Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих, стр. 66

— Сподіваюся, ти не розраховуєш, що я навчуся радіти твоєму товариству?

— Це я, Річард, розраховую навчитися. — Він схопився, стиснувши кулаки.

— Для чого тобі потрібне це знання?! Чому тобі це важливо?

— Це покарання.

— Що?! — Він недовірливо витріщився на неї.

— Я хочу відчувати біль, Річард, — відсторонено посміхнулася Ніккі.

Річард опустився на землю.

— Навіщо? — Пошептав він.

— Біль, Річард, — єдине, що може проникнути в той холод, який зараз всередині мене. Таке моє життя. Біль — єдине, заради чого я живу.

Річард тупо дивився на неї. Він згадав своє видіння. Він ніяк не може зупинити просування Імперського Ордена. І нічого не може придумати, щоб позбутися від цієї жінки.

Якби не Келен, він кинувся б зараз в битву з Ніккі, щоб вирішити все раз і назавжди. Він з радістю прийняв би смерть, б'ючись з цим жорстоким безумством. Але його зупинив розум.

Він зобов'язаний жити, щоб жила Келен. Тому — і тільки тому — він повинен крок за кроком, повзти в забуття.

27

Келен, позіхнувши, потерла очі. Примружившись, потягнулася, вигнула спину. Жахливі спогади, що роїлися десь в далеких куточках свідомості, миттєво вискочили з укриття, затьмаривши все інше.

Безвихідне горе і сльози залишилися позаду. Тепер нею володіла нестримна лють.

Пальці намацали холодний метал піхов. Здавалося, ніби меч живий і випромінює сильний гнів. Меч, різьблена фігурка «Сильної духом» і спогади — ось і все, що в неї тепер було.

Хмизу майже не залишилося, але більше їм все одно не знадобиться. Келен сунула одну гілку в догораюче багаття і простягнула руки до слабкого вогню, сподіваючись відігріти занімілі пальці. Вітер злегка посилився. Зметнувся клуб диму, Келен закашлялась. Димок злетів вгору і завився назовні.

Кари не було, і Келен знову поставила маленький казанок з водою на вогонь, щоб Морд-Сіт, повернувшись, могла попити гарячого чаю. Напевно, Кара вийшла по нужді. А може, перевіряє сильця, розставлені вчора ввечері на кроликів. Келен не дуже-то сподівалася отримати кролика на сніданок. У таку погоду — сумнівно. Гаразд, їжі у них поки і без того вистачає.

У рідкісні просвіти серед хмар пробивався червоний відблиск холодної зорі, висвітлюючи засніжені, обмерзлі дерева, виступ над головою і їх маленький притулок. Вони з Карою безуспішно намагалися відшукати притулок-сосну. Вони сховалися серед дерев, зрізали кущі та поставили їх як щит для захисту від вітру. Укриття вийшло цілком прийнятне. Келен з Карою крупно підвезло, що вони відшукали це містечко в такий снігопад. Зовні лежав глибокий сніг, але в своєму укритті вони провели ніч в сухості, хоч і в холоді. Вони спали, тісно притулившись одна до одної під покривалами і вовчими кожухами.

Келен думала про Річарда. Де він зараз? Чи не холодно йому? Вона сподівалася, що ні. Адже він виїхав на декілька днів раніше і швидше за все встиг спуститися в низини до снігопаду.

Келен з Карою, як він і просив, пробули в будиночку ще три дні. Снігопад почався на наступний день після його від'їзду. Келен подумувала дочекатися зміни погоди і лише потім їхати, але вона отримала від сестри Ніккі гіркий урок: не чекай, дій. Коли Річард так і не повернувся, Келен з Карою негайно рушили в дорогу.

Спочатку їхати було важко. Вони йшли по заметах, ведучи коней на поводу. Видимість була кепською, і напрямок вони визначали тільки за вітром — східний вітер бив у праве плече. Часом вони починали побоюватися, що скоїли жахливу помилку, покинувши будиночок в горах.

Вчора, незадовго до темряви, коли вони влаштовували собі укриття, в просвіт між хмарами Келен вдалося розгледіти пагорби внизу. Зелені та коричневі, ніякого снігу. Значить, скоро вони з Карою опиняться нижче снігового рівня. Келен була впевнена, що найгірша ділянка дороги позаду.

Засовуючи руку в рукав, Келен почула хрускіт снігу під ногами. Але коли зрозуміла, що йде не одна людина, а кілька, миттєво скочила.

