Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз, стр. 222
— Я зрозумів тепер те Правило Чарівника, про яке ти говорив. Люди вірять брехні, бо хочуть, щоб це виявилося правдою, або тому, що бояться, що це може виявитися правдою. Як повірила Паша. Я правий?
— Правий, — посміхнувся Річард. Уоррен гірко посміхнувся:
— Сестра Верна, ти можеш зняти з мене ошийник? Вона нерішуче глянула на Уоррена:
— Ти ще не пройшов випробування болем.
— Сестра, — втрутився Річард, — а що, по-твоєму, він тільки що зробив?
— Про що ти?
— Вивчені вами чарівники, яких ви відправляєте назад, в Новий світ, можуть пройти Долину заблукали, тому що їх магія недостатньо сильна, щоб накликати на них чари. Вони ще не справжні чарівники. Зедд говорив мені, що чарівник повинен пройти випробування болем. Сестри тисячоліттями змушували своїх учнів виносити біль фізичну. Мені здається, вони були неправі. По-моєму, випробування, через яке щойно пройшов Уоррен, набагато болючіше. Так, Уоррен?
Уоррен кивнув, знову побілівши як полотно.
— Та біль, яку мені завдавали сестри, не порівнянна з тим, що я пережив зараз.
— Пам'ятаєш, сестра, я розповідав, як зробив меч білим і вбив жінку, яку любив? Може, це теж було випробування болем?
Верна розгублено розвела руками.
— Ти справді вважаєш, що володіючий даром повинен убити того, кого любить, щоб пройти випробування болем? Цього просто не може бути, Річард.
— Ні, сестра, чарівникам зовсім немає потреби вбивати того, кого вони люблять.
Але вони повинні довести, що здатні прийняти вірне рішення. Повинні довести, що здатні відрізнити добро від зла. Подумай сама, чи може людина, наділена даром, вірно служити цьому вашому Творцеві, допомагати людям, якщо він керується тільки егоїстичними міркуваннями? Здатність терпіти фізичний біль ще ні про що не говорить, хіба що про витривалість. Але ж служіння Світлу вимагає зовсім іншого. Просто людина повинна довести, що здатна добровільно зробити правильний вибір. Ти не згодна?
— О Творець! — Прошепотіла Верна. — Невже ми весь час помилялися? — Вона прикрила рот рукою. — А ми-то думали, що несемо цим хлопчикам світло Творця!
Сестра Верна рішуче випросталась. Вона встала перед Уорреном і поклала руки на його Рада-Хань. Закривши очі, вона стояла, поклавши руки на ошийник.
Повітря завібрувало. У кімнаті повисла тиша, потім пролунало клацання. Рада-Хань, тріснувши, впав на підлогу.
Уоррен здивовано дивився на зламаний нашийник. Річард пошкодував, що для нього все не так просто.
— Що ти тепер будеш робити, Уоррен? — Запитав він. — Покинеш Палац?
— Можливо. Але спочатку я хотів би ще повивчати книги, якщо сестри дозволять.
— Дозволять, — впевнено заявила сестра Верна. — Я подбаю про це.
— А потім я поїхав би в Ейдіндріл, в замок Чарівника, повивчати книги пророцтв, які, за твоїми словами, там зберігаються.
— Мудре рішення, Уоррен. Пора йти, сестра.
— Чому б тобі не провести нас до Долини заблукалих, Уоррен? — Запитала Верна. — Ти ж тепер вільний. — І, глянувши на балкон, додала:
— Думаю, тобі корисно на якийсь час покинути Палац і зайнятися іншими справами. До того ж, коли ми доберемося до долини, мені може знадобитися допомога. Якщо Річард виконає те, що задумав.
— Правда? Я із задоволенням, сестра. Коли вони йшли до стайні, троє вартових — Кевін, Уолш і Боллесдун — побачили їх і кинулися навперейми.
— Ми їх майже знайшли, Річард! — Вигукнув Кевін.
— Майже? Тобто як це? Де вони?
— Ну, минулої ночі відчалила «Леді Зефа». Ми поговорили з народом в доках, і нам сказали, що бачили на борту якихось жінок. Можливо, сестер.
Майже всі кажуть, що бачили вночі шістьох жінок, які піднялися на борт судна самим відплиттям.
— Втекли! — Річард аж застогнав. — А що це за «Леді Зефа?»
— Корабель. Великий корабель. Вони пішли з відливом минулої ночі. Так що зараз вони вже далеко. Судячи з того, що я чув, жоден з решти кораблів не зможе наздогнати «Леді Зефу». Та й взагалі вийти далеко в море.
