Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів, стр. 84
Келен розгорнулася і, тримаючи лампу вище, повернулася назад. Потім рушила по іншому коридору, який йшов приблизно в потрібному їй напрямку. Цей коридор виглядав більш звичайним: стіни були білені і тут було світліше.
На всьому протязі цього коридору Келен не зустріла жодного щита. Вона спустилася по сходах на більш низький рівень. Ще один кам'яний коридор без всяких щитів, який вона швидко пройшла. Келен подумки уявила собі всі коридори, кімнати, сходи і переходи і була майже впевнена, що, не вважаючи на помилкові шляхи, куди вона забрідала, є все-таки не перекрита щитами дорога в башту.
Вона відчинила двері в кінці чергового коридору і опинилася в переході з металевими перилами. Це був нижній ярус вежі. Сходинки йшли гвинтом по її внутрішньому боці. На дні вежі блищав ставок з застояною чорною водою. Над поверхнею води виступали камені. По водній гладі носилися жучки. Саламандри, які розляглися на каменях ліниво обернулися до Келен.
Тут, у цьому місці, вони з Річардом билися з королевою мрісвізів.
Осколки її смердючих яєць як і раніше валялися на каменях. Уламки дверей все ще плавали у воді.
А на тій стороні, за ставком, був вхід в кімнату Коло.
Келен швидко дісталася до широкої платформи перед нею. Двері були вирвані чарівною блискавкою; почорнілі уламки скелі по краях пролому стирчали, як гнилі зуби. Подекуди камінь оплавився, немов віск. Стіна башти біля пролому була покрита сажею — тут стався потужний виплеск магії, який вперше за тисячоліття відкрив замуровану кімнату Коло. Зруйнувавши Башти згуби, Річард зруйнував і магічну печатку, яка закривала цю кімнату. Під час великої війни три тисячі років тому башти відокремили Старий світ від Нового. І запечатали кімнату з Сильфідою. А разом з нею — Коло, який в цю хвилину чергував біля сильфіди.
Крокуючи по скрипучих уламках, Келен увійшла в кімнату, де помер Коло.
Кімнату, де знаходилася Сильфіда. Стояла мертва тиша, і Келен була рада навіть звуку власних кроків.
Річард пробудив Сильфіду від трьохтисячолітнього сну. Сильфіда віднесла Річарда в Старий світ, а потім в цілості й схоронності доставила його і Келен назад в Ейдіндріл. Після повернення Річард велів Сильфіді знову заснути. За всі ті роки, що Келен провела у замку, їй і в голову не приходило, що тут є створіння, подібне Сильфіді.
Келен навіть уявити не могла, якого роду магією користувалися чарівники давнини, щоб створити таку істоту. Вона лише трохи, самим краєчком уяви могла усвідомити могутність, якою володів Річард, але не розуміла її.
Які ж чудеса могли творити бойові чарівники давнини, які добре знали, як користуватися своїм даром? Яким кошмаром повинна була бути битва між тими, хто володів такою могутністю?
Від однієї лише цієї думки Келен кидало в тремтіння.
Вона згадала про чуму, наслану на Ейдіндріл. Вони напевно вміли робити такі речі. І боротися з ними.
Лампа освітила скелет Коло біля стільця. Перо і чорнильниця як і раніше лежали на курному столі. Круглу кімнату майже в шістдесят футів в поперечнику вінчала куполоподібна стеля майже такої ж висоти, як ширина кімнати.
У центрі стояло кам'яне кільце, як у колодязя, приблизно футів двадцять п'ять — тридцять у поперечнику. Там дрімала Сильфіда. Келен, тримаючи над головою лампу, швидко глянула вниз, темний провал ішов, здавалося, в нескінченність.
Стіни кімнати були порізані, немов тут металися оскаженілі блискавки, ще один наслідок тієї магії, яку Річард закликав, коли зруйнував Башти згуби. Келен швидко обійшла кімнату в пошуках чогось, що могло придатися. Нічого тут не було, крім стола, стільця і скелета Коло. Та ще товстого шару пилу на полицях.
Не знайшовши книг, Келен була розчарована. Вона побачила три олов'яні фляги, в яких, ймовірно, тримав колись воду або суп черговий чарівник.
Біла зблякла миска з срібною ложкою. На одній з полиць — акуратно складений рушник або якась вишивка. Коли Келен доторкнулася до неї, вона розсипалася на порох.
Келен нахилилася і виявила на нижній полиці кілька свічок і лампу.
Раптом вона відчула, що хтось за нею спостерігає. Келен застигла, затамувавши подих, і постаралася переконати себе, що це всього лише гра уяви.
Волосся у неї на голові заворушилося. По тілу побігли мурашки.
Вона прислухалася. Пальці ніг судорожно стиснулися. Вона боялася поворухнутися.
Дуже повільно Келен набрала в груди повітря.
І так само повільно, дуже повільно, щоб не видати ні шереху, трішки випросталась. Переступити ногами вона не ризикнула, боячись, що кам'яна крихта рипне під каблуком.
Залишки мужності, крихітні як шпилькова головка, вимагали, щоб вона кинулася до стінки колодязя. Звідти вона зможе визначити, чи не зіграла з нею злий жарт її власна уява, чи це щось інше. Може, це всього-навсього щур……
Келен різко розвернулася.
І відсахнулася, вдавившись криком.
36
Сріблясте лице сильфіди піднялося над кам'яним парапетом, і в ньому, немов у живому дзеркалі, відбилася вся кімната. Сильфіда була срібною статуєю — але статуєю, здатною рухатися з текучою витонченістю.
Задихаючись, Келен притиснула руку до грудей. Сильфіда дивилася на неї, немов їй було цікаво, що Келен буде робити далі. Коло часто згадував у щоденнику, що «вона» спостерігала за ним.
— Сильфіда… — Келен запнулася. — Чому ти… не спиш?
Сильфіда спантеличено насупилася.
— Ви бажаєте подорожувати? — Жахливий голос луною прокотився по кімнаті.
Губи сильфіди не ворушилися, коли вона говорила, але потім склалися в люб'язну посмішку.
— Подорожувати? Ні. — Келен підійшла ближче до колодязя. — Сильфіда, Річард занурив тебе в сон. Я при цьому була.
— Господар. Він мене розбудив.
— Так, Річард розбудив тебе. Він в тобі подорожував. Він врятував мене, і ми повернулися… в тобі.
Келен з легкої ніжністю згадала цю незвичайну подорож. Щоб переміщатися в Сильфіді, її потрібно було вдихнути. Спочатку Келен боялася, але, коли Річард взяв її за руку, вона наважилася зробити вдих і виявила, що це приголомшливо.
Вдихати Сильфіда було воістину насолодою.
— Я пригадую, — сказала Сильфіда. — Одного разу ви були в мені, я пам'ятаю.
— Але хіба ти не пам'ятаєш, як Річард велів тобі знову заснути?
— Він пробудив мене від вікового сну і не занурював у нього знову. Він просто дозволив мені відпочивати до тих пір, поки я знову не знадоблюся.
— Але ми думали… Ми думали, що ти повернулася до сну. Чому ж ти не відпочиваєш зараз?
— Я відчула, що ви поруч. І піднялася подивитися.
Келен вперлася в стіну.
— Сильфіда, хто-небудь подорожував в тобі після мене і Річарда?
— Так.
Крізь здивування прорвалася раптова здогадка, і Келен вигукнула:
— Чоловік і жінка! Вони подорожували в тобі, адже так? — Посмішка сильфіди стала лукавою, але вона не відповіла. Келен торкнулася пальцями каменю. Хто це був, Сильфіда, хто в тобі подорожував?
— Ви повинні знати, що я ніколи не зраджую тих, хто в мені подорожує.
— Я повинна знати! Звідки?
— Ви в мені подорожували. Я б не розповіла про вас. Я ніколи не зраджую тих, хто в мені подорожує. Ви теж подорожували, тому повинні розуміти.
Келен нетерпляче покусивала губи.
— Сильфіда, боюся, насправді я мало що про тебе знаю. Ти з іншого часу, з іншого тисячоліття. Я знаю лише, що ти здатна подорожувати і вже допомагала мені раніше. Ця допомога дозволила завдати поразки дуже поганим людям.
— Я рада, що ви мною задоволені. Може, ви знову мене потребуєте? Бажаєте подорожувати?
По спині Келен пробігла дрож. Без сумніву, саме так Марлін дістався до замку Чарівника. Він і сестра Амелія, напевно перемістилися в Ейдіндріл із Старого світу в Сильфіді. Джеган сказав, що не хотів до її повернення виявляти своєї присутності. Як ще вона могла повернутися до нього досить швидко, якщо не в Сильфіді?