Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви, стр. 139
Небо спалахнуло від горизонту до горизонту. Сяючі шматки світлового вибуху розліталися над їх головами на багато миль. Річард згадав: це був зовнішній щит, крізь який він не міг пройти, поки носив Рада-Хань.
— Ось вже воістину Несучий смерть, — прошепотіла майже зомліла Келен. — Я й не підозрювала, що ти вмієш робити такі речі.
— Я теж, — буркнув Річард.
Повітряна хвиля вдарила в горб і прокотилася по схилу, вириваючи з коренем траву. Вони пірнули назад в щілину, і над їх головами прокотилася хвиля піску і пилу.
Потім все стихло, і вони обережно вибралися назовні. Ніч повернулася, і у раптовій темряві Річард майже нічого не міг розгледіти внизу, але знав і так, що Палацу Пороків більше не існує.
— Ти все-таки зробив це, Річард! — Промовила нарешті Келен.
— Ми це зробили, — заперечив він, дивлячись на мертву чорну діру посеред міських вогнів.
— Я рада, що ти взяв цю книгу. Мені хотілося б знати, що там ще про тебе написано. — Обличчя її засвітилося усмішкою. — Гадаю, Джеган тут жити не буде.
— Та вже, навряд чи. Ти ціла?
— Ага. І рада, що все закінчилося.
— Боюсь, тільки почалося. Пішли, Сильфіда віднесе нас в Ейдіндріл.
— Ти так і не сказав мені, що це за Сильфіда.
— Ти мені навряд чи повіриш. Краще буде, якщо ти побачиш її власними очима.
— Дуже вражаюче, чарівник Зорандер, — промовила Енн і відвернулася.
— Не моя робота, — хмикнув Зедд. Енн витерла сльози, радіючи, що в темряві він не бачить, як вона плаче. Зусиллям волі вона змусила свій голос звучати як звичайно.
— Може, факел піднесли і не ви, але ви попрацювали, складаючи багаття.
Вельми вражаюче. Я бачила, як світловий кокон розносить вщент кімнату, але це…
Він ласкаво торкнувся її плеча:
— Мені дуже шкода, Енн…
— Ну, чому бути, того не минути. Зедд злегка стиснув їй плече в знак того, що все розуміє.
— Цікаво, хто ж підніс факел?
— Сестри Тьми можуть користуватися магією Збитку. Можливо, одна з них випадково підпалила світловий кокон.
Зедд втупився на неї в темряві.
— Випадково? — Він відкинув голову і недовірливо гмикнув.
— А що ж ще можна припустити, — зітхнувши, відповіла Енн.
— Та вже явно не просту випадковість, насмілюся зауважити.
Вона почула гордовиту нотку в його голосі.
— Наприклад?
Він не звернув уваги на це питання.
— Треба знайти Натана.
— Так. — Енн згадала про пророка і взяла Холлі за руку. — Ми залишили його тут. Мабуть, він десь поряд.
Енн попрямувала до освітлених місячним світлом горбів. Вона бачила людей, що йдуть по північній дорозі: екіпаж і натовп народу, в основному верхових. Їх було занадто багато, щоб вона не могла їх відчути. Це були її сестри Світла. Хвала Творцеві! Їм все ж таки вдалося врятуватися.
— Я думав, ти можеш відшукати його за допомогою цього проклятого нашийника.
Енн почала обшарювати поглядом зарості.
— Можу, і Хань каже мені, що Натан десь зовсім поруч. Можливо, він поранений. Оскільки чари знищені, значить, він впорався зі своїм завданням на зовнішньому щиті, але цілком міг при цьому постраждати. Краще допоможи мені шукати.
Холлі теж зайнялася пошуками, але далеко не відходила. Зедд вийшов на відкрите місце. Він шукав біля центру вузла, там, де був осередок сили. Енн якраз збиралася обстежити щілини між каменями, коли він гукнув її.
Енн, схопивши Холлі за руку, поспішила до чарівника.
— В чому справа?
Він мовчки вказав пальцем. Вставлене в щілину, на гранітному уламку виднілося якесь кільце. Енн витягла його і здивовано вигукнула:
— Рада-Хань Натана!
— О Енн! — Пискнула Холлі. — Невже він загинув? Невже Натана убило магією?
Енн покрутила нашийник. Він був замкнений.
— Ні, Холлі, — погладила вона дівчинку по волоссю. — Він не загинув, інакше від нього хоча б щось залишилося. Але, шановний Творець, що ж все це означає?
