Чвара королів (ЛП), стр. 95
Знадвору дощ лупив дедалі сильніше. Мотузяний міст гойдався і вивертався з-під ніг. Теон Грейджой зупинився посеред нього і роздивився скелі унизу. Хвилі вдаряли по вухах ревищем, на вустах він відчував солоні бризки. Раптовий порив вітру змусив його втратити рівновагу, і він впав на коліна.
Аша допомогла йому підвестися.
— Щось ти і вину не можеш дати ради, братику.
Теон сперся на її плече і дозволив перевести себе через слизькі від дощу дошки.
— Ти мені більше подобалася як Есгред, — докірливо мовив він до неї.
Сестра засміялася.
— Не дивно. Ти мені більше подобався у дев’ять років.
Тиріон VI
Крізь двері було чутно ніжні переливи високої арфи, змішані з гудінням кози. Голос співця глушили товсті стіни, але слова Тиріон знав сам. «Кохав я діву, краснішу за літо», згадав він, «в волоссі сонячне сяйво розлите».
Цього вечора двері королеви сторожив пан Мерин Трант. Він буркнув «Мосьпане» трохи непривітно, як на Тиріона, але двері прочинив. Коли Тиріон увійшов хвацьким кроком до опочивальні сестри, пісня різко обірвалася.
Серсея сиділа, відкинувшись на купу подушок. Ступні її були голі, золоте волосся химерно скуйовджене. На собі вона мала зелено-золотого грезетового халата; коли Серсея підняла голову братові назустріч, коштовна тканина замерехтіла при світлі свічок.
— Мила сестро, — мовив Тиріон, — яка ж ти сьогодні прегарна.
І обернувся до співця.
— Ти теж, любий брате. Не знав, що ти маєш такий чарівний голос.
Від хвали пан Лансель набурмосився — мабуть, вирішив, що з нього глузують. Тиріонові здалося, що він підріс вершків на два, відколи висвятився у лицарі. Лансель мав густе піщане волосся, зелені ланістерівські очі та смужку м’якої білявої порості над ротом. У свої шістнадцять років він тяжко хворів на властиву юності беззаперечну певність у собі, не пом’якшену ані крихтою гумору чи сумніву. Вірним супутником його був пихатий гонор, який так легко виростає в кожного, хто вродився білявим, дужим та вродливим. Нещодавнє його піднесення тільки погіршило справу.
— Чи посилали по вас їхня милість? — вимогливо запитав юнак.
— Та начебто ні, — зізнався Тиріон. — Я почуваюся зле, Ланселю, турбуючи тебе в годину розради від трудів, але сталося так, що ми з сестрою мусимо обговорити справи певної ваги.
Серсея роздивилася його підозріливими очима.
— Якщо ти щодо тих жебрущих братів, Тиріоне, то стримай свої докори. Я не дозволю, щоб вулицями ходила брудна зрада. Хай проповідують один до одного у підземеллі.
— Ще й дякують, що мають таку милостиву королеву, — додав Лансель. — Бо я б їм язики повисмикував.
— Один навіть смів бовкнути, що боги карають нас, бо Хайме вбив істинного короля! — оголосила Серсея. — Цього терпіти не можна, Тиріоне. Я чекала, що ти даси ради тим бридким вошам, а ти зі своїм паном Джаселином не зробив геть нічого. Тому я наказала Виларові владнати справу.
— То він і владнав. — Так, Тиріон розсердився, коли червонокирейники потягли до цюпи з півдесятка неоковирних віщунів, не спитавшись його. Але вони не важили аж стільки, щоб через них сваритися з сестрою. — Нам не завадить трохи тиші на вулицях. Я прийшов не тому. Маю вісті, які ти рада будеш почути, люба сестро, хоча балакати про них краще наодинці.
— Гаразд. — Двійко музик вклонилися і поспіхом забралися геть. Серсея поклала на щоку братові у перших невинний поцілунок. — Залиш нас, Ланселю. Мій брат безпечний, коли сам-один. А якби він привів своїх звіряток, ми б їх винюхали здалеку.
Молодий лицар кинув на родича нищівний погляд і з силою захряснув за собою двері.
— Май на увазі, що я змушую Шаггу митися щодватижні, — повідомив Тиріон, коли всі зникли.
— Чого це ти так із себе втішаєшся, га?
— Чом би й ні? — відповів Тиріон.
Щодня і щоночі на Сталевій вулиці стукотіли молоти, і величезний ланцюг ставав дедалі довший.
Він підстрибнув і всівся на велике ліжко з навісом.
— Чи не на цьому ліжку помер Роберт? Диво, що ти його зберегла.
— Мені на ньому солодкі сни ввижаються, — відповіла вона. — Тепер кажи свої вісті, Бісе, та шкандибай звідсіля.
