Чвара королів (ЛП), стр. 73

— Ви з Мантуликом.

— Увесь час самі, без жодної допомоги? Ми тебе нікуди не донесемо. З-поміж нас Гендрі був найдужіший. Та й чхати я хотів, що ти там мелеш — я все одно по нього повернуся.

Вона зиркнула на Мантулика.

— То ти йдеш чи ні?

Мантулик кинув погляд на Ломика, на Ар’ю, знову на Ломика.

— Та піду, — буркнув він неохоче.

— А ти, Ломику, тримай Куну при собі.

Той схопив малу за руку і підтягнув до себе.

— А що мені робити, як вовки нагодяться?

— Здавайся їм, — порадила Ар’я.

На те, щоб знайти дорогу назад до селища, здавалося, пішло кілька годин. Мантулик весь час запинався і губився у темряві; Ар’ї доводилося то чекати на нього, то навіть повертатися. Нарешті вона схопила його за руку і повела крізь дерева.

— Мовчи та йди, більше нічого.

Коли вони нарешті побачили тьмяне світло від багать у небі над селом, Ар’я мовила:

— Там з того боку заплоту мерці висять, але то нічого, вони не страшні. Ти, головне, пам’ятай, що страх ріже глибше, ніж меч. Треба рухатися дуже тихо і поволі.

Мантулик мовчки кивнув.

Вона першою пролізла крізь шипшину і почекала з іншого боку, низько зігнувшись. Мантулик виник з кущів блідий та задиханий, зі скривавленим обличчям та руками у довгих подряпинах. Він намагався щось сказати, але Ар’я притиснула йому пальця до вуст. Вони поповзли на карачках уздовж шибениці, під мерцями, що погойдувалися собі. Мантулик не дивився вгору і не видав ані звуку.

Аж раптом йому просто на спину сів гайворон, і малий видав придушений скрик.

— Хто там? — зненацька загув голос із темряви.

Мантулик прожогом зіп’явся на ноги.

— Я здаюся! — заволав він, відкидаючи убік тесака. Навколо з невдоволеним вереском злетіли з трупів, ляпаючи крилами, кілька десятків гайворонів. Ар’я вхопила його за ногу та спробувала стягти на землю, але він викрутився і побіг уперед, вимахуючи руками. — Здаюся, здаюся!

Ар’я скочила на ноги і витягла Голку, але стражники вже оточили її. Ар’я полоснула першого-ліпшого, який трапився найближче, та він відвів удар рукою в кольчузі, хтось інший збив її на землю, а третій викрутив меча з руки. Спробувавши кусатися, вона відчула під зубами холодну й брудну кольчужну сітку.

— Ти ба, яке люте створіння! — зареготав чолов’яга. А тоді ударом закольчуженого кулака трохи не відірвав їй голову.

Поки Ар’я лежала, затьмарена болем, над нею про щось балакали, та вона слів не розбирала. У вухах дзвеніло. Коли вона спробувала відповзти, земля під нею захиталася. Голку в неї забрали; від ганьби їй боліло гірше, ніж від удару, а поцілили її таки добряче. Це ж Джон подарував їй того меча. А Сиріо вчив, як ним битися.

Нарешті хтось ухопив її за груди шкірянки і підсмикнув на коліна. Мантулик теж стояв навколішки перед найвищим чоловіком, якого Ар’я бачила за життя — якимсь чудовиськом з оповідок Старої Мамки. Вона не бачила, звідки велетень з’явився. На його вицвілому жовтому вапенроку бігли троє чорних собак, а кутасте лице скидалося на вирізьблене з каменю. Раптом Ар’я згадала, де вже бачила тих собак. Адже надвечір турніру в Король-Березі усі лицарі вивісили власні щити коло своїх шатрів.

— Отой знак належить братові Хорта, — повідомила їй Санса, коли вони минали чорних псів на жовтому полі. — Він ще більший за Ходора, ось побачиш. Його кличуть Гора-на-Коні.

Ар’я звісила голову на груди, не дуже добре розуміючи, що навколо відбувається. Мантулик продовжував палко здаватися. Гора на це відповів:

— Ви приведете нас до решти. — І пішов геть.

Наступної миті вона вже сунула, запинаючись, мимо мерців на шибениці, а тим часом Мантулик запевняв своїх полонителів, що пектиме їм пироги, млинці та всілякі мантули, якщо його не чіпатимуть. З ними пішло четверо; один мав смолоскипа, один — довгого меча, і ще двоє — списи.

Ломика вони знайшли там, де залишили — під дубом.

— Здаюся! — гукнув він, щойно їх побачив, відкинувши списа і здійнявши догори обидві руки, заплямовані старою зеленою фарбою. — Здаюся і благаю про милість!