Кара проштовхнулася крізь загороджувальні кущі.

— У нас гості, — похмуро повідомила вона, стискаючи в руці ейдж.

З кущів, ступаючи слід у слід, виплила повна невисока жінка. Під шарами плащів, шалей та інших теплих речей Келен з подивом упізнала Енн, стару аббатису сестер Світла.

За Енн йшла жінка повище, відкинуті назад шалі дозволяли розгледіти каштанове з сивиною волосся до плечей. У неї був спокійний, уважний і розважливий погляд, в куточках глибоко посаджених очей світилися зморшки. Вона була схожа на жінку, що обожнює навчати дітей за допомогою різок.

— Келен! — Енн кинулася вперед і схопила Келен за руки. — Ох, люба, як же я рада тебе бачити! — Келен подивилася на другу жінку, аббатиса озирнулася. — Це одна з моїх сестер, Алессандра. Алессандра, дозволь тобі представити Мати-сповідницю — і дружину Річарда.

Алессандра, посміхнувшись, підійшла ближче. Приємна посмішка повністю змінила її обличчя, суворість зникла, поступившись місцем щирості.

— Рада з вами познайомитися. Мати-сповідниця. Енн дуже багато про вас розповідала, говорила, яка ви чудова людина. — Алессандра швидко оглянула їх бівак. — Я така рада за вас з Річардом.

Енн оглянулась і помітила меч.

— Де Річард? Кара не зволила нам нічого сказати. — Вона подивилася в очі Келен. — Благий Творець! — Прошепотіла вона. — У чому справа? Що сталося? Де Річард?

Келен нарешті змогла розтиснути зціплені зуби.

— Його взяла в полон твоя сестра.

Енн відкинула шаль і знову схопила Келен за руку… Зростом Енн ледь досягала Келен до грудей, але вшир була як мінімум удвічі більша.

— Про що ти говориш? Що значить взяла в полон, яка сестра?

— Ніккі, — процідила Келен крізь зуби.

— Ніккі… — Енн відсахнулася.

— Сестра Ніккі? — Ахнула Алессандра, притиснувши руки до грудей. — Сестра Ніккі не з сестер Енн. Ніккі — сестра Тьми.

— О так, я це прекрасно знаю, — промовила Келен.

— Ми повинні повернути його! — Вигукнула Енн. — Негайно. З нею йому загрожує небезпека.

Порив вітру зметнув сніг, на мить закривши червоніючий світанок. Келен змахнула сніг з очей. Кара, у плащі й кожусі поверх червоного шкіряного облачення, і бровою не повела. Обидві сестри струсили сніг з він товстими вовняними рукавицями.

— Келен, все буде добре, — заспокійливо промовила Енн. — Розкажи, що сталося. Розкажи все. Він поранений?

Келен сковтнула, пригнічуючи наростаючий сказ.

— Ніккі наклала на мене «материнське закляття», так вона це називає.

У Енн відвисла щелепа. Алессандра знову ахнула.

— Ти впевнена? — Обережно уточнила Енн. — Ти впевнена, що саме материнське закляття? Звідки ти можеш це знати?

— Вона обрушила на мене якусь магію. Я ніколи не чула про таке заклинання. Але знаю точно, що це могутнє чаклунство, і вона сама сказала, що це материнське закляття. Сказала, що закляття якимось чарівним чином пов'язує нас.

— Це зовсім не означає, що вона наклала на тебе саме материнське закляття. — Алессандра зробила крок вперед.

— Коли Кара вдарила Ніккі ейджем, — продовжила Кален, — я теж впала на коліна, ніби Кара вдарила і мене. Енн з Алессандрою мовчки переглянулися.

— Але… Але… Якщо вона… — Енн почала заїкатися.

— Якби вона побажає, то обірве цю чарівну нитку, і я помру, — спокійно доказала за аббатису Келен. — Саме так вона і захопила Річарда. Пообіцяла, що я буду жити, якщо Річард піде з нею. Річард прирік себе на рабство, щоб врятувати мені життя.

— Це неможливо, — прошепотіла Енн, мнучи пальцями підборіддя. — Ніккі не здатна накласти таке складне закляття. Вона ще дуже молода. До того ж материнське закляття вимагає величезної могутності. Повинно бути, вона створила щось інше… Ні, Ніккі не могла накласти материнське закляття.

— Могла, — нехотя заперечила сестра Алессандра. — У неї є і сила, і здібності. Їй потрібна була лише людина, здатна навчити її.