будете мокрою, зовсім замерзнете.
— Спасибі вам, Томе! Ви — хороша людина. — Дженнсен звалилася на ковдри, не в силах сидіти.
— Я сподіваюся, що ви розповісте про це лорду Ралу, — промовив він з легким смішком.
Не минуло й кількох хвилин, як він запріг коней, загасив багаття і підійнявся на сидіння воза.
Але Дженнсен цього вже не бачила — вона міцно спала.
25
Сидячи в підстрибуючому возі, Дженнсен спостерігала, як наближається знайоме величезне плато. Ранкове сонце освітлювало кам'яні стіни Народного Палацу, і вони відливали теплими пастельними тонами. Хоча вітер стих, ранкове повітря все ще було пронизливо-холодним. Після смердючих боліт плоска суха пахнуча каменем рівнина здавалася батьківською хатою.
Але Дженнсен кінчиками пальців потирала лоб, намагаючись послабити тупий біль, пульсуючий в скронях. Том їхав всю ніч, а вона спала в теплі ковдр, але, здається, спала погано і недостатньо довго.
— Шкода, що лорда Рала тут немає.
Вражена, Дженнсен відволіклася від своїх думок і широко розкрила очі.
— Що?
— Лорд Рал там. — Її супутник вказав направо, на південь. — Шкода, що його тут немає, щоб допомогти вам.
Він знову махнув рукою на південь, у напрямку до Старого світу.
Якось мати розповідала Дженнсен про узи, що з'єднують д'харіанців з лордом Ралом. За допомогою давньої і таємної магії д'харіанці якимось чином могли відчувати, де знаходиться лорд Рал. Хоча сила зв'язку у д'харіанців розрізнялася, кожен з них в тій чи іншій мірі володів нею.
Що отримував від такого зв'язку лорд Рал, Дженнсен не знала. Вона вважала, що це ще один спосіб керувати людьми. Їм з матір'ю, проте, це не допомогло уникнути лещат Даркена Рала.
З розповідей матері Дженнсен усвідомлювала цей зв'язок, але сама нічого в такому роді не відчувала. Може бути, це малося у неї в занадто малій мірі. Мати казала, що ця здатність не має нічого спільного з шануванням лорда Рала, що це — в чистому вигляді магічний зв'язок, і він підпорядковується зовсім не почуттю відданості по відношенню до цієї людини. Дженнсен пам'ятала випадки, коли мати, бувало, завмирала в отворі дверей або біля вікна, або взагалі в лісі, уважно прислухаючись до чогось. Дженнсен знала, що в цей час мати вловлює узи, що зв'язували її з Даркеном Ралом, визначаючи, де він і наскільки близько. Було тільки прикро, що це відчуття нічого не підказувало про тих чудовиськ, яких батько посилав по сліду своєї дочки.
Будучи д'харіанцем, Том не вважав зв'язок з лордом Ралом чимось надприродним і тільки що дав Дженнсен дуже корисну інформацію: лорда Рала немає в Палаці. Ця новина зміцнила її надії. На одну перешкоду ставало менше. Напевно, лорд Рал знаходиться в Старому світі, воює з людьми, що живуть там. Себастян же розповідав їй…
— Так, — нарешті озвалася вона, — шкода…
Ринкова площа вже була повна народу. Стовпи пилу піднімалися над зібраним тут натовпом і над ведучою на південь дорогою. Дженнсен задумалася, чи тут вже ковбасниця Ірма. Дженнсен нудьгувала по Бетті. Вона так хотіла побачити скажено метляючий при вигляді подруги хвостик кози, почути її повне захвату бекання!..
Може, Ірма прийде на старе місце?.. Але Дженнсен знову доведеться залишити Бетті, щоб пройти в Палац. І буде довгий підйом по сходах, а потім вона повинна знайти, де тримають Себастяна…
Поки візок трясло по твердому грунту Азерітських рівнин, Дженнсен невідривно дивилася на пустельну дорогу, яка, звиваючись, огинала плато збоку.
— Їдьте по цій дорозі, — сказала вона.
— Що? — Не зрозумів Том.
— Їдьте по дорозі, що веде до Палацу.
— Ви впевнені, Дженнсен? Не думаю, що це мудре рішення. Вона тільки для офіційних протоколів.
— Їдьте по цій дорозі!
Він стьобнув коней і звернув убік від ринку, до вказаної Дженсен дороги. Бічним зором Дженнсен бачила, як він кидає погляди на свою загадкову пасажирку.
Солдати, що стояли біля початку плато, мовчки спостерігали за наближенням возу. Коли вони виявилися зовсім поряд, Дженнсен витягла свій ніж.
— Не зупиняйтеся, — сказала вона Томові. Він здивовано озирнувся:
— Що? У них, знаєте, є луки. Дженнсен не відриваючись, дивилася вперед.
— Просто продовжуйте їхати.
Коли вони досягли солдатів, Дженнсен вийняла ніж, взяла його за лезо і витягнула руку, привертаючи увагу охоронців. І продовжувала дивитися на дорогу попереду, всім своїм виглядом показуючи, що її не варто відволікати на розмови.
Кілька людей дивились на руків'я, прикрашене орнаментованою буквою «Р», що спалахувало у них перед очима. Ніхто не ворухнувся, щоб зупинити візок. Ніхто не збирався натягувати тятиву. Том тихенько свиснув. Віз, гуркочучи, минув охорону і покотився далі.
Роблячи повороти, дорога плавно піднімалася по плато. У деяких місцях вона була достатньо широкою, але часом звужувалася, і доводилося їхати мимо запаморочливої прірви. З кожним крутим поворотом відкривався новий вид на розстелені далеко внизу Азерітські рівнини. Вдалині вони замикалися горами, що ховалися в блакитно-сизому серпанку.