Вояк зі смолоскипом позазирав між дерев.

— Ти останній? Кухарчук казав, тут було ще мале дівчисько.

— Воно втекло, коли вас почуло, — мовив Ломик. — Ви ж так галасували.

«Тікай, Куно», подумала собі Ар’я, «тікай якнайдалі, ховайся і не озирайся назад».

— Скажи нам, де знайти того хвойдиного вилупка Дондаріона, і матимеш гарячу вечерю.

— Кого? — перепитав Ломик.

— Кажу ж тобі — ці йолопи знають не більше, ніж уся та срана голота в селі. Дідько з ними, не марнуй часу.

Один зі списників підібрався ближче до Ломика.

— Ти ногу зашкодив, хлопче, абощо?

— Її поранено.

— Ходити можеш? — Голос був стурбований, трохи не співчутливий.

— Ні, — відповів Ломик. — Вам доведеться мене понести.

— Гадаєш? — Чолов’яга недбало підняв списа і увігнав його просто у горлянку хлопчакові. Ломик і вигукнути «Здаюся!» ще раз не встиг, лише смикнувся, та й усе. Коли списник витяг вістря своєї зброї, слідом порснуло темне віяло крові.

— Понести, каже, — буркнув вояк. — Сміх, та й годі.

Тиріон V

Його попередили, щоб вдягся якомога тепліше. Тиріон повірив на слово і вдяг товсті підбиті штани, вовняного жупана, а зверху — кожуха зі шкури сутінькота, якого здобув у Місячних горах. Кожух був йому неймовірно довгий і добре пасував би чоловікові удвічі вищому. Не сидячи верхи, він міг упоратися зі шкурою, тільки намотавши її на себе кілька разів, і від того ставав схожий на кулю смугастого хутра.

Та навіть так він все одно радів, що послухав поради. Холод у довгому вогкому підземеллі пронизував до кісток. Тімет вирішив повернутися до підвалу, щойно скуштував цього холоду на одну мить. Вони знаходилися десь під пагорбом Раеніс, під будинком цехового зібрання алхіміків. Вологі стіни помережали плями селітри, а єдине світло давала щільно закрита масляна світильня зі скла та заліза, яку Галин Вогнечарник ніс з усією обережністю, на яку був здатен.

«Нехай, обережність не завадить… а ось і вони, ті горщики, заради яких стільки мороки.» Тиріон узяв один в руки, щоб оглянути. Він був круглий, червонястий, схожий на великий, товстобокий глиняний помаранч. Трохи величенький, як на його руки, але у долоні звичайної людини лежатиме зручно. Глина була надзвичайно тонка і крихка; його попередили, щоб не стискав надто міцно і не розчавив просто у руках. На дотик поверхня виявилася грубою, пухирчастою. Галин сказав, що так зроблено навмисне.

— Гладенький горщик швидше вислизне з рук.

Коли Тиріон нахилив горщика і зазирнув досередини, шал-вогонь повільно поповз до краю. Колір його мав бути тьмяно-зелений, та у вбогому світлі розібрати було важко.

— Який густий, — зазначив він.

— Це від холоду, мосьпане, — відповів Галин, блідий, як мрець, стариган з м’якими вогкими руками та запобігливим звичаєм. Він був вдягнений у смугасту чорно-кармазинову рясу, облямовану соболем, хоча побите міллю хутро на ній добряче витерлося і висіло клаптями. — Коли речовина нагрівається, то тече хуткіше — так, наче світильна олія.

«Речовиною» вигадали називати шал-вогонь самі вогнечарники. Один одного вони, до речі, кликали «велемудрий». Це дратувало Тиріона майже так само, як їхня звичка натякати на велетенський обсяг таємних знань, що ними вони начебто володіли. І не просто натякати, а понад усе намагатися його переконати. Колись їхній цех був багатий та могутній, але протягом останніх століть маестри Цитаделі витіснили їх майже звідусюди. Залишилося лише кількоро старих членів братства, і вони вже навіть не прикидалися, що вміють перетворювати один метал на інший…

…та все ж уміли робити шал-вогонь.

— Мені казали, що вода його не гасить.

— Саме так. Коли речовина загоряється, то палає з усієї сили, аж поки її не лишається. Більше того, вона всотується у тканину, дерево, шкіру, ба навіть крицю, і вони теж спалахують вогнем.

Тиріон згадав червоного жерця Тороса Мирійського з його палаючим мечем. Навіть тонкий шар шал-вогню міг горіти з годину. Після бугурту Торос завжди потребував нового меча, та король Роберт мав до жерця таку прихильність, що радо дарував йому все потрібне.