— Що значить? — Реготнув Зедд. — Це означає, що він звільнився. І встромив цю штуку в камінь, щоб ти точно її знайшла. Ніби як тицьнув тебе носом. Натан хотів, щоб ми знали: він сам зняв цей нашийник. Напевно, скористався магією вузла. — Зедд зітхнув. — Одним словом, він пішов. А тепер зніми з мене мій.
Енн, опустивши руку з Рада-Хань, втупилася в далечінь.
— Ми повинні його знайти.
— Зніми з мене ошийник, як обіцяла, а потім можеш шукати його скільки завгодно. Без мене, повинен додати.
Енн відчула, як в ній закипає гнів.
— Ти підеш зі мною.
— З тобою?! Прокляття, та ні за що в житті!
— Підеш.
— Ти збираєшся порушити дане тобою слово?
— Ні, я збираюся його дотримати, як тільки ми знайдемо цього пророка, від якого одні неприємності. Ти навіть уявити не можеш, як він вміє отруювати людям життя!
— Я-то тобі навіщо?!
— Ти підеш зі мною, подобається тобі це чи ні, і крапка! — Вона тицьнула в нього пальцем. — Коли ми його знайдемо, я зніму з тебе нашийник. Не раніше.
Зедд в люті стиснув кулаки, а Енн відправилася за кіньми. Вона подивилася на залитий місячним світлом найближчий пагорб і побачила сестер Світла, що йдуть на північ. Дійшовши до коней, Енн опустилася навпочіпки перед Холлі.
— Холлі, у вигляді першого випробування тобі як послушниці я хочу доручити дуже важливе і відповідальне завдання.
— Яке, Енн? — З серйозним виглядом кивнула дівчинка.
— Нам з Зеддом треба обов'язково відшукати Натана. Сподіваюся, це не займе багато часу, але треба поквапитися, поки він не пішов далеко.
— Не пішов далеко! — Заревів у неї за спиною Зедд. — Та він випередив нас на кілька годин! Він давним-давно забрався звідси подалі. І неможливо дізнатися, в якому напрямку. Він вже «пішов далеко»!
52
Темний Хагенській ліс зустрів їх, як завжди, непривітно, але Річард був упевнений, що мрісвізи пішли. За весь час, що вони з Келен пробиралися по чагарях, їм не зустрілося жодного. Всі мрісвізи вирушили в Ейдіндріл. Річард здригнувся від думки, що це означає для міста.
Келен, дивлячись в усміхнене сріблясте лице сильфіди, нервово зітхнула.
— Річард, перш ніж ми вирушимо, просто на випадок, якщо щось піде не так, я хочу сказати тобі, що знаю про те, що сталося, коли ти жив у Палаці пророків, і не тримаю на тебе зла. Ти думав, що я не люблю тебе, і відчував себе самотнім. Я все розумію.
Річард, насупившись, нахилився до неї.
— Про що це ти? — Келен кашлянула.
— Мерісса. Вона мені все розповіла.
— Мерісса?
— Так. Я все розумію і не засуджую тебе. Ти думав, що більше ніколи мене не побачиш. — Річард здивовано моргнув.
— Мерісса-сестра Тьми. Вона мріє мене вбити.
— Але вона розповіла мені, що, коли ти тут жив, вона була твоєю наставницею. Вона сказала, що… Ну, я її бачила. Вона дуже красива. Ти був самотній, і я тебе не засуджую.
Річард, взявши її за плечі, розвернув спиною до Сильфіди і змусив подивитися собі в очі.
— Келен, не знаю, що тобі наговорила Мерісса, але я скажу тобі правду: з того дня, як ми з тобою вперше зустрілися, я не спав ні з ким, окрім тебе. Ні з ким.
Так, коли ти змусила мене надягти нашийник і я думав, що більше ніколи тебе не побачу, мені було дуже самотньо, але я ніколи не зраджував твоєї любові, навіть коли вважав, що втратив її. Навіть коли я вважав, що ти не любиш мене, я ніколи… Ні з Меріссою, ні з ким-небудь ще.
— Правда?
— Правда.
Вона посміхнулася тією особливою посмішкою, яку дарувала лише йому одному.
— Еді намагалася сказати мені те ж саме. Я боялася, що помру, так і не побачивши тебе, і хотіла, щоб ти знав, що я люблю тебе, незважаючи ні на що. Але, послухай, Річард, я трохи боюся. Раптом я там потону?
— Сильфіда перевірила тебе і сказала, що ти можеш їхати. Ти ж теж володієш елементами магії Збитку. Подорожувати в Сильфіді можуть тільки ті, хто володіє обома сторонами магії. Все буде добре. Ось побачиш! — Він підбадьорливо посміхнувся. — Там зовсім нічого боятися. Відчуття ні на що не схоже, але чудове. Ну, тепер тобі не страшно?