Чвара королів (ЛП), стр. 189

Теон прокинувся з вереском і так налякав Векса, що хлопець голим утік з кімнати. Коли варта вдерлася до опочивальні з оголеними мечами, Теон наказав привести маестра. Доки з’явився заспаний і абияк вдягнений Лювин, келих вина дещо стишив тремтіння Теонових рук, і він вже соромився свого переляку.

— Наснилося, — пробурмотів він, — тільки і всього. То нічого не означало.

— Саме так. Нема чого хвилюватися, — поважно кивнув Лювин. Він лишив по собі снодійний трунок, але Теон вилив його до нужника, щойно маестер пішов. Лювин був не тільки присяжним слугою дому, але й живим чоловіком, який не мав приводу любити Теона. «Хоче, щоб я заснув, еге ж… і краще навіки. Хоче так само сильно, як Аша.»

Теон послав по Киру, ногою зачинив двері, заліз на неї та гойдав з такою люттю, якої ніколи в собі не знав. Коли він скінчив, шия і груди дівчини були покусані та вкриті синцями. Теон випхав її з ліжка і кинув слідом ковдру.

— Забирайся геть!

Та навіть тоді не зміг заснути.

Коли настав ранок, Теон вдягнувся і вийшов надвір — обійти зовнішній мур. Між зубцями вихором завивався жвавий та холодний осінній вітерець. Від нього червонілися щоки, на очі набігали сльози. Теон дивився, як мовчазний ліс перетворюється з сірого на зелений, просякаючи світлом дня. Зліва над внутрішнім муром він бачив дахи башт, визолочені східним сонцем. Серед зелені палало полум’ям червоне листя оберіг-дерева. «Дерево Неда Старка», подумав він, «у гаю Неда Старка. Замок Старка, меч Старка, боги Старка. Тут господарі вони, а не я. А я — Грейджой на Пайку, народжений плавати великим солоним морем з кракеном на щиті. Я мав би піти звідси разом з Ашею.»

На залізних шпичаках над брамною баштою чекали голови.

Теон мовчки роздивлявся їх, поки вітер смикав його за кирею малими примарними рученятами. Мірошникові діти були одного віку з Браном та Ріконом, схожі зростом та кольором волосся. Смердюк зняв шкіру з їхніх облич та вмочив голови у смолу. Після того кожен зміг би знайти які завгодно знайомі риси у спотвореній плоті, що ось-ось почне гнити. «Люди такі дурні. Якби ми сказали, що то баранячі голови, вони б побачили на них роги.»

Санса V

У септі співали всенький ранок, відколи замку досягла перша звістка про те, що ворог вже пливе. Голоси змішувалися з іржанням коней, брязкотом криці, стогоном завіс великих спижевих воріт у одну чудернацьку та страшну музику. «В септі співають до Матері про милість, а на мурах, мабуть, мовчки моляться Воїнові.» Санса згадала, як септа Мордана казала їй, що Воїн та Мати — то лише два лики одного великого бога. «Та якщо він один, то чиї молитви почує краще?»

Пан Мерин Трант тримав гнідого коня для Джофрі. Хлопець і його кінь мали на собі дуже схожі визолочені кольчуги та полив’яні кармазинові лати з однаковими левами на головах. Бліде сонячне світло блимало на золоті та черлені з кожним рухом Джофрі. «Сяє, наче мідний шеляг», подумала Санса. «А сам і того шеляга не вартий.»

Біс сидів на темно-рудому огирі, узброєний значно простіше за короля. Своєю бронею він нагадував хлопчака, вдягненого у батькові недоноски. Але бойова сокира, підвішена під щитом до сідла, на дитячу іграшку не скидалася. Коло нього їхав пан Мандон Мур, виблискуючи крижаним білим сяйвом. Коли Тиріон побачив Сансу, то розвернув до неї коня.

— Панно Сансо! — покликав він з сідла. — Напевне ж, моя сестра запросила вас разом з іншими шляхетними панями до Маегорового Острогу?

— Так, ласкавий пане, але король Джофрі послав по мене, щоб я його проводила. І ще я хочу помолитися у септі.

— Не питатиму, про кого. — Рот його чудернацько скривився; якщо то була посмішка, то моторошнішої вона ще не бачила. — Цей день може змінити геть усе. Як для вас, так і для дому Ланістер. Якщо подумати, я мав би відіслати вас разом з Томеном. Та напевне, ви й в Маегоровому Острозі не пропадете, якщо тільки…

— Сансо! — залунав через двір хлопчачий голос. — Сансо, до мене!

«Він кличе мене, мов собаку», подумала вона.

— Його милість бажає вас бачити, — зазначив Тиріон Ланістер. — Побалакаймо після битви, якщо боги на нас зглянуться.

Санса пробралася крізь шереги золотокирейних списників, поки Джофрі махав їй, закликаючи до себе.

— Скоро буде битва! Так усі кажуть.

— Хай змилуються з нас боги.

— Про милість благатиме мій дядько, але я йому її не дам. — Джофрі оголив меча. На маківці