Тиріон посміхнувся.
— Князь Станіс виплив з Дракон-Каменя.
Серсея скочила на ноги.
— А ти тут сидиш і шкіриш зуби, як гарбуз на святі врожаю?! Чи скликав Бережняк міську варту? Треба негайно відіслати птаха до Гаренголу!
Тиріон вже не стримував реготу. Сестра вхопила його за плечі та щосили струснула.
— Ану припини! Ти з глузду з’їхав чи напився?! Припини!
У відповідь він ледве вичавив з себе слова.
— Не можу, — давився він. — Надто вже… о боги, надто смішно… Станіс, він…
— Що?!
— Він рушив не на нас, — спромігся Тиріон. — Він облягає Штормолам. Ренлі з військом саме поспішає туди.
Сестра боляче увігнала нігті йому в плечі. Якусь мить вона витріщалася, не вірячи власним вухам, наче він раптом забелькотів невідомою їй мовою.
— Станіс та Ренлі воюють один з одним?
Коли Тиріон кивнув, Серсея гигикнула.
— Ласка божа, — видихнула вона. — Починаю думати, що серед трьох братів розумним був Роберт.
Тиріон відкинув голову назад і вибухнув реготом. Їхній сміх залунав хором. Серсея стягла його з ліжка, закружляла навколо себе і навіть обійняла, на хвильку перетворившись на легковажне дівча. Коли вона його нарешті відпустила, Тиріонові паморочилася голова і забивало подих. Він пошкутильгав до мисника і сперся на нього рукою, щоб не впасти.
— Гадаєш, вони справді битимуться один з одним? Якщо ті двоє зможуть домовитися…
— Не зможуть, — заперечив Тиріон. — Вони надто різні, та водночас подібні. І жоден з двох не терпить іншого.
— Станіс завжди вважав, що його обділили Штормоламом, — розмірковувала Серсея. — Стародавнім столом дому Баратеонів, його за правом… якби ж ти знав, скільки разів він співав Робертові тієї самої нудної пісні отим своїм могильним голосом. Коли Роберт віддав стіл і титул Ренлі, Станіс так зчепив щелепи, що здавалося, зуби собі розтрощить.
— Він вважав, що його тяжко образили.
— А його таки образили, і до того ж навмисне, — кивнула Серсея.
— То що, піднімемо келихи за братську любов?
— Так. — Серсеї аж подих перехопило. — О божечки, так.
Поки він наливав два келихи червоним солодким з Вертограду, то стояв до сестри спиною. Найлегша в світі річ — вкинути до її кухля дрібку легкого порошку.
— За Станіса! — оголосив він, передаючи їй вино. «Кажеш, я безпечний, коли сам-один?»
— За Ренлі! — відповіла вона зі сміхом. — Хай б’ються довго й тяжко, а наприкінці хай обох ухоплять Інші!
«То це таку Серсею бачить перед собою Хайме?» Коли вона посміхалася, Тиріон уповні усвідомлював надзвичайну красу своєї сестри. «Кохав я діву, краснішу за літо, в волоссі сонячне сяйво розлите.» Він почувався майже винуватим з того, що отруїв її.
Наступного ранку, коли Тиріон снідав, до нього прибув посланець. Королева почувається зле, не може вийти з опочивальні. «Радше сказати, не може злізти з нужника.» Тиріон співчутливо підбрехнув і попрохав переказати Серсеї, щоб та спочивала й не турбувалася — він сам перемовиться з паном Клеосом, як домовлялися.
Залізний Трон Аегона Завойовника являв з себе плутанину підлих шпичаків та зубатих покручених сталевих смуг, що чигали на кожного дурня, який забажав би всістися зручно. Малі Тиріонові ноги боліли, поки він видирався нагору сходами. Заразом він усвідомлював, яке незграбне видовисько з себе являє. На користь Залізного Трону можна було сказати лише одне — він був високий.
Ланістерівська сторожа стояла мовчки й нерухомо у кармазинових киреях та шоломцях з левами на маківках. Золотокирейники пана Джаселина вишикувалися навпроти через престольну палату. Обабіч сходів до трону стояли Брон та пан Престон з Королегвардії. Галерею заповнювало двірське панство, а прохачі купчилися коло височезних дверей зі спижу та дуба.
Санса Старк цього ранку виглядала особливо чарівно, хоча личко мала бліде, мов молоко. Князь Гиліс стояв і кашляв, а бідолашний Тирек мав на собі делію з оксамиту і горностаю, як личило за звичаєм молодому; відколи він три дні тому одружився з малою панною Ермесандою, інші зброєносці кликали його «Мамкою» і все питали, які пелюшки наречена вдягла до першої шлюбної ночі.