Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз, стр. 119

— Ти зникла. Я намагався тебе знайти, але…

— Не смій огризатися! — Голос сестри зірвався на вереск. — Мені набридли ці сперечання! Я тебе попереджала, Річард! Досить! Моє терпіння вичерпалося!

Річард відкрив рот, щоб відповісти, але тут його наче хтось рвонув за нашийник, і невідома сила жбурнула його до стіни. Від удару він ледь не втратив свідомість. Здавалося, сила Рада-Хань пришпилила його до мармуру. Нашийник душив. В очах почорніло.

— Пора дати тобі урок, який ти давно заслужив. — Сестра суворо подивилася на нього. — Я сита по горло твоїм непослухом.

Річард задихався. Кожен подих немов обпалював його. Нарешті йому вдалося сфокусувати зір, і тоді він подивився сестрі прямо в очі. У ньому піднімався гнів.

— Сестра… Не здумай…

Гострий біль пронизав його, від спазму зупинилося дихання. Не було сил навіть кричати.

— Я досить тебе слухала. З мене досить! Більше — ніяких суперечок, ніяких! Ти будеш робити так, як я скажу, і я не потерплю ніякої зухвалості. — Вона зробила крок до Річарда. — Сподіваюся, ми один одного зрозуміли? — Вираз її обличчя не залишав жодних сумнівів.

Біль стала ще нестерпнішою. У Річарда сльози виступили на очах. Легені пекло, як вогнем.

— Я тебе питаю! Ми один одного зрозуміли? Йому нарешті вдалося зітхнути.

— Сестра Верна… Попереджаю тебе… Не роби цього… не то…

— Ти мене попереджаєш?! Ти — мене?!

Страшна біль пронизала все його тіло. Він закричав. Так ось для чого на нього наділи нашийник! Ось якою буде тепер його доля, якщо він це допустить!

Річард закликав магію меча.

Відгукнувшись на заклик, сила влилася йому в жили, наповнюючи його люттю, наповнюючи готовністю і здатністю помститися. Він віддався цій чарівній владі, додавши до люті меча свою власну. Біль відступила.

— Не смій противитися мені, або я змушу тебе пошкодувати, що ти взагалі народився на світ! — Почув він голос сестри Верни.

І знову його захлиснула біль, але він знову звернув біль в лють. Річард не торкався меча, але він і не потребував цього. Він був невіддільний від магії, і зараз він закликав на допомогу всю чарівну силу меча.

— Припини! — Процідив він крізь зуби. — Або я припиню це сам!

Сестра Верна, взявшись у боки, підійшла ще ближче.

— Так ти погрожуєш мені? Я тебе попереджала. Це твоя остання помилка, Річард.

Від нового нападу болю він мало не осліп, але все ж він зміг розрізнити Меч Істини, що лежав на піску, біля ніг сестри. Закликавши на допомогу всю свою волю, він обрушив на стіну магічний удар і розірвав невидимі пута. Пролунав тріск, і він впав, покотилися по колючому піску. Рука намацала руків'я меча.

Сестра Верна кинулася на нього. Він заніс меч, і в цю мить жага крові захопила все його єство. Все інше вже не мало ніякого значення.

Несучий смерть.

Йому не потрібно було навіть наносити удар, достатньо було лише пристрасно побажати цього.

Клинок просвистів у повітрі.

Несучий смерть.

Кров бризнула на всі боки. Холодне повітря наповнився запахом гарячої крові, запахом смерті. Голова сестри Верни покотилася по землі. Червона кров стікала на білий пісок, і червона пляма ставало все більше і більше.

Обезголовлене тіло звалилося біля мармурової стіни.

Важко дихаючи, Річард впав на коліна. Біль зникла. Він дав собі слово, що більше не дозволить так поводитися з собою, і він своє слово стримав.

Але тепер його захлиснула нова біль. Біль магії. Біль скоєного. Він закликав чарівну силу меча, щоб убити, і тепер повинен був платити за це.

