Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви, стр. 70

— Я приїхала два місяці тому, але ще жодного разу не бачила, щоб місто порожніло через ці ігри.

— Сезон тільки почався. Офіційні матчі дозволено проводити тільки у відведений для них час.

— Тоді це розходиться з твоєю теорією. Якщо гра призначена для того, щоб відволікти людей від насущних проблем, чому б не дозволити грати цілий рік?

Уоррен похмуро посміхнувся:

— Очікування підігріває пристрасті. Про майбутній сезон безперервно сперечаються і обговорюють перспективи. І коли він нарешті настає, пристрасті розпалюються настільки, що люди вже не здатні думати ні про що інше. Якщо ж грати цілий рік, інтерес до гри може зів'янути.

Уоррен явно грунтовно розмірковував на цю тему. Верні, як і раніше, здавалося, що він помиляється, але у нього, судячи з усього, були відповіді на всі питання, тому вона вирішила за краще змінити тему.

— Від кого ти почув, що імператор привозить свою команду?

— Від майстра Фінча.

— Уоррен, я послала тебе на конюшню дізнатися про зниклих коней, а не для того, щоб ти обговорював джа-ла!

— Майстер Фінч — завзятий уболівальник і так радів сьогоднішньому відкриттю сезону, що я дозволив йому трохи поміркувати на цю тему, щоб вивудити потрібні тобі відомості.

— І вивудив?

Вони зупинилися під вивіскою, вирізаної на кам'яною плиті. Вона свідчила «Бенсент і Спрул».

— Ага. У проміжках між міркуваннями про те, скільки ударів батогом отримає та чи інша команда, він повідомив, що коні зникли досить давно.

— Готова посперечатися, що відразу після зимового сонцестояння.

Приклавши долоню козирком до лоба, Уоррен заглянув у вікно.

— І ти б виграла. Зникли четверо кращих коней, хоча упряжі — лише два комплекти. Фінч як і раніше розшукує коней і клянеться знайти, але упряж, на його думку, просто вкрали.

Через двері Верна чула удари, ніби хтось забивав цвяхи.

Уоррен відійшов від вікна і оглянув вулицю.

— Схоже, господарів цього закладу не цікавить джа-ла.

— Відмінно. — Верна зав'язала під підборіддям шаль і штовхнула двері. — Тоді пішли послухаємо, що нам скаже могильник.

25

Світло в крихітну курну кімнатку проникало лише через виходяче на вулицю брудне віконце і відкриті задні двері. Але його цілком вистачало, щоб розгледіти прохід між купою якихось рулонів, грубими дерев'яними лавками і простими трунами. На одній стіні висіли іржаві пилки та сокири, біля іншої стояли соснові дошки.

Багаті люди звертаються в похоронні контори, де їм допомагають підібрати різьблені труни для їх незабутніх покійних. Біднякам покійні родичі не менш дорогі, ніж багатіям, але першим на відміну від других доводиться більше думати про їжу для живих, тому вони змушені вдаватися до послуг звичайних могильників, які збивають їм прості дерев'яні домовини і риють могилу.

Уоррен з Верною на мить затрималися біля дверей, яка вела в маленький внутрішній дворик, завалений дошками і затиснутий з усіх боків стінами сусідніх будинків. Посередині двору стояв не пропорційний босоногий чоловік в сильно поношеному одязі і точив лопати.

— Мої співчуття у зв'язку з втратою, яка спіткала вас, — серйозно і на подив щиро промовив він, перериваючи своє заняття. — Дитина чи дорослий?

— Ні те, ні інше, — відповіла Верна. — Чоловік співчутливо покивав. Він був без бороди, але виглядав так, ніби голиться виключно рідко і відростила щетина ось-ось перетвориться на бороду.

— Підліток, значить. Якщо ви мені скажете, якого росту був покійний, я піджену за розміром одну з трун.

— Ми нікого не ховаємо. — Верна стиснула долоні. — Ми прийшли задати вам кілька питань.

Поклавши напилок і лопату, чоловік уважно оглянув аббатису і Уоррена з ніг до голови, і в його очах промайнула тривога, коли він побачив ліловий балахон Уоррена.

— Так, бачу, що ви можете дозволити собі більше, ніж можу запропонувати я.

— Вас не цікавить джа-ла? — Поцікавився Уоррен.

