Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих, стр. 55

Вибіглий з лісу кінь підтюпцем підбіг до них. Коли сіра в яблуках кобила спинилася, Ніккі взяла її за вуздечку. Кобила, скоса дивлячись на чужинців, фиркнула і похитала головою.

— Але… Але… — Мало не поперхнувся Річард. — Що мені брати з собою?

Ніккі вставила ногу в стремено і злетіла в сідло. Сівши зручніше, вона випросталася, розправила плечі. Світловолоса, в чорній сукні, вона дивно виглядала на тлі сірого неба.

— Бери що хочеш, тільки не людей. — І прицокнувши язиком, Ніккі розвернула коня так, щоб сидіти обличчям у до нього. — Я б радила взяти одяг і все необхідне.

Якщо хочеш, бери все, що зможеш понести. — У голосі Ніккі з'явилася сувора нотка. — Але меч свій залиш тут. Він тобі не знадобиться. — Вона подалася вперед, вперше за весь час її обличчя зробилося холодним і загрозливим. — Віднині ти більше не Шукач Істини, не Магістр Рал, не владика Д'харіанської імперії, і, до речі кажучи, не чоловік Матері-сповідниці. Відтепер і надалі ти ніхто, всього лише Річард.

Виступила вперед Кара і гаркнула в сказі:

— Я Морд-Сіт! Якщо ти вважаєш, що я дозволю тобі забрати Магістра Рала, то ти божевільна! Мати-сповідниця вже висловила своє побажання. І мій найперший обов'язок убити тебе!

Ніккі рішуче взяла поводи.

— Виконуй свій обов'язок. Наслідки тобі відомі. — Річард вхопив Кару.

— Заспокойся, — прошепотів він. — Час на нашій стороні. Поки ми живі, завжди залишається шанс.

Кара перестала вириватися і знехотя відступила.

— Мені потрібно зібратися, — сказав Річард. — Почекай хоча б, поки я зберу речі.

Ніккі відпустила поводи і поклала ліву руку на луку сідла.

— Я їду. Бачиш он той перевал? — Витонченим рухом руки вказала вона. — Якщо наздоженеш мене, коли я буду на вершині, Келен залишиться жива. Якщо я минаю вершину, а тебе зі мною не буде, Келен помре. Даю слово.

Все відбувалося занадто швидко. Потрібно знайти спосіб потягнути час.

— Ну і яка тобі від цього користь?

— Це скаже мені, що для тебе важливіше. — Ніккі випросталася в сідлі. — Якщо подумаєш, то зрозумієш, що це важливе питання. І на нього ще немає відповіді. Коли я доберуся до вершини перевалу, відповідь у мене буде.

Ніккі стиснула боки коня, примушуючи того йти.

— Не забудь — вершина перевалу. До цього часу ти повинен встигнути попрощатися, зібрати все, що тобі потрібно, і наздогнати мене, якщо хочеш, щоб Келен була жива. Якщо вирішиш за краще залишитися, у тебе буде час попрощатися, перш ніж вона помре. Однак пам'ятай: який би вибір ти не зробив, він остаточний.

Келен рвонулася до коня, але Річард міцно стримав її за талію.

— Куди ти його відвезеш? — Вимогливо запитала вона. Ніккі на секунду зупинилася і подивилася на Келен з лякаючою рішучістю.

— Як куди? В забуття.

22

Дивлячись, як Ніккі розвертає сіру кобилу в бік перевалу, до далеких гір, Келен намагалася побороти дивне запаморочення, викликане закляттям. Неподалік, біля дерев, стояли олениха з підрослим оленям і, нашорошивши вуха, уважно стежила за Ніккі — чи не становить вона загрози. Коли Ніккі повернула в їхній бік, перелякані олені, звівши хвостики, рвонули до дерев.

Келен відчайдушно боролася із запамороченням. Не стримай її Річард, вона накинулася б на сестру Тьми. Вона просто прагнула виплеснути чарівну силу. Ніккі заслуговувала покарання.

Якщо б не це запаморочення, Келен закликала б Кон Дар, Криваву Лють, найсильнішу магію, якою вона володіла. Для Кон Дан не мала значення відстань. Але перед очима все пливло, і єдине, на що Келен була здатна, — це стояти на ногах і стримувати блювоту.

Безсилля зводило з розуму, дратувало, було принизливим, але Ніккі застала її зненацька і завдала потужного магічного удару.

