Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви, стр. 105
Енн посміхнулася:
— Натан, ти дуже добрий! Я тобі довіряю. А ти повинен довіряти мені. — Він погрозив їй пальцем:
— Якщо ти дозволиш себе вбити…
— Знаю, Натан, знаю…
— А ще кажуть, що я божевільний! — Прогарчав він. — В усякому разі, вже поїсти-то ти можеш! Ти весь день нічого не їла. Тут поряд є ринок. Дай слово, що поїсиш!
— Я не…
— Дай слово!
— Ну добре, Натан, — зітхнула Енн. — Якщо це доставить тобі задоволення, я перекушу чим-небудь. Але я не дуже голодна. — Він застережливо підняв палець. — Я ж дала слово. А тепер іди.
Натан повів коней, а Енн рушила до замку. У неї всередині все переверталося від страху знову опинитися в замку, тим більше у світлі пророцтва. І все ж вибору немає. Це — єдиний спосіб.
— Медовий пряник, мем? Усього за пенні, і вони дуже смачні!
Енн глянула на торгуючу біля столика маленьку дівчинку в не по росту великому пальто. Медовий пряник. Що ж, вона ж не казала, що саме з'їсть.
Пряник цілком зійде.
Енн посміхнулася дівчинці.
— Ти одна тут так пізно ввечері?
— Ні, пані, я з бабусею. — Вона вказала пальцем.
Неподалік сиділа закутана в старе покривало товста баба. Мабуть, вона дрімала. Енн дістала з кишені монетку.
— Ось тобі срібло, люба. Здається, воно тобі потрібно більше, ніж мені.
— Дякую вам, пані! — Дівчинка взяла зі столика пряник. — Ось, візьміть! Він особливий, у ньому багато меду. Я приберігають їх для красивих покупців.
Енн з посмішкою взяла пряник.
— Спасибі, мила!
Енн знову рушила до замку, а дівчинка почала збирати свої речі.
Жуючи пряник, Енн спостерігала за снуючими по крихітному ринку людьми. Вона не бачила нікого, хто міг би становити небезпеку, але знала, що ця людина тут. Вона перевела погляд на дорогу. Що буде, те буде. Цікаво, стала б вона тривожитися менше, якби знала точно, яка саме небезпека їй загрожує? Навряд чи.
У темряві ніхто не помітив, як вона звернула на дорогу, що веде до замку.
Енн пошкодувала, що поруч немає Натана, але в певному сенсі було приємно опинитися нарешті на самоті, хай і не надовго.
Наодинці з собою вона могла спокійно поміркувати про своє життя і про майбутні зміни. Минуло стільки років…
У якомусь сенсі те, що вона зробить, прирікає на смерть тих, хто їй дорогий. Але хіба у неї є вибір?
Доївши пряник, вона облизала пальці. Голод як і раніше давав про себе знати: в животі бурчало щосили. А може, це не від голоду, а від страху? Та що з нею діється? Енн і раніше стикалася з небезпекою. Може, вона просто постаріла і з роками стала більше цінувати життя?
Енн пробралася в замок, але до того часу, коли вона запалила свічку, їй вже було ясно, що щось не так. Живіт пекло як вогнем. Почалася різь в очах, заломило суглоби. Чи не захворіла вона? О Творець, тільки не зараз! Зараз їй потрібні всі її сили.
Шлунок звело так, що вона, скорчившись від болю, змушена була опуститися на стілець. Кімната попливла перед очима. Енн застогнала. Що за?..
Медовий пряник!
Їй і в голову не прийшла така можливість! А вона-то ламала голову, як хтось зможе її здолати! Адже вона повністю володіє своїм Хань, і її Хань дуже сильний, сильніший, ніж у інших чаклунок. О Творець, яка ж вона дурна!
Як у тумані Енн побачила, що в кімнату входять дві людини, одна маленька, інша вище. Двоє? Двох вона не чекала. О Творець, це ж все зіпсує!
— Так-так! Подивимося, що принесла мені ця ніч!
Енн із зусиллям підняла голову:
— Хто… тут? Фігури наблизилися.
— Ти не пам'ятаєш мене? — Прокудахтала стара в пошарпаному покривалі. — Не впізнаєш мене, стару і зморшкувату? Але ж це все через тебе. Ти, до речі, нітрохи не змінилася. Я б теж могла залишатися юною, якби не ти, моя дорога, мила аббатиса! І тоді б ти відразу мене впізнала.
Енн охнула від болю.
— Що, медовий пряник не пішов на користь?
— Хто…
Упершись в коліна, стара нахилилася до неї.
