Таємничий лицар (ЛП), стр. 14

— Поволі, поволі, — мовив тремтливий голос десь поруч. Біля ліжка з’явився згорблений старий, вдягнений у рясу таку ж сіру, як його довге сиве волосся. Навколо шиї він носив маестерського ланцюга з ланок різних металів, обличчя мав посічене зморшками, а по обидва боки чималого, схожого на дзьоб носа пролягли глибокі западини.

— Не рухайтеся і покажіть ваші очі.

Він зазирнув Дункові у ліве око, потім у праве, розкриваючи їх великим та вказівним пальцями.

— Голова болить.

Маестер пирхнув.

— Та ви дякуйте, що вона досі є в вас на плечах, пане лицарю. Ось це має трохи допомогти. Пийте.

Дунк примусив себе проковтнути гидке питво до останньої краплі й спромігся не виблювати його назад.

— Турнір, — мовив він, витираючи рота тилом долоні. — Розкажіть. Що там сталося?

— Та сама дурня, яка завжди стається на таких збіговиськах. Вояки збивають один одного з коней довгими дрючками. Небіж князя Рідколіса зламав собі зап’ястка, пан Еден Різлей потрощив ногу, втрапивши нею під коня. Але поки що нікого не вбили. Хоча за вас я непокоївся, пане.

— Мене вибили з сідла, так?

Голова досі здавалася набитою вовною, інакше б він ніколи не спитав таку дурницю. Дунк пошкодував про свою тупість, щойно вимовив запитання.

— Гупнуло так, що нагорі найвищого муру було чути. Ті, хто поставили на вас добрі гроші, були в розпачі, а ваш зброєносець аж не тямив себе. Він би й досі сидів коло вас, якби я його не вигнав. Мені тут дітлахи ні до чого, от я і нагадав йому про його обов’язок.

Дунк вирішив, що йому теж незле нагадати, про що йдеться.

— Який ще обов’язок?

— Розпорядитися вашим конем, пане. А також зброєю та обладунком.

— А, так, — згадав Дунк. Хлопець був добрим зброєносцем і знав свою службу. «Я втратив меча старого та обладунок, який мені скував Баш-Булат.»

— Ваш приятель-скрипалик теж нагодився. Звелів мені наглядати за вами якнайкраще. Його я теж вигнав геть.

— Скільки часу я вже під вашим наглядом? — Дунк зігнув пальці правиці. Начебто усі працювали. «Тільки голова болить, та пан Арлан казав, що я однак нею не користуюся.»

— Чотири години, судячи з сонячного годинника.

Чотири години — ще не так погано. Колись він чув оповідку про лицаря, який після удару пролежав сорок років і прокинувся зовсім старим та змарнілим.

— Чи не знаєте, пан Утор виграв свого другого герця?

Може, Слимак навіть виграє турнір. Поразка здавалася б менш ганебною, якби Дунк міг сказати, що програв кращому лицареві на чесному полі.

— Отой ваш суперник? Авжеж. Вибив пана Аддама Фрея, брата молодої у перших, здібного молодого вояка. Її вельможність зомліли, коли пан Аддам гепнувся з коня. Довелося відвести до опочивальні.

Дунк примусив себе встати, хитаючись. Маестер допоміг йому не впасти.

— Де мій одяг? Я мушу йти. Я маю… повинен…

— Якщо не можете згадати, то справа не надто нагальна, — роздратовано відмахнувся маестер. — Я б порадив вам деякий час уникати жирного харчу, міцних напоїв та подальших ударів межи очі… але давно зрозумів, що лицарі глухі до здорового глузду. Ідіть собі. Мені ще інших дурнів лікувати.

XI

Назовні Дунк першим побачив яструба, який літав широкими колами по блакитному небі, й позаздрив птахові. На сході збиралися хмари, темні, як Дунків настрій. Поки він шукав дороги назад на турнірне поле, сонце гупало йому по голові, наче молот по ковадлі. Земля вислизала з-під ніг… чи це ноги не тримали? Вибираючись сходами з льоха, він двічі трохи не впав. «Треба було слухати Яйка.»

Він повільно перетнув зовнішній двір, обходячи натовп. Посеред поля тілистий пан Алин Глушняк шкутильгав між двох зброєносців. Сталася чергова перемога молодого Глендона Пала. Третій зброєносець ніс його шолома з поламаними пишними пір’їнами.

— Пан Ян Скрипаль! — оголосив герольд. — Пан Франклин з дому Фрей, лицар Близнюків, у службі князя Переїзду! Поля ставайте, честь здобувайте!

