Шосте Правило Чарівника, або Віра Занепалих, стр. 178

Однак територія палацу була вже в надійних руках. Вогонь свободи поширювався все далі, розпалюючи полум'я змін.

На площі півкруг стін і колон, за винятком однієї, як і раніше міцно стояли. І все ж відчувалося тут щось нове. Це було місце, де люди побачили статую і вибрали життя і свободу. І не стали руйнувати цю частину палацу.

Річард поворушив чоботом мармуровий пил. Шар пилу — тільки це і залишилося в центрі площі на місці статуї. А все. мало-мальськи вартісні осколки люди розтягнули на пам'ять.

Віктор, який стояв внизу з групою людей, побачив Річарда, Каміля і Ніккі, яких знав. Разом з Іцхаком він помчав до них вгору по сходах, гукаючи на бігу:

— Річард! Річард!

Річард стояв, підтримуваний під руки Камілем та Карою. Сил кричати у нього не було, тому він просто чекав, коли вони наблизяться. Ті підбігли, важко дихаючи.

— Річард, ми перемагаємо! — Вигукнув Віктор, вказуючи на пагорби. — Всі ці чинуші змилися, і ми…

І замовк, втупившись на Келен. Іцхак теж витріщився на неї, потім стягнув з голови свій червоний капелюх.

Віктор кілька разів відкрив і закрив рот, перш ніж зумів вимовити хоч слово. Зазвичай сильно жестикулюючи, цього разу він лише просто вказав на Келен пальцем ніби вона не з плоті і крові, а видіння.

— Ти… — Видихнув він. — Ти — кохана Річарда!

— Звідки ти знаєш? — Посміхнулася Келен.

— Я бачив статую.

Річард побачив, як обличчя Келен заливається краскою.

— Вона не зовсім як я, — ввічливо запротестувала Келен.

— Та ні, не зовні, а… характер. Ти володієш такими ж якостями.

Келен посміхнулася. Його слова їй сподобалися.

— Віктор, Іцхак, це Келен. Моя дружина.

Обидва чоловіки тупо моргнули і дружно втупилися в Ніккі.

— Як вам відомо, — повідомила Ніккі, — я не дуже хороша людина. Я чаклунка. І скористалася своєю могутністю, щоб змусити Річарда приїхати сюди зі мною. Але Річард показав мені, як і всім іншим, значення життя.

— Значить, ти — та сама, що врятувала йому життя? — Уточнив Віктор.

— Каміль сказав нам, що ти був поранений, Річард, — повідомив Іцхак, — і що чаклунка вилікувала тебе.

— Ніккі мене вилікувала, — підтвердив Річард. Віктор замахав нарешті руками.

— Ну, напевно, це дещо означає — врятувати Річарда Сайфера.

— Річарда Рала, — поправив Річард.

Грубий сміх Віктора струсонув стіни.

— Точно! Сьогодні ми всі — Річарди Рали.

— Це дійсно Річард Рал, пан Кассела, — уточнила Ніккі.

— Річард Рал, — кивком підтвердила і Келен.

— Магістр Рал. — Чорний гумор Кари, як завжди, залишався при ній. — Проявіть належну повагу до Шукача Істини, владики Д'харіанської імперії, бойового чарівника і його дружини — самої Матері-сповідниці! — Царственим жестом підняла руку Кара. — Магістрові Ралу.

Річард знизав плечима і підняв руків'я меча, демонструючи слово «ІСТИНА», яке переливалося золотом на ньому.

— Красотища! — Заволав Каміль.

Віктор з Іцхаком очманіло поморгали і дружно опустилися на коліна, низько схиливши голови. Річард закотив очі.

— Припиніть, ви обидва! І обдарував Кару сердитим поглядом. Віктор обережно підвів голову.

— Але ж ми не знали! Пробачте! Ви не гнівайтесь, що я над вами сміявся?

— Віктор, це ж я, Річард. Скільки разів ми з тобою їли разом лярд.

— Лярд? — Вигукнула Келен. — Ти вмієш робити лярд, Віктор?

Віктор підвівся на ноги, на обличчі його засяяла усмішка.

— А ви їли лярд?

— Звичайно! Люди, що працювали по мармуру в Палаці сповідниця, зазвичай їли лярд, який самі робили в великих мармурових чанах. Коли я була маленькою, то частенько умощувалися з ними і їла лярд. Вони зазвичай жартували, що коли я виросту, то неодмінно одного разу одягну білу сукню Матері-сповідники, тому що їм лярд та виросту великою і сильною.

— Я теж роблю лярд у великому мармуровому чані, — ткнув себе Віктор в груди великим пальцем.