— Ну як же, аббатиса! Невже не пам'ятаєш? Адже я пообіцяла змусити тебе заплатити за те, що ти зі мною зробила. А ти навіть не пам'ятаєш про жорстокість, яку зробила? Це так мало значило для тебе?
І тут Енн зрозуміла, хто це. Вона б в житті не впізнала цю жінку через стільки років, але голос її не змінився.
— Вальдор! — Стара захихотіла.
— Дорога аббатиса, я щаслива, що ти пам'ятаєш таку мізерну сестру, як я! — Вона вклонилася з перебільшеною шанобливістю. — Сподіваюся, ти пам'ятаєш і мою обіцянку. Адже пам'ятаєш, а? Я присягнулася у вічній помсті.
Приступ болю звалив Енн на підлогу.
— Я сподівалася… що ти… подумавши про свою провину… зрозумієш свою неправоту… А тепер я бачу… що була права… вигнавши тебе з Палацу. Ти не гідна… бути сестрою Світла.
— Не хвилюйся так, аббатиса! Я створила власний палац. Моя внучка, яка стоїть перед тобою, — моя учениця, моя послушниця. І я вчу її краще, ніж твої сестри. Я вчу її всьому.
— Ти… вчиш її… цькувати людей? Вальдор засміялася.
— О, ця отрута тебе не вб'є! Просто позбавить тебе можливості рухатися, поки я не сповию тебе, безпорадну, в чарівний кокон. Так легко ти не помреш. Вона нахилилася ближче, і її голос наповнився отрутою. — Ти будеш помирати дуже довго, аббатиса! Можливо, навіть протягнеш до ранку! Людина здатна пережити тисячі смертей за одну ніч.
— Звідки ти знала… що я прийду? Стара випросталась.
— А я і не знала. Але коли Магістр Рал дав мені вашу монетку, я подумала, що він може притягти за собою якусь сестру. Тільки я і в самих райдужних мріях не могла уявити собі, що він приведе до мене саму аббатису! Ах, що за диво! Ні, на таку удачу я навіть не сміла сподіватися. Я була б щаслива здерти шкуру з однієї з сестер Світла або навіть з твого учня, Магістра Рала, аби заподіяти тобі біль. Але тепер я можу втілити свої найглибші, найчорніші побажання.
Енн спробувала закликати Хань, але безуспішно. Вона зрозуміла, що в прянику була не тільки отрута. На нього ще було накладено закляття.
О Творець, все йде не так, як треба! Кімната відпливала. Енн відчула біль у потилиці. Відчула, як кам'яна підлога дряпає спину. Побачила симпатичне усміхнене личко дівчинки. — Я прощаю тебе, дитино, — прошепотіла Енн.
І її поглинула темрява.
39
В одній руці Келен тримала меч, а інший тягла за собою Еді. У темряві обидві спіткнулися об тіло Орска і з розмаху впали. Келен відсмикнула руку від розпоротого живота мерця.
— Як… як він міг тут опинитися!
— Це бути неможливо. — Промовила Еді, намагаючись віддихатися.
— Місяць добре освітлює дорогу. Я впевнена, що ми не кружляємо на одному місці.
— Келен витерла руку об сніг, стираючи кров і слиз, потім встала і допомогла піднятися Еді. Навколо валялися трупи в яскраво-червоних плащах. — Сутичка була одна. Інших тіл бути не може. І Орск…
Келен оббігла очима дерева, виглядаючи за ними вершників.
— Еді, пам'ятаєш, Джебр сказала, що їй було видіння, ніби я бігаю колами? Еді змахнула з лиця сніг.
— Але чому?
Келен бачила, що Еді більше не може бігти. Вона використала свою чарівну силу в бою і тепер була напівмертва від втоми. Скажена лють її магії розшпурляла нападників, але їх було надто багато. Орск убив ще чоловік двадцять чи тридцять. Келен не бачила, як він загинув, але ось вже третій раз натикалася на його тіло, розрубане майже надвоє.
— У якому напрямку нам, по-твоєму, треба йти, щоб звідси вибратися? запитала вона чаклунку.
— Вони бути там, — зазначила Еді. — А нам потрібно он туди.
— І я так думаю. — Вона потягла Еді в іншу сторону. — Ми весь час йшли в тому напрямку, який вважали вірним, і у нас нічого не вийшло. Доведеться спробувати по-іншому. Пішли. Зробимо так, як нам уявляється неправильним.
— Це можуть бути чари, — припустила Еді. — І якщо це так, ти бути права. Але я дуже втомилася, щоб відчути, є чари чи ні.