Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих, стр. 85
— Невже? Ах, які ми впевнені! — Хлопчик грубо реготнув.
— Дорогенька, я знаю Ніккі. І абсолютно впевнений. — Келен презирливо посміхнулася, дивлячись в карі очі хлопчиська:
— Ти знаєш, що я кажу правду.
— Та ну? — Все ще сміючись, запитав він. — Це чому ж?
— Ти знаєш, що це правда, тому що Ніккі — твоя рабиня, а значить, ти повинен спокійно входити в її розум. Однак ти не можеш. Хоч ти далеко не дурень, сумніваюся, що навіть тобі важко буде здогадатися чому.
Очі хлопчака блиснули дикою люттю.
— Я тобі не вірю!
— Як завгодно, — знизала плечима Келен.
— Якщо ти її бачила, то де вона зараз? Повертаючись до хлопчика спиною, Келен видала йому гірку правду — хай розуміє як хоче.
— Коли я бачила її востаннє, вона була на шляху до забуття.
Пролунав рев. Келен різко повернулася і побачила, як Кара намагається зупинити його ейджілом. Почувся тріск зламаних кісток. Але хлопчисько навіть не здригнувся, люто вищирився і виставивши руки, як клешні, кинувся на Келен.
Стоячи впівоберта, Келен підняла руку і взяла на неї хлопчину. Рука торкнулася худих грудей. Його ноги відірвалися від землі. Не те щоб він повис наруці, а скоріше бовтався, як пір'їнка на вітрі.
Час належав Келен.
Їй не потрібно було викликати свій дар, достатньо було перестати його стримувати. Почуття тепер не важливі, важлива лише істина.
Це не маленький хлопчик — побитий, самотній, наляканий.
Це ворог.
Кипляча холодна сила вихлюпувалася з неї. Піднімаючись з темних глибин, вона слухняно заповнювала кожну клітинку її тіла.
Келен не відчувала ні ненависті, ні люті, ні жаху… ні жалю. У цю нескінченну мить її розум був порожнечею, позбавленою емоцій. Залишилося одне — відчуття зупиненого часу.
У хлопчиська немає ні найменшого шансу. Тепер він належить їй.
Келен не вагалася.
Вона вивільнила магію.
І ця міць з ефірної складової суті Келен перетворилася в реальну силу.
Беззвучний грім, могутній і всепоглинаючий, струсонув повітря.
Лице хлопчика спотворила ненависть володіючого ним чоловіка. Якщо в цю мить Келен була безпристрасна, то він — був втіленням ненависті. Келен дивилася в очі дитини, знаючи, що зараз він бачить тільки її безжалісні очі.
Його розум — те, ким він був, його «я» — вже не існувало.
Дерева стряслися від ментального удару. З гілок і сучків посипався сніг. Келен з хлопчиком стояли в центрі вихору, що все розширювався і розширював сніжне кільце.
Келен знала, що Джеган вміє прослизати і вислизати з людського розуму між думками, в момент, коли самого часу не існує. У неї не було вибору, вона повинна була зробити те, що зробила. Вона не могла дозволити собі сумніву. Людиною під владою Джегана не могла керувати навіть Кара.
Залишаючи юний розум, Джеган спалив за собою всі мости.
Хлопчик впав мертвим до її ніг.
ТОМ 2
35
Келен стояла над тілом хлопчика. Вона не відчувала нічого — тільки спустошеність і втому, — як і завжди після застосування магії сповідниці. У лісі тиша. І плями крові на снігу.
Тільки зараз Келен зрозуміла, що могла вбити Кару. Після дотику сповідниці Морд-Сіт довго не живуть. Але вибору не було. Вона все зробила, щоб попередити Кару. Але Келен ніяк не могла допустити, щоб хоч щось вплинуло на її рішення, завадило зробити те, що повинно бути зроблено. Найменше коливання — і все могло обернутися катастрофою.
І тільки тепер, коли все позаду, в ній прокинувся страх. Келен озирнулась по сторонам: Кара лежала на снігу праворуч від неї. Якщо Кара торкалася до хлопчиська, коли Келен випустила свою магію…
Кара застогнала. Келен підбігла до неї і опустилася на коліна. Вчепилася Карі в плече, перевернула на спину.
— Кара… Ти в порядку?
Кара примружилася, пересилюючи біль, і гидливо скривилася.
— Ну так, я в порядку! Ти що, думаєш, я настільки дурна, щоб за нього чіплятися? — Келен посміхнулася.
— Ну звичайно, ні. Ти так рвонула, що я вже подумала, чи не звернула ти собі шию. Кара сплюнула сніг і бруд.
— Майже.
Уоррен допоміг їм обом піднятися. Морщачись від болю, він розтер плечі, потім лікті. Келен не раз говорили, що опинитися поруч з сповідницею, коли вона вихлюпує свою силу, — штука досить болюча, здається, що всі суглоби розламуються. На щастя, це не завдавало реальних пошкоджень, а неприємні відчуття досить швидко проходили.
Уоррен подивився на тіло хлопчика, і Келен зрозуміла, що він відчуває і іншу біль, яка пройде далеко не так швидко.
— Благий Творець, — ледь чутно прошепотів Уоррен. Він подивився на Келен і Кару. — Адже це дитина. Невже так вже необхідно…
— Так, — відрізала Келен. — Абсолютно необхідно. Ми з Карою вже стикалися з подібною ситуацією. З Марліном.
— Але Марлін був дорослим. А Лайл такий маленький… такий юний. Яка реальна небезпека в тому…
— Уоррен, не заводь волинку на тему «що було б, якщо». Його розум контролював Джеган — в точності так, як і розум Марліна. Ми це вже проходили. Він був смертельно небезпечний.
— Якщо вже я не змогла його втримати, — додала Кара, — то ніщо не могло.
Уоррен зітхнув. Він опустився на коліна і, погладжуючи скроню хлопчика, зашепотів молитву.
Потім піднявся, обтрусив сніг.
— Думаю, це вина Джегана. Зрештою, саме Джеган все це затіяв.
Вдалині Келен помітила солдатів. Вони поспішали на допомогу і вже піднімалися по схилу пагорба. Келен пішла їм назустріч.
— Якщо тобі хочеться так думати.
Кара йшла поруч з нею. Уоррен постояв трохи в нерішучості, потім наздогнав Келен і схопивши за руку, змусивши зупинитися.
— Ти ж маєш на увазі Енн, так?
Келен стримала гнів і уважно подивилася в блакитні очі Уоррена.
— Уоррен, ти теж жертва цієї жінки. Адже тебе забрали в Палац Пророків ще дитиною, вірно?
— Ну так, але…
— Ніяких але. Вони прийшли і забрали тебе. Вони прийшли і забрали це нещасне дитя. — Вона озирнулася на мертвого хлопчика на снігу. Стиснула кулаки, нігті вп'ялися в долоню. — Вони прийшли і забрали Річарда.
Уоррен ласкаво торкнувся руки Келен.
— Я знаю, чим це здається на перший погляд. Пророцтва часто…
— Ось! — Келен вказала на мертве тіло. — Ось воно, пророцтво! Смерть і горе — і все в ім'я пророцтва!
Келен була в люті — Уоррен навіть не намагався з нею сперечатися.
Келен зусиллям волі заговорила спокійніше:
— Скільком ще доведеться безглуздо загинути через збочену вірність пророцтвам, через сліпе прагнення втілити якесь в життя? Якби Енн не послала Верну за Річардом, нічого цього б не сталося!
— Звідки ти знаєш? Келен, я розумію твої почуття, але як ти можеш бути в цьому впевнена?
— Бар'єр спокійненько собі стояв три тисячі років! І зруйнувати його міг лише чарівник, що володіє обома сторонами магії. А таких не було до народження Річарда. Енн послала Верну за ним. Не зроби вона цього, бар'єр і по цей день би стояв. І Джеган з його Орденом так і стирчав би по той бік. Серединні Землі були б у безпеці. І цей ось хлопчина ганяв би десь м'ячик.
— Келен, все не так просто, як тобі здається. — Уоррен з досадою розвів руками. — Я не бажаю з тобою сперечатися, але хочу, щоб ти зрозуміла, що пророцтво здійснюється багатьма шляхами. Воно часто саме шукає рішення. Не пошли Енн Верну за Річардом, цілком могло статися так, що він сам, по зовсім іншій причині, прийшов би туди і зруйнував бар'єр. Хто знає? Як ти не зрозумієш! Можливо, цьому просто судилося статися, а Енн була лише засобом. Не вона, так хтось інший опинився би на її місці. Келен зціпила зуби.
— Скільки ще крові, скільки ще трупів, скільки ще горя потрібно, щоб ти побачив, які нещастя обрушили пророцтва на світ?
Уоррен сумно посміхнувся.
— Я пророк. І завжди хотів бути пророком, щоб допомагати людям. Якби я справді вважав, що пророцтва — це зло, то не присвятив би цьому своє життя. Не забувай, що якби не пророцтво, ти б ніколи не зустрілось з Річардом. Хіба ти не рада, що він увійшов у твоє життя? Я так дуже радий знайомству з ним.