Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих, стр. 26

— Отже, дитя, ти хочеш стати маленьким солдатом?

— Ну… ні, добродію. — Ніккі не розуміла, яке відношення має солдатська служба до того, щоб творити добро. Мати завжди казала, що батько пособник мерзенних людей, солдат. Вона говорила, що солдати хочуть одного — вбивати. — Я хочу допомагати нужденним.

— Саме це ми і намагаємося робити, дитя. — Страшна усмішка ніби приклеїлася до його обличчя. — Всі ми — солдати братства. Братства Порядку, або Ордена, як ми називаємо нашу маленьку групу. Солдати, що б'ються в ім'я справедливості.

Здавалося, всі соромляться дивитися йому в обличчя. Кинуть швидкий погляд — і знову відводять очі, а потім — знову швидкий погляд. Ніби його обличчя — ліки, які не можна приймати відразу, а потрібно попивати дрібним ковтками, як гарячу противну мікстуру.

Погляд матері заметушився по сторонах. Оченята бігали, як таргани від віника.

— Ну звичайно, брат Нарев. Єдиний вид солдат, гідний існування, — солдати милосердя. — Вона змусила Ніккі встати і випхала її вперед. — Ніккі, Брат Нарев — велика людина. Брат Нарев — верховний жрець Братства Ордена, давньої секти, яка творить волю Творця на цій землі. Брат Нарев — чаклун. — Вона посміхнулася жерцеві. — Брат Нарев, це моя дочка, Ніккі.

Мати підштовхнула Ніккі до «брата», ніби вручала її Творцеві. На відміну від всіх інших Ніккі не могла відірвати погляду від його очей. Ніколи вона не бачила таких очей. У них нічого не було, крім темної холодної порожнечі.

— Радий з тобою познайомитися, Ніккі. — Він простягнув руку.

— Зроби кніксен і поцілуй руку, люба, — підказала мати.

Ніккі опустилася на коліно і поцілувала кісточки пальців, стараючись не торкнутися губами павутини синіх вен, що покривали тильну сторону волосатої долоні. Білі кісточки виявилися холодними, але не крижаними, як вона боялася.

— Ласкаво просимо в наше співтовариство, Ніккі, — вимовив він глибоким рокітливим басом. — Я знаю, що під чуйним керівництвом твоєї матері ти виконаєш волю Творця.

Ніккі подумала, що ця людина, напевно, схожа на самого Творця.

Найбільше з того, чим її лякала мати, Ніккі боялася гніву Творця. Вона вже була досить дорослою і розуміла, що їй пора починати робити ті добрі справи, про які постійно твердить мати, щоб отримати шанс на порятунок. Все навколо твердили, що її мати — дуже чуйна, високоморальна людина. Ніккі теж хотіла бути гарною людиною.

Але добрі справи здавалися важким і суворим заняттям — зовсім не таким, як робота батька, де люди посміхалися, сміялися і жестикулювали.

— Дякую вам, брат Нарев, — промовила Ніккі. — Я докладу всіх зусиль, щоб творити добро.

— В один прекрасний день з допомогою таких хороших людей, як ти, ми змінимо світ. Я не помиляюся. У світі надто багато безсердечних людей, і нам буде потрібно чимало часу, щоб завоювати справжніх прихильників, але всі ми, що сидять у цій кімнаті, разом з нашими однодумцями по всій країні, є опорою надії.

— Значить, це таємне товариство? — Пошепки запитала Ніккі.

Всі засміялися. Брат Нарев сміятися не став, тільки його губи знову розсунулися в посмішці.

— Ні, дитино. Зовсім навпаки. Наше першорядне бажання і основний обов'язок — якомога ширше рознести правду про поділ людський. Творець досконалий. А ми, смертні, — лише нікчемні черв'яки. Ми повинні усвідомлювати нашу мерзенну сутність, якщо сподіваємося уникнути його справедливого гніву і заслужити звільнення у світі іншому. Самопожертва в ім'я загального блага — єдиний шлях до порятунку. Наше братство відкрито для всіх, хто бажає присвятити себе благій справі і жити праведним життям. Більшість людей не приймають нас всерйоз. Коли-небудь вони стануть ставитися до нас інакше.

Виблискуючі мишачі оченята дивилися, не кліпаючи, а глибокий потужний голос брата Нарева наростав, як гнівний голос Творця.