— Людям не подобається, коли я приходжу на свята. Це псує їм настрій. Вони думають, ніби сама смерть ходить поруч з ними. І не соромляться говорити мені про це. Але коли я їм потрібен, вони приходять до мене, бо діватися їм нікуди. Приходять і ведуть себе так, ніби ніколи при зустрічі зі мною не відверталися, як від чумного. Я міг би відправити їх купувати дорогу труну, але їм це не по кишені, а для мене будь-який заробіток не зайвий. Так що я звик і не ображаюся.

— А ви хто, Бенсент або Спрул? — Запитала Верна.

Могильник, примружившись, подивився на неї.

— Я Мілтон Спрул.

— А майстер Бенсент? Він тут?

— Хема немає. А в чому справа?

— Ми з Палацу, — недбало сказала Верна. — Ви прислали нам рахунок. Нам потрібно переконатися, що в ньому все правильно.

Кістлявий могильник підняв лопату і провів пальцем по лезу.

— А як же інакше? Ми сестер не обманюємо.

— Зрозуміло, нічого подібного ми і не думали. Просто річ у тому, що ми не можемо знайти документів про тих, кого ви ховали. Нам потрібно це з'ясувати, а потім ми вам заплатимо.

— Не знаю. Роботу робив Хем, він же виписував рахунок. Хем — людина чесна. Він навіть у злодія не став би відбирати те, що той у нього вкрав. Хем виписав рахунок і велів мені його відіслати. А більше я нічого не знаю.

— Зрозуміло, — знизала плечима Верна. — Тоді, гадаю, нам слід побачитися з майстром Бенсентом, щоб прояснити ситуацію. Де його можна знайти?

Спрул знову взявся точити лопату.

— Поняття не маю. Хем про це тлумачив уже багато років. Хочу, мовляв, дожити залишок днів з донькою і онучатами. І поїхав до них. Кудись на південь, в село. Він зробив рукою невизначений жест. — Залишив всю справу мені. Тепер доведеться наймати когось молодшого, щоб копав могили. Сам я вже для цього застарий.

— Але вам, мабуть, відомо, куди він поїхав.

— Кажу ж, не знаю. Хем зібрав весь свій скарб — не скажу, щоб його було багато, — і купив осла, щоб на ньому їхати. Так що треба думати, шлях йому намічався неблизький. — Могильник махнув лопатою кудись на південь. — У село подався. А мені звелів, щоб я неодмінно відніс рахунок у Палац, оскільки робота зроблена і за неї повинні заплатити. Я запитав, куди переслати йому гроші, а він каже — не треба, краще найми помічника. Так, мовляв, буде по-чесному, раз він залишає мене одного.

— Розумію… — Верна ненадовго задумалася, дивлячись, як могильник точить лопату, а потім сказала Уоррену. — Вийди і почекай мене зовні.

— Що?! — Гаряче зашепотів він. — Чому… — Верна жестом наказала йому замовкнути.

— Роби як я сказала. Піди подивися, чи не розшукують нас… наші друзі. — Вона багатозначно подивилася йому в очі. — Ще подумають, що ми загубилися.

Уоррен випростався і подивився на могильника.

— О! Так, звичайно! Піду гляну, як там наші друзі. — Він потеребив срібний кант на рукаві. — Ти ж недовго?

— Ні, я скоро вийду. Давай іди глянь, чи немає їх десь поблизу.

Коли вхідні двері за Уорреном закрилася, Спрул озирнувся на Верну.

— Відповідь буде та ж. Я ж сказав, що… — Верна показала йому золоту монету.

— Ну а тепер, майстер Спрул, у нас буде серйозна розмова. І на всі мої запитання ви дасте виключно правдиві відповіді.

— Чому ви його відіслали? — Підозріло нахмурився Спрул.

Люб'язну посмішку Верни зняло як рукою.

— У хлопчика слабкий шлунок. — Могильник невпевнено провів напилком по лопаті.

— Я сказав правду. Якщо хочете, щоб я збрехав, скажіть, що хочете почути, і почуєте це. — Верна кинула на нього грізний погляд:

— Навіть не думай мені брехати! Може, ти і сказав правду, тільки не всю. І зараз ти мені розкажеш все до кінця — або в обмін на мою вдячність, — Верна за допомогою Хань вирвала з руки могильника напилок і підкинула вгору, — або в подяку за те, що я врятую тебе від вельми неприємних відчуттів.

Напилок зі свистом впав і встромився в землю біля ніг могильника. Назовні стирчав лише розпечений кінчик. Верна зусиллям волі витягнула напилок в тоненький дріт. Розпечений добілого метал висвітлив перелякане обличчя могильника.