— Ми не можемо одночасно гнатися за ними і зробити те, що ти повинен зробити, — сказала сестра Верна. Річард роздратовано повів плечима:
— Ти права. Якщо це дійсно вони, то вони вже далеко. Але я знаю, куди вони прямують. Розберемося з ними пізніше. Принаймні Палацу пророків тепер нічого не загрожує. А перед нами зараз стоять більш важливі завдання.
Пішли, візьмемо коней і рушимо.
67
Келен бігла по темних кам'яних коридорах і похмурих, схожих на гробниці залах. Коли вона злетіла по східніх сходах, перші промені сонця промалювали золоті стрілки навпроти вікон на темно-сірій гранітній стіні. Серце шалено калатало. Вона бігла, не зупиняючись, з того самого моменту, як Джебр помітила світло в замку Чарівника. Зедд повернувся!
Вона згадала, як бігала раніше, з довгим волоссям. Згадала їх вагу, згадала, як воно майоріло у неї за спиною. Тепер все це було в минулому. Ну й добре, яке це тепер має значення? Головне, що повернувся Зедд. Вона так довго цього чекала. Вона все бігла і на бігу кликала старого чарівника.
Влетівши в бібліотеку, вона різко зупинилася, важко дихаючи. Біля заваленого паперами і книгами столу стояв Зедд, Зовсім такий же, як і кілька місяців тому, коли вона бачила його востаннє. Палаючі свічки створювали в маленькій кімнаті атмосферу затишку. Єдине вікно виходило на захід, де небо ще було сутінковим.
Здоровенний сивий чоловік з дрімучими бровами і зморшкуватим обвітреним особою відірвався від вивчення тростини, яку уважно розглядав. У кутку на стільці сиділа Еді. Вона повернулася на шум. Зедд, схиливши голову набік, здивовано спохмурнів.
— Зедд! — Келен судорожно ловила повітря. — Ох, Зедд, я так рада бачити тебе!
— Зедд? — Чарівник повернувся до гіганта. — Зедд? — Чоловік кивнув. — Але мені подобається Рубен.
— Зедд! Мені потрібна твоя допомога!
— Хто тут? — Запитала Еді.
— Еді, це я, Келен.
— Келен? — Вона повернула голову до Зедду. — А ким бути Келен?
— Красива дівчина з коротким волоссям, — знизав плечима Зедд. — Схоже, вона нас знає.
— Та про що ви всі тут говорите?! Зедд, мені необхідна твоя допомога! Річард в біді! Ти мені потрібен! Брови Зедда здивовано вигнулись.
— Річард? Мені знайоме це ім'я. Думаю… Келен вийшла з себе.
— Зедд, в чому справа? Ти що, не впізнаєш мене? Будь ласка, Зедд, ти мені потрібен! Ти потрібен Річарду!
— Річард… — Він дивився на стіл, задумливо потираючи гладко поголений підборіддя. — Річард…
— Твій онук! О духи! Ти що, забув власного внука?!
Зедд, все ще роздумуючи, дивився на стіл.
— Онук… Здається, пригадую… Ні, не пам'ятаю.
— Зедд! Слухай мене! Його забрали сестри Світла!
Вони відвезли його!
Келен замовкла, переводячи дух. Зедд повільно підняв голову і втупив у Келен погляд своїх горіхових очей. Густі брови зсунулися до перенісся, вираз цікавості зник з лиця.
— Сестри Світла забрали Річарда?!
Келен доводилося бачити чарівників в гніві, але ніколи ще вона не бачила такого погляду, яким дивився на неї зараз Зедд.
— Так, — відповіла вона. За спиною у Зедда по кам'яній стіні поповзла тріщина. Келен нервово витерла про поділ сукні спітнілі долоні. — Вони прийшли і забрали його.
Спершись кулаками на стіл, Зедд нахилився до неї.
— Це неможливо. Вони не могли його забрати, якщо не почепили йому на шию цей їхній проклятущий нашийник. Річард ні за що не надягнув би на себе нашийник.
У Келен затремтіли коліна.
— Він надів.
Здавалося, пронизливий погляд Зедда підпалити повітря.
— Чому він надів нашийник, сповідниця?
— Тому що я його змусила, — майже беззвучно прошепотіла вона.
Свічки в свічнику миттєво сплавилися, і віск потік на підлогу. Залізні долоні, на яких стояли свічки, поникли, як висохлі рослини. Чоловік сховався за книжкову полицю.
Голос Зедда знизився до небезпечного шепоту.