Дунк став і подивився, як Скрипалів великий чорний кінь вибігає на поле у хмарі блакитного шовку з золотими мечами та скрипками. Його панцир був також вкритий блакитною поливою; винятку не становили й налікотники, наплічники, поножі та ринграф. Кольчуга під латами була визолочена. Пан Франклин їхав на зозулястому сірому коні з довгою срібною гривою, яка пасувала до сірого шовкового вбрання та сріблястого обладунку. На щиті, вапенроку та кінських ладрах він ніс башти-близнюки дому Фрей.

Двоє лицарів з’їжджалися кілька разів. Дунк стояв і дивився, та нічого не бачив. «Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут», дорікнув він собі. «Слимак на щиті. Як можна було програти людині зі слимаком на щиті?»

Навколо закричали з захвату. Коли Дунк підняв очі, то побачив, що Франклин Фрей злетів з коня. Скрипаль спішився і допоміг супротивнику підвестися. «Він на один крок ближчий до драконячого яйця. А де я?»

Наближаючись до потерни, Дунк набрів на ватагу карликів, яких пам’ятав з учти минулої ночі. Вони готувалися до від’їзду з замку: припасовували коників до своєї дерев’яної свині на колесах і ще одного воза звичнішої подоби. Їх було шестеро, кожен менший та потворніший за іншого. Хтось із них міг виявитися дитиною, та малий зріст заважав розрізнити напевне. При денному світлі, вдягнені у штани з кінської шкіри та грубі кобеняки з каптурами, вони не видавалися такими кумедними, як у блазенських лахах.

— Доброго вам ранку, — мовив Дунк задля чемності. — В дорогу зібралися? На сході хмари, може піти дощ.

Єдина відповідь, яку він отримав, був лютий погляд найбридкішого з карликів. «Чи це не той, якого я минулої ночі відтяг від пані Маслоплав?» Зблизька малий чоловічок смердів, як нужник. Один раз нюхнувши, Дунк прискорив крок.

Прогулянка Молочним замком здалася Дункові не коротшою за колишній їхній з Яйком перехід пісками Дорну. Він тримався коло стіни і час від часу спирався на неї. Кожного разу, як він повертав голову, світ починав плавати навколо. «Попити», подумав він. «Попити води, бо зараз впаду.»

Машталір, що пробігав мимо, розповів йому, де найближчий колодязь. Саме там він знайшов Кайла-Кота за тихою розмовою з Майнардом Бросквином. Пан Кайл щулився з розпачу, але розправив плечі, коли побачив Дунка.

— Пане Дункане? Ми чули, що ви мертві або помираєте.

Дунк потер скроні.

— Якби ж то. Шкодую, що не помер.

— Мені добре знайоме це почуття, — зітхнув пан Кайл. — Князь Крестав не упізнав мене. Коли я розповів, як робив йому першого меча, він витріщився на мене, мов на божевільного. А тоді сказав, що у Лихомості немає місця для такого немічного бійця, яким я себе показав.

Кіт гірко засміявся.

— Але мій обладунок та зброю він забрав. І коня теж. Що я тепер маю робити?

Дунк не мав для нього відповіді. Аби найнятися панцирним слугою, треба мати принаймні панцира, а в кінній дружині не послужиш без коня.

— Знайдете іншого коня, — мовив Дунк, витягаючи цебро. — У Семицарстві повно коней. Якийсь князь чи пан узброїть вас для служби.

Він склав долоні кухликом, зачерпнув води, випив.

— Якийсь пан. Еге ж. Є хтось на думці? Я не такий молодий та міцний, як ви. І не такий високий. Здоровані завжди потрібні на всякій службі. Наприклад, пан Маслоплав любить величеньких лицарів. Гляньте хоча б на отого Тома Гедля. Бачили його у ділі? Геть усіх зносить з коней. До речі, малий Вогнепала теж не пасе задніх. Як і Скрипаль. От якби ж то він мене вибив. Він не бере викупів. Каже, йому не треба нічого, крім драконячого яйця… і дружби переможених ворогів. Він справжній цвіт лицарства.

Майнард Бросквин реготнув.

— Радше справжня скрипка лицарства. Та він налагоджує скрипку на буремний лад, і нам незле було б забратися звідси, поки не заграла музика.

— Навіть викупу не бере? — перепитав Дунк. — Яка шляхетність.

— Шляхетно поводитися легко, як маєш повну калитку золота, — зазначив пан Майнард. — Аби дійти правильних висновків, пане Дункане, треба мати нюх на певні речі. А вам ще не запізно поїхати.