— Ти витримуєш його рік? — Запитала Келен. — Справжній лярд повинен витримуватися рік.

— Звичайно, рік! Я роблю тільки справжній лярд. Келен обдарувала його променистою усмішкою, виблискуючи зеленими очима.

— Мені б хотілося якось його покуштувати. Віктор обійняв своєю ручищами Келен за плечі.

— Пішли, дружина Річарда, я дам тобі спробувати мій лярд.

Кара, похмура як хмара, вперлася долонею в груди коваля і зняла його руку з плеча Келен.

— Ніхто, крім Магістра Рала, не сміє торкатися Матері-сповідниці.

— Ти коли-небудь їла лярд? — Хитро подивився на Кару Віктор.

— Ні.

Засміявшись, Віктор ляснув Морд-Сіт по спині.

— Тоді пішли, я тебе теж пригощу. І тоді ти зрозумієш — кожен, хто їв зі мною лярд, — мій друг на все життя.

Келен змінила Каміля, підставивши Річарду плече, Віктор встав йому під іншу руку, і вони дружно попрямували по тільки що визволеній для свободи землі до притулку коваля оцінити лярд.

71

Верна підсунула свічку ближче. Трошки погрівши над нею руки, вона поклала дорожній щоденник на стіл. Шуми військового табору, що доносилися через тонкі стінки її крихітного намету, стали вже настільки звичними, що вона ледь їх помічала.

Стояла холодна д'харіанська ніч, але принаймні всі вони, а також всі ті, кому вони допомогли, перебували в безпеці, між ними і ворогом стояли гори. Верна цілком могла зрозуміти занепокоєння людей: вони знаходилися в незнайомій і таємничій країні — Д'харі, державі, якасвого часу являлася джерелом суцільного кошмару. Що ж, у всякому разі, на даний момент вони хоча б у безпеці. Десь вдалині, між крижаними горами, чулося вовче виття. Гігантські пустельні похмурі схили покривало сніжне полотно.

Зараз була сама відповідна фаза місяця, нехай і місяця нової країни, дивної і невідомої. Верна перевіряла щоденник місяцями, але в ньому так і не з'явилося жодного послання. Насправді вона не дуже і розраховувала на це, оскільки Келен шпурнула парний журнал Енн у вогонь. Але все ж таки адже це дорожній щоденник, стародавня чарівна річ, а Енн — спритна жінка. Так що заглянути ще разок в щоденник не завадить.

Без особливої надії Верна розкрила книжечку.

І виявила на першій сторінці послання, яке повідомляло лише наступне:

«Верна, якщо ти тут, то я чекаю».

Верна дістала стилос з корінця і почала писати. «Аббатиса! Ти змогла відновити пошкоджений дорожній щоденник? Це чудово! Де ти? З тобою все гаразд? Знайшла Натана?»

І почала чекати. Незабаром почала з'являтися відповідь. «Верна, зі мною все добре. Я змогла відновити щоденник з допомогою одних… людей. Дивних людей. Але головне — щоденник відновлений, по більшій частині. Пророка все ще розшукую. Однак у мене є деякі підказки, де він, і я йду по сліду. А як поживаєш ти, Верна? Як йдуть військові дії? Як там Уоррен? Келен? Зедд приносить тобі багато неприємностей? Ця людина здатна камінь із себе вивести. Чи чути щось про Річарда?»

Верна втупилася на сторінку. На ім'я Уоррена капнула сльоза. Знову взявши стилос, вона почала повільно писати.»Ох, аббатиса, трапилися жахливі речі». «Мені дуже шкода, Верна, — надійшла відповідь. — Верна, я тут. І вночі нікуди рухатися не збираюся. Так що в тебе стільки часу, скільки тобі потрібно. Розкажи мені, що скоїлося. В першу чергу скажи, як ти сама. Я так про тебе турбуюся. Верна, я люблю тебе як дочку. Ти ж знаєш».

Верна кивнула. Так, вона це знає.

«І я люблю тебе, аббатиса. Боюся, у мене розбите серце», — почала вона довгу розповідь.

Келен стояла поруч з Річардом на теплому вітерці. Вони дивилися на річку і місто внизу. Тепер у місті спокійно. Кілька тижнів тут бушувала битва. Різні угруповання боролися за владу, прагнучи стати новим місцевим втіленням Ордена, і причому кожна з цих угруповань присягалася, що в серці у них лише турбота про сподівання народу, кожна обіцяла бути жалісливою, проголошувала, що під її правлінням життя стане легше, оскільки вони всі неодмінно подбають про те, щоб кожен маючий кошти жертвував на суспільне благо.