— Настане день, коли жарке полум'я змін пронесеться по цій землі, спалюючи все застаріле, омертвіле і помилкове, щоб новий порядок розцвів на почорнілих останках зла. Коли ми очистимо світ, не стане ніяких володарів, всюди буде порядок, встановлений простими людьми для простих людей. І лише тоді не буде ні голодних, ні замерзаючих, ні жебраків, ні залишених без допомоги. Загальне благо — ось що буде понад усе, вище егоїстичних бажань індивідуума.

Ніккі хотіла творити добро. Справді хотіла. Але голос брата Нарева звучав так, що їй здалося, ніби за нею зі скреготом зачинилися двері темниці.

Очі всіх присутніх були прикуті на неї — чи настільки вона хороша, як її мати?

— Це звучить просто чудово, брат Нарев. — Він кивнув.

— Так і буде, дитя. І ти допоможеш наблизити той день, І нехай ведуть тебе твої почуття. Ти станеш солдатом, що марширує до нового світового порядку. Це буде довгий і небезпечний шлях. Але ти повинна зберігати віру. Всі інші, хто присутній зараз у цій кімнаті, навряд чи доживуть до цього дня, але ти, можливо, ще побачиш в один прекрасний день той дивний новий порядок, який настане в нашому світі.

Ніккі сковтнула.

— Я буду молитися про це, брат Нарев.

11

На наступний день, обтяжена великим кошиком з хлібом, Ніккі вискочила з екіпажу разом з кількома дорослими дамами з братства, щоб роздати хліб нужденним. Заради такого випадку мати нарядила її в червоне гофроване пальто і коротенькі білі шкарпетки з червоним орнаментом. Горда, що нарешті творить добро, Ніккі крокувала по загидженій смердючій вулиці, несучи кошик хліба та мріючи про той день, коли всюди настане новий порядок і всі вирвуться з безодні відчаю та злиднів.

Деякі посміхалися і дякували їй за хліб. Інші брали хліб мовчки, без усмішки. Більшість, утім, висловлювали невдоволення тим, що хліб принесли надто пізно і буханки занадто малі, і взагалі не того сорту. Але Ніккі це аніскільки не бентежило. Вона повторювала біднякам слова матері, пояснювала, що у всьому винен булочник, який в першу чергу пече хліб заради власного прибутку, а оскільки милосердя — не головна його якість, то цей хліб він випікає в останню чергу. Їй дуже шкода, говорила Ніккі, що погані люди ставляться до бідняків, як до людей другого сорту, але в один прекрасний день Братство Порядку прийде у цю країну і подбає про те, щоб до всіх ставилися однаково.

Так вона йшла по вулиці, роздаючи хліб — і раптом якийсь чоловік схопив її за руку і поволік у вузьку темну бічну алею. Ніккі простягнула йому буханець. Чоловік вибив кошик у неї з рук і заявив, що йому потрібно срібло або золото. Ніккі сказала, що у неї немає грошей, і злякано ойкнула, коли він притягнув її до себе. Брудні пальці жадібно нишпорили по її тілу, навіть у самих інтимних місцях, в пошуках гаманця, але не знайшли нічого. Він стягнув з неї навіть туфельки і, нічого не знайшовши, відштовхнув геть.

Здоровенний кулак двічі вдарив Ніккі в живіт. Дівчинка впала на землю. Брудно вилаявшись, чоловік розчинився серед покидьків.

Ніккі підвелася на тремтячих руках. Її вирвало в брудний потік, що випливав з-під сміттєвої купи. Проходячі мимо люди все бачили, але відводили очі і поспішали далі по своїх справах. Деякі швидко заскакували в алею, нахилялися, вихоплювали буханця з розкритої корзини і втікали. Ніккі ловила ротом повітря, намагаючись відновити дихання. По щоках текли сльози. Коліна кровоточили. Плаття було все заляпане.

Коли вона в сльозах повернулася додому, матір, побачивши її, посміхнулася.

— У мене теж часто сльози навертаються на очі, коли я бачу, як вони живуть.

Ніккі відчайдушно затрясла головою і розповіла матері, що якийсь чоловік схопив її і вдарив, вимагаючи грошей. Вона з плачем кинулася в обійми матері, кричачи, що це поганий, поганий, поганий чоловік.

Мати вдарила її по губах.

— Не смій засуджувати людей! Ти всього лише дитина. Хто дав тобі право судити інших?

Приголомшена ударом — не стільки болючим, скільки несподіваним, — Ніккі скам'яніла. У роті ще стояв присмак блювоти.