Але нинішня біль була ніщо в порівнянні з тією мукою, яку заподіяла йому сестра. Річард знову відчув лють, і лють допомогла йому впоратися і з магічним болем.

Але що йому тепер робити? Адже сестри повинні були навчити його опанувати даром. Якщо його не навчать, він загине. Адже так говорила сестра Верна. І як він тепер звернеться за допомогою до інших сестер? Чи не засудив він до смерті самого себе?

Річард все стояв на колінах, занурений в тяжкі роздуми. Раптово він помітив записник, що валявся на піску поряд з тілом сестри Верни. Той самий, в якій сестра весь час щось записувала.

Річард підняв зошит і став гортати його. Дивно.

Одні чисті сторінки. Тільки на останніх двох листках були якісь записи.

Так, сестра Верна проявляла характер навіть в своїх посланнях. Він перевернув сторінку. Там іншим почерком було написано:

Значить, сестра Верна накликала на себе не тільки його гнів. Річард кинув зошит на землю. Він сидів, дивлячись на вбиту. Що ж йому тепер робити?

Почувши подих, він підняв голову. Келен в білій сукні Матері-сповідниці знову стояла в арочному отворі. Вона сумно похитала головою:

— І ти дивуєшся, чому я відіслала тебе геть?

— Келен, ти не розумієш. Ти не знаєш, чого вона хотіла…

Позаду пролунав тихий сміх. В арці навпроти стояв у сяючому білому одязі Даркен Рал.

Річард відчув печіння в грудях, там, де залишився відбиток руки його батька.

— Володар вітає тебе, Річард! — Дарки Рал широко посміхнувся. — Я пишаюся тобою, син мій.

Запалений люттю, Річард з криком кинувся вперед. Міцно стискаючи меч, він біг прямо до Даркена Рала.

Коли він досяг арки, образ батька замерехтів і зник. Сміх луною відбився від стін і затих.

А зовні все так же бушувала гроза. Три блискавки одна за однією вдарили в землю прямо біля його ніг. Річард машинально підняв над головою меч, прикриваючись ним, як щитом. Ще одна блискавка, вдарившись об клинок, спалахнула і почала звиватися, як спіймана змія. Прогримів грім, пил зметнулася у Річарда-під ніг. Зціпивши зуби, він повільно опустив меч. За клинком тягнувся вогняний слід. Досягнувши землі, вогненна змія з шипінням зникла. — Ну, досить з мене бачень!

Річард вклав меч у піхви і потягнув за поводи коней, які все так же мирно жували неіснуючу траву. Він сам не знав, куди йти. Він хотів одного виявитися як можна далі від цієї вежі. Як можна далі від убитої сестри.

Йому хотілося бігти геть від того, що він накоїв.

32

Блискавки більше не блищали. Чорні хмари як і раніше клубочилися навколо Річарда, але блискавки зникли. Він йшов, сам не знаючи куди. Якщо він відчував небезпеку, він обходив її. Мани намагалися заманити його, але він змушував себе не звертати на них уваги.

В темряві, яка клубочилася хмарами, Річард не відразу помітив другу вежу. Вона була зовсім як перша, тільки не з білого, а з чорного мармуру. Він вже намірився обійти вежу, але щось нездоланно тягло його зазирнути в арочний отвір.

Він побачив двір — такий же, як і в білій вежі, тільки пісок не білий, а чорний. На стінах — шар чорної сажі. Цікавість пересилила обережність, і він провів пальцем по стіні. Сажа виявилася солодкою.

Значить, чарівник, що перетворив свою життєву силу в магічний вогонь, прийняв смерть добровільно, щоб врятувати інших.

Цікаво. Якщо кожен чарівник наділений даром, значить, він, Річард, теж чарівник. Тільки який? Такий, як той, що загинув тут, чи такий, як у білій вежі? Звичайно, йому хотілося віднести себе до самовідданого героя, але ж він тільки що вбив людину, щоб уникнути мук. З іншого боку, хіба він не має права вбити іншого, захищаючи власне життя? Чи багато честі померти ні за що? Ні, про це краще не думати.