Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння, стр. 118

— Обійми мене, — дихав голос в дюймі від її лиця. Дженнсен лежала на спині. Усвідомлення цього здивувало

і схвилювало її. Дівчина не пам'ятала, щоб вона лягала на спину. Вона немов спостерігала за кимось іншим, хто зробив це. І тут вона виявила, що щось, що уособлює голос, вже стає на коліна між її широко розставлених ніг.

— Відмовся від своєї волі, Дженнсен, — воркував голос. — Відмовся від своєї плоті, і я звільню псів і допоможу тобі вбити Річарда Рала.

Все було обіцяно. І вона… теж обіцяна?

— Я… Я… — заїкалися вона, а сльози струмком лилися з очей.

— Обійми мене, і помста твоя. Ти зможеш вбити Річарда Рала. Обійми мене. Відмовся від своєї плоті. І від своєї волі.

Але вона була Дженнсен Рал. І плоть, і воля — її. І життя — теж її.

— Ні.

Сестри в колі вискнули від раптового болю І, затуливши вуха, завили подібно собакам.

Мерехтливі очі втупилися на Дженнсен. На обличчі примари знову заграла усмішка, і він присвиснув, оголивши вологі ікла.

— Здавайся, Дженнсен! — Голосно і владно рокотів голос, і дівчині здалося, що він може стерти її з лиця землі. — Відмовся від своєї плоті, відмовся від своєї волі. І ти отримаєш помсту. Ти отримаєш Річарда Рала.

— Ні, — відповіла вона, відхитнувшись назад. — Ні! Я відмовлюся від своєї плоті і волі, якщо така ціна за позбавлення світу життя від злочинного негдника Річарда Рала. Але я не зроблю цього, поки ти не віддасиш мені його.

— Угода? — Присвиснув голос. Вогонь в очах став червоним. — Ти смієш торгуватися зі мною?

— Така моя ціна. Звільни своїх псів. Допоможи мені вбити Річарда Рала. Коли я помщуся, я віддамся тобі.

Щось посміхнулося посмішкою, що нагадувало нічні кошмари.

Довгий тонкий язик змією пройшовся по тілу, від проміжжя до грудей — моторошним інтимним лизанням, — змусивши дівчину здригнутися всім єством.

— Угода укладена, Дженнсен Рал.

53

Фрідріх пробирався вздовж луки, порослої високою густою травою, намагаючись не думати про голод. Судячи з того, як бурчало в животі, спроба вдавалася слабо. Поруч з лугом розкинулося невелике озеро. Звичайно, риба могла б виправити становище, але її треба готувати, та до того ж спочатку зловити. Блукаючим поглядом він пройшовся по поверхні води. Зійшли б і жаб'ячі лапки. Звичайно, краще і швидше за все втамувало б голод сушене м'ясо. Фрідріх подумав про засохлий шматок пирога, який він дістане з сумки на привалі. Принаймні, у нього є хоч щось, чим можна буде підбадьоритися.

Подекуди низькоросла трава, що схилилася до поверхні озера, нагадувала зелену шкіру. В інших місцях стояли тихі зарості високого очерету. Сонце сідало за пагорб на іншій стороні озера, і на стежці, що бігла в тіні величних дерев, ставало похмуріше. Повітря, здавалося, завмерло, а в дзеркальній гладі води, позолоченій вечірніми променями сонця, відбивалося небо.

Дивлячись на тіні, що грають навколо, Фрідріх зупинився, розправив плечі, випрямив спину. Йому стало ясно, що пора дати відпочинок втомленим ногам, і він роздумував, чи не зупинитися тут. Побудувати курінь для ночівлі. Або принаймні дістати шматок пирога. Між дерев, порослих довгими патли тонкого моху, були видні темні калюжі стоячої води.

Горбиста місцевість була досить зручною для подорожі, за винятком тих ділянок, де стежка спускалася в низину. Там вона перетворювалася на важкопрохідне болото. Фрідріху зовсім не подобалися болота: при їх вигляді на нього хвилею накочувалися важкі спогади.

Він відмахнувся від хмари мошкари, що вилася навколо лиця, відтягнув лямки заплічного мішка, роздумуючи, як вчинити: чи поставити табір, або рушити далі. Незважаючи на те, що цей день не приніс йому нічого, крім утоми і прикрощів, довга дорога зробила його сильнішим, і тепер він з більшою легкістю, ніж спочатку, переносив труднощі свого нового життя.

В дорозі Фрідріх часто подумки розмовляв з Алтеєю. Він описував їй всі пейзажі, які йому траплялися на шляху: рельєф місцевості, рослинність, небо — в надії, що в потойбічному світі вона чує його і посміхається своєю золотою посмішкою.

Коли день добігав кінця, йому треба було вирішувати, що робити далі. Зараз з настанням темряви продовжувати шлях було небезпечно. Новий місяць був вузенький, і Фрідріх знав, що незабаром після вечірньої зорі настане практично повна темрява. Більше всього на світі він ненавидів повний морок, хоч око виколи, — це було найгірше. У такі години він почував себе жахливо самотнім.

Втім, на небі було ні хмаринки, так що принаймні хоч зірки будуть освітлювати землю. Але навіть коли світять зірки, по незнайомій місцевості важко подорожувати. В темряві можна запросто зійти зі стежки чи просто заблукати. А значить, вранці доведеться повертатися в пошуках стежки, і, врешті-решт, він даремно втратить час.

Спокійніше розбити табір. Вечір видався теплий, і можна буде не розводити багаття. Звичайно, його дуже хочеться розвести. Але вогонь може притягнути чужу увагу. Фрідріх толком не знав, хто може виявитися поблизу, а багаття в нічному лісі видно далеко. Так що краще його не розводити, незважаючи на той затишок, що воно створює. Так безпечніше. Вистачить і зірок над головою.

Однак, з іншого боку, якщо продовжити шлях, то, можливо, стежка скоро виведе його з багнистих низин і приведе на місце, більш підходяще для табору. Яке, по крайній мірі, не кишить зміями. Змії в пошуках тепла обов'язково підповзуть до сплячої на землі людини. Фрідріх абсолютно не збирався вранці виявити у себе під ковдрою згорнуту калачиком змію. Він поправив заплічний мішок. Поки світло, треба пройти ще трохи.

Не встиг він зробити й кроку, як почувся тихий звук. Він був ледве чутний, але в ньому було присутнє щось незрозуміле, і подорожній повернувся на північ, туди, звідки доносився звук.

Фрідріх ніяк не міг уявити, хто міг його видати: білка, жаба, пташка… Однак скільки він не прислухався, навколо знову стояла тиша. А потім звук повторився.

— Мабуть, я стаю старим для такого роду пригод, — пробурмотів Фрідріх.

Була й інша причина, що змушувала його рухатися вперед. Вона була набагато важливіша першої і полягала в тому, що він терпіти не міг зупинятися, опинившись так близько від мети. Звичайно, шлях попереду ще довгий — можливо, кілька днів: важко було сказати з більшою точністю, — однак могло виявитися, що мета подорожі набагато ближче. І в цьому випадку було б нерозумно зупинятися на ніч. Тепер час ставав визначальним фактором.

Тим не менш, на нічліг таки доведеться зупинитися. Але можна ще трохи пройтися. У нього достатньо часу до настання повної темряви, щоб розбити табір. Фрідріх вирішив, що буде йти вперед до тих пір, поки зможе чітко бачити стежку, а потім переночує на траві недалеко від озера. Звичайно, не велике задоволення — спати на відкритому місці, не знаючи точно, чи далеко він забрався в глиб Старого світу і чи не ходять по стежках нічні патрулі…

Він уникав заходити в міста, але намагався якомога точніше дотримуватися обраного маршруту. Правда, двічі маршрут довелося поміняти, оскільки мета його подорожі переміщалася. А кілька разів йому довелося докласти чималих зусиль, щоб уникнути зустрічей з військами. Опинившись перед солдатами Імперського Ордену, можна з легкістю стати мішенню для небажаних питань. Втім, незважаючи на те, що він викликав тут більше підозр, аніж коли прикидався фермером на батьківщині, Фрідріх знав, що його нинішній вигляд — літньої самотньої людини, мандрівника, — не викликав великих підозр у м'язистих молодих солдатів.

Однак з уривків розмов під час рідкісних відвідувань міст йому було добре відомо, що в Імперському Ордені катують людей, коли заманеться. Тортури відмінно допомагають, якщо потрібно точно дізнатися, до якої віри належить людина і чи винна вона. По-перше, людина підтверджує мудрі і справедливі підозри тих, хто катує. А по-друге, дає можливість дізнатися імена співучасників, чиї голови забиті «неправильними думками». Для жорстокого ката робота не закінчується ніколи…