Все життя її вчили не дозволяти застати себе зненацька. Сповідницям постійно загрожувала небезпека. Келен знала це на власному досвіді. Неодноразово в подібних випадках верх здобувала вона. Розслабившись за довгі місяці спокійного життя, вона втратила пильність. Кален присягнулася собі ніколи надалі не допускати подібного… Але що тепер толку…

Вона як і раніше відчувала всередині себе живу магію Ніккі, нутрощі ще вирували від удару. Задуваючий на лузі холодний вітер охолоджував палаюче обличчя. Вітер приніс в долину незнайомий запах. Зловісний запах. Величезні сосни за будинком гойдалися і скрипіли, вітер розбивався об них, як хвилі розбиваються об скелі.

Келен не знала, що за магію обрушила на неї Ніккі, але твердо знала одне: Ніккі не бреше, говорячи про наслідки. Вона ненавиділа цю жінку, але, незважаючи ні на що, відчувала з нею зв'язок, і цей зв'язок могла визначити одним тільки словом — прив'язаність. Дивовижне відчуття. Зв'язок, одночасно і лякаючий, і заспокійливий. Невже в самій глибині душі Ніккі таїлося щось, гідне любові?

Однак розумом Келен розуміла: якщо підвернеться можливість, вона повинна, не вагаючись, прикінчити Ніккі на місці.

— Кара, — вимовив Річард, свердлячи поглядом спину Ніккі, яка віддалялася. — Навіть не думай намагатися зупинити її.

— Я не допущу…

— Я не жартую. Це наказ, обговоренню не підлягає. Якщо ти по своїй дурості заподієш Келен хоч найменшу шкоду… Ну, я впевнений, ти ніколи цього не зробиш. До речі, чому б тобі не піти одягтися?

Кара грубо вилаялася собі по ніс. Коли вона попрямувала до будинку, Річард повернувся до Келен. Келен тільки що помітила, що Кара гола. Отже, вискочила прямо з ванни. Чарівництво Ніккі все ж злегка замутило їй розум, затуманило спогади про останні події.

Втім, відчуття від удару ейджом Келен пам'ятала чудово. Гостра пронизуюча біль вразила її, як спис. Хоча ейдж Кара обрушила на Ніккі, Келен відчула, що Морд-Сіт ніби притиснула зброю до її власної шиї. Вона ласкаво погладила Річарда по щоці і взяла за руку. Річард обійняв її за талію. Келен пригорнулася до нього, уткнулась лобом йому в щоку.

— Цього не може бути, — прошепотіла вона. — Просто не може бути!

— Але це так.

— Я так винна!

— Винна?

— Я дозволила застати себе зненацька! — Келен трясло від злості на себе. — Мені слід було триматися насторожі. Якби я не упустила момент, якщо б убила її одразу, нічого б не сталося.

Річард ласкаво погладив її по потилиці.

— Пам'ятаєш, як ти вбила мене в той день в бою на мечах? — Вона кивнула. — Всі ми допускаємо помилки, всіх нас рано чи пізно можна застати зненацька. Не вини себе. Досконалих людей немає. Цілком можливо, що вона сплела яку-небудь чарівну павутину і притупила твоє сприйняття, щоб підібратися до тебе, як… як комар.

Келен така думка в голову не приходила. Втім, вона все одно злилася на себе. Якби тільки вся її увага не була поглинута бурундуком! Якби вона секундою раніше підняла погляд! Якби миттєво відреагувала, не витрачаючи часу на оцінку загрози, прикидаючи, чи варто вивільняти силу!

Келен з ранніх років навчали застосовувати магію лише тоді, коли вона повністю впевнена в її необхідності. Магія сповідниці не вбивала, але все одно була руйнівною. Після її дотику людина повністю підкорялася волі сповідниці, перетворювалася на раба, який виконував будь-яке її бажання, і це було незворотньо, як смерть.

Келен заглянула в сірі очі Річарда.

— Моє життя для мене цінне і священне, — промовила вона. — Як і твоє для тебе. Не жертвуй своїм, щоб стати рабом мого. Я цього не винесу.

— Ну, до цього поки не дійшло. Я щось придумаю. А поки що — доведеться їхати з нею.

— Ми поїдемо слідом, але буде триматися на відстані. — Він похитав головою. — Але вона навіть і знати не буде…

— Ні. Можливо, з нею є ще люди, які чекають, чи не поїдете ви слідом. Я не винесу думки, що вона в будь-який момент може вас знайти. Якщо таке трапиться, ти загинеш даремно.

— Але я повинна бути поруч, коли ти щось придумаєш… коли знайдеш спосіб зупинити її.

Річард ласкаво взяв її обличчя в долоні. У його очах застиг дивний вираз, і це вираз їй дуже не сподобалося.