Чвара королів (ЛП), стр. 49

Дані дала йому під провід тузінь найдужіших чоловіків з наказом розібрати бруківку на майдані й дістатися землі. Якщо в щілинах між каменями може рости чорт-трава, то без каменів напевне виросте щось краще. Колодязів тут було вдосталь, і якщо знайти насіння, майдан скоро буятиме цвітом.

Наступним повернувся Агго. Він присягнувся, що південний захід — безплідний та випалений. Він знайшов руїни ще двох міст, менших за Ваес Толорро, але в іншому таких самих. Одне охоронялося кільцем черепів на іржавих залізних списах, і туди він увійти не посмів. Але друге досліджував стільки, скільки зміг. Агго показав Дані знайденого ним залізного обруча на руку з необробленим вогняним опалом завбільшки з її великий палець. Там були ще й сувої, але сухі та дуже крихкі, тому Агго не став їх чіпати.

Дані подякувала йому і приставила наглядати, як лагодять ворота. Якщо в старі часи через пустелю прийшли якісь вороги, щоб спалити ці міста, то чому б їм не з’явитися знову?

— А коли так, то мусимо підготуватися до зустрічі, — оголосила вона.

Джохого подорожував так довго, що Дані вже злякалася за його життя. Коли його перестали навіть і видивлятися, він раптом з’явився з південного сходу. Один з вартових, поставлених Агго, побачив його першим і загукав; на мури миттю вибігла Дані, щоб подивитися на власні очі. Справді, Джохого повернувся, ще й не один. За ним їхали троє чудернацько вбраних незнайомців верхи на бридких горбатих створіннях, поруч з якими коні здавалися дрібними.

Вони натягнули поводи перед міською брамою, подивилися вгору і побачили над собою Дані.

— Кров моєї крові! — покликав Джохого. — Я побував у великому місті Карфі й повернувся з оцими трьома, які бажають побачити тебе на власні очі.

Дані витріщилася униз на чужинців.

— Осьде я. Дивіться, скільки ваша ласка… та спершу скажіть ваші імена.

Блідий чоловік з синіми вустами відповів горловою дотракійською мовою:

— Мене звати П’ят Прей, і я знаюся на чарах.

Лисий чоловік з коштовними каменями на носі відповів валірійською говіркою Вільних Міст:

— Мене звати Цзаро Чжуан Даксос, зі спілки Тринадцяти, і я веду в Карфі велику торгівлю.

Жінка у вкритій покостом дерев’яній личині на обличчі відповіла посполитою мовою Семицарства:

— Мене звати Квайфа з Тіні. Ми прийшли шукати драконів.

— Ваші пошуки скінчилися, — відповіла їм Даянерис Таргарієн. — Ви їх знайшли.

Джон II

Білодерево. Так це село писалося на старих Семових мапах. Як на Джона, його і селом було важко назвати: чотири напіврозвалені халупи у одну кімнатку кожна, складені з каменю без розчину, навколо порожньої загорожі для овець та колодязя. Хати було вкрито дерниною, вікна затягнуті подертими шматками шкур. А над усіма нависали бліді гілки і темно-червоне листя велетенського оберіг-дерева.

Більшого дерева Джон Сніговій не бачив ніколи за життя. Стовбур його був завтовшки трохи не у вісім стоп, а гілля розкинулося так широко, що всеньке село сховалося у їхній тіні. Але його не так лякала величина дерева, як обличчя на ньому… особливо рот — не проста собі риска, вирізана в деревині, а така печера із зубатими краями, що й вівцю б легко проковтнула.

«Але то не овечі кістки. І череп у попелі — теж не овечий.»

— Старезне дерево, — насупив брови Мормонт, сидячи верхи на коні.

— Старе-езне, — погодився крук з його плеча. — Старе, старе, старе!

— І могутнє. — Джон всім єством відчував його силу.

Торен Рідколіс, вбраний у темну броню, зіскочив з сідла коло дерева.

— Гляньте лишень на цю пику. Не диво, що люди їх лякалися, коли вперше прийшли на Вестерос. Я б і сам таке кляте лихо радо стяв сокирою.

Джон відповів йому:

— Мій вельможний батько вірив, що людина не здатна брехати перед серце-деревом. Старі боги знають, коли хтось бреше.

— Мій батько вірив у те саме, — погодився Старий Ведмідь. — Ану покажи мені того черепа.

