Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих, стр. 76
— Це моя воля, — пробурмотів собі під ніс власник стайні. — І Творець тут зовсім ні при чому.
На вулиці Ніккі тут же почала роздавати гроші, виручені за коней. Люди тяглися за грошима, а вона йшла серед натовпу, розмовляючи, задаючи питання. Потім Ніккі зникла за рогом і зникла з очей.
Річард поплескав Хлопчика по шовковистій шиї, звалив на плече сідельну сумку і повернувся до господаря, який стояв з приголомшеним виглядом у воротах стайні. Вони з Річардом обмінялися безпорадними поглядами.
— Сподіваюся, вона тобі хороша дружина, — нарешті промовив господар.
Річарду до смерті хотілося сказати, що Ніккі — сестра Тьми, а він — її полонений, але вирішив, що від цього пуття не буде. Ніккі ясно пояснила, що він — Річард Сайфер, її чоловік, а вона — Ніккі Сайфер, його дружина. І веліла твердо триматися цієї версії. Заради Келен.
— Вона просто щедра, — буркнув Річард. — Тому я на ній і одружився. Вона добра до людей.
Річард почув жіночий крик, потім шум. Він кинувся до воріт і вибіг на вулицю. Нікого. Він помчав за кут, звідки доносився шум якоїсь метушні.
Шестеро мужиків звалили Ніккі на землю. Деякі били кулаками, а вона намагалася захиститися від них голими руками. Інші лапали її, шукаючи капшук з грошима. Вони билися за незароблені гроші ще до того, як Ніккі встигла випустити ці гроші з рук. Натовп жінок, дітей і чоловіків стояв навколо. Стерв'ятники, що чекають можливості обглодати кістки.
Річард увірвався в коло, схопив найближчого чоловіка за комір і пожбурив геть. Той, пролетівши по повітрю, з тріском вкарбувалися в стіну стайні. Вся будова заходило ходором. Другого Річард копнув в ребра, відкинувши від Ніккі і перекинувши в бруд. Третій повернувся і спробував ударити Річарда в щелепу. Перехопивши його руку, Річард загорнув її так, що кістки тріснули і мужик закричав. Тут всі кинулися врозтіч.
Річард рвонувся було за одним, але Ніккі раптово схопила його з криком:
— Річард, ні!
Розпалений сутичкою Річард, бажаючи наздогнати мерзотника, мало не врізав їй по лицю, але, усвідомивши, що це Ніккі, опустив кулаки і обвів лютим поглядом натовп.
— Будь ласка, пане! Будь ласка, пані! — Занила якась жінка. — Змилуйтеся нам нами, убогими! Ми — нікчемні створіння Творця. Змилуйтеся над нами!
— Ви — банда злодіїв! — Гаркнув Річард. — Обкрадати того, хто намагається вам допомогти!
Він хотів було рвонутися до них, але Ніккі стиснула його руку.
— Річард, ні!
Натовп розбігся, як миші від шиплячого кота. Ніккі відпустила Річарда. Він побачив, що губи у неї в крові.
— Та що з тобою таке?! Віддаєш гроші людям, які готові тебе пограбувати, хоча ти і так віддаєш їм гроші добровільно! Якого біса?!
— Досить! Я не збираюся терпляче слухати, як ти ображаєш чад Творця! Хто ти такий, щоб засуджувати їх? Хто дав право тобі, ситому, вирішувати, що правильно, а що ні? Ти поняття не маєш, через що довелося пройти цим-нещасним, а ще дозволяєш собі судити!
Річард зробив глибокий вдих. Він знову нагадав собі те, про що не повинен ніколи забувати. Насправді він захищає не Ніккі.
Він дістав з мішка рукав сорочки, змочив водою з бурдюка і обережно витер їй закривавлений рот і підборіддя. Ніккі скривилася, але не пручалася.
— Нічого страшного, — сказав Річард. — Куточок губи тріснув. А тепер постій спокійно.
Вона спокійно стояла, поки він, однією рукою притримуючи їй голову, іншою стирав кров з її обличчя.
— Спасибі тобі, Річард. — Вона похитнулася. — Я була впевнена, що хтось із них переріже мені горлянку.
— Чому ти не скористалася Хань, щоб захиститися?
— Ти забув? Для цього мені б довелося почерпнути силу з пуповини, яка підтримує життя Келен. Він заглянув у її блакитні очі.
— Схоже, забув. У такому випадку, спасибі, що утрималася від цього.
Ніккі мовчала, поки вони йшли по вуличках Ріпплі, несучи все своє майно на спині. Хоча було холодно, лоб Річарда досить скоро покрився потом.
Нарешті його терпіння вичерпалося.
— Не бажаєш пояснити, для чого було все це?
— Ці люди відчувають потребу.
Річард стиснув перенісся, намагаючись зберігати ввічливість.
— І тому ти віддала їм всі наші гроші?
— Ти настільки егоїстичний, що не захотів би поділитися тим, що маєш? Ти настільки егоїстичний, що надаси голодному голодувати, роздягнутому мерзнути, а хворому помирати? Невже гроші важать для тебе більше, ніж людськажиття?
Річард закусив зсередини щоку, щоб стриматися.
— А коні? Ти ж, фігурально висловлюючись, викинула їх.
— Це все, що ми могли отримати. Ці люди потребують. І зараз це було єдине, що ми могли зробити. Ми діяли з найблагородніших мотивів. Це наш обов'язок — не бути егоїстами і з радістю віддати цим людям те, чого вони потребують.
Дорога давно вже закінчилася, і вони йшли по тому, що колись було пусткою, місцем, звідки ніхто не повертався.
— Нам самим все це було потрібно, — сказав Річард. Ніккі подивилася йому в очі.
— Є речі, які тобі необхідно дізнатися, Річард.
— Це вірно.
— Тобі в житті пощастило. У тебе були можливості, яких ніколи не було у простих людей. Я хочу, щоб ти побачив, як живуть прості люди, як вони борються за виживання. Коли ти поживеш, як вони, то зрозумієш, чому Орден так необхідний і чому Орден — єдина надія людства. Коли ми прийдемо туди, куди йдемо, у нас не буде нічого. Ми станемо в точності такими ж, як всі інші нещасні люди в цьому смердючому світі. Практично не маючи шансу вибитися наверх. Ти навіть не уявляєш, що це таке. Я хочу, щоб ти зрозумів, як співчуття Ордена допомагає простим людям жити з тою гідністю, яка їм належить по праву.
Річард подивився на пустельну рівнину, яка простягалася перед ним. Сестра Тьми, позбавлена можливості користуватися даром, і дехто чарівник, якому даром користуватися заборонено. Мабуть, більш простих людей не буває.
— Мені здавалося, це ти хочеш щось дізнатися.
— Але я ще і твоя наставниця. Іноді наставники дізнаються більше, ніж їхні учні.
31
Почувши віддалені звуки горна, Зедд підняв голову. Він намагався прийти в себе. Зедд втомився настільки, що перебував у стані тупої апатії. Сурми повідомляли про наближення дружніх військ. Напевно, повертаються розвідники, а може, ще поранених підвозять.
Зедд раптом усвідомив, що лежить на землі, розкинувши ноги. І зрозумів, що спав, поклавши голову на холодні волохаті груди покійника. Він згадав, як відчайдушно намагався використати всі свої знання, щоб зцілити жахливо пораненого солдата. З сумом він відсунувся від холодного трупа, сів, протер очі, в яких було темно від втоми. Втім, вже настала ніч. Зедд більше не відчував болю. У повітрі, як густий туман, висів кислий дим. Пахло кров'ю. Навколо мерехтіли вогники багать. Стогони поранених носилися над залитою кров'ю землею. Вдалині хтось кричав від болю. Провівши рукою по брові, Зедд зрозумів, що його долоні покриті кривавої кіркою від ран тих, кого він намагався зцілити. Нескінченна була робота.
Неподалік виднілися уламки дерев, рознесених на шматки ворожими магами, валялися розірвані, пронизані величезними трісками дерев тіла. Це накоїли два чаклунки Джегана незадовго до настання темряви, коли д'харіанці вже зібралися в долині, вважаючи, що битва закінчена. Зедд з Уорреном поклали край цій бійні — спаливши сестер чарівним вогнем.
По тому, як гула голова, Зедд зміркував, що проспав пару годин, не більше. Напевно, зараз близько півночі. Проходячі мимо солдати не будили його. А може, визнали його мертвим.
Перший день пройшов так, як і очікувалося. У першу ніч зав'язувалися рідкісні сутички, досить незначні, а потім, на світанку другого дня, Орден обрушив на них усі свої сили. І лише з настанням темряви бій закінчився.
Вони дісталися до долини і примудрилися потягнути Орден за собою, подалі від інших воріт в Серединні Землі. Але якою ціною! Однак у них не було вибору — вони не могли дозволити противнику спокійно пройти в Серединні Землі. Як би там не було, зараз Орден зупинений. Зедд не знав, як довго це триватиме.