Джон зліз з коня. На спині у чорних шкіряних заплічних піхвах він носив Пазура — півторачного меча-«байстрюка», отриманого від Старого Ведмедя на подяку за спасіння його життя. Байстрюк в байстрюцькій руці — так жартували про нього інші братчики. Руків’я для нього наново переробили, прикрасили маківкою у вигляді вовчої голови зі світлого каменю, але сам клинок був валірійського булату — стародавній, легкий, смертельної гостроти.

Джон став на коліно і запхав руку в рукавиці до пащеки в дереві. Всередині порожнини все було червоне від висохлої смоли і почорніле від вогню. За одним черепом він побачив інший — менший, з відламаною щелепою, наполовину схований у попелі та шматочках кістки.

Коли він приніс череп Мормонтові, Старий Ведмідь узяв його обіруч, підняв до обличчя і втупився у порожні очниці.

— Дичаки палять своїх мертвих. Це ми знали завжди. Лишається тільки шкодувати, що я не спитався в них, навіщо. Тоді, коли тут ще було в кого питати.

Джон Сніговій згадав, як ожив мрець, як його очі блищали синім на блідому мертвому обличчі. Тепер він точно знав, навіщо їх палять.

— Якби ж кістки могли говорити, — пробурчав Старий Ведмідь. — Цей чолов’яга міг би багато чого розповісти: як помер, хто його спалив, навіщо. Куди пішли дичаки.

Він зітхнув.

— Кажуть, діти лісу вміли розмовляти з мертвими. Та я не вмію, от халепа.

Він вкинув черепа назад до роззявленого рота дерева, де той здійняв хмарку тонкого попелу.

— Пройдіть по хатах, роздивіться. Велетню, ти лізь на верхівку цього дерева, поглянь навколо. Хай і хортів приведуть. Може, цього разу вони знайдуть свіжіший слід.

Але голос його видавав зневіру в успіху власного наказу.

Вояки по двоє обнишпорили кожну хату, аби впевнитися, що нічого не проминули. Джон мав за пару похмуро-кислого Едісона Толета, сивочолого зброєносця, худішого за ратище списа, якого інші братчики кликали Скорботним Едом.

— Вже те лихо, що мерці почали ходити, — мовив він до Джона, перетинаючи крихітне село, — а тепер Старий Ведмідь ще й хоче, щоб вони забалакали? Нічого доброго з того не вийде, кажу тобі. Та й хто сказав, що кістки не можуть брехати? Чого б це людина померла і від того раптом стала чесніша? Чи хоча б розумніша? Мерці, мабуть, страшенно нудні створіння, вічно на все скаржаться: то їм земля холодна, то надгробок бідненький, а чого в нього більше черв’яків, ніж у мене…

Джон мусив зігнутися, аби пройти у низькі двері. Підлога всередині була земляна. Жодних меблів, жодних ознак, що тут колись жили люди, не рахуючи купки приску під діркою-димарем у даху.

— Яка жалюгідна домівка, — вимовив він.

— Та я майже в такій самій народився, — оголосив Скорботний Ед. — Щасливі, безтурботні роки. Халепа почалася пізніше.

Один з кутів хати займала суха солом’яна підстилка. Ед зиркнув на неї з жагою в очах.

— Усе золото Кастерлі-на-Скелі віддав би, щоб знову переночувати на постелі.

— Хіба оце постіль?

— Якщо вона м’якша за голу землю і має над собою дах, то це постіль. — Скорботний Ед нюхнув повітря. — Гноєм смердить.

Сморід був дуже слабкий.

— Старим гноєм, — зазначив Джон. Здавалося, в хаті вже досить довго ніхто не жив. Ставши на коліна, він пошукав у соломі руками чогось захованого, тоді обійшов круг стін. На все те пішло небагато часу. — Тут нічого нема.

Іншого він і не чекав. Білодерево було вже четверте село, яке вони проминали дорогою; в усіх робилося те саме. Людей — нікого, всі втекли разом з вбогим майном і тваринами, яких тримали. В жодному селі не було ознак нападу чи бою. Вони просто… спорожніли.

— Як гадаєш, що з ними сталося? — спитав Джон.

— Щось гірше, ніж можна собі уявити, — припустив Скорботний Ед. — Ну, я може й уявив би, та краще не буду. Якщо вже ідеш навпростець до якогось жахливого кінця, то хоч не думай про нього заздалегідь.

Коли вони вийшли з хати, двоє хортів саме рознюхували навколо дверей. Інші собаки нишпорили селом. Чет гучно шпетив їх на всю губу повним люті голосом; здавалося, лють ніколи його не полишала. Світло, що падало крізь червоне листя йому на обличчя, запалило чиряки ще яскравішим вогнем, аніж зазвичай. Коли він побачив Джона, то звузив очі; великої любові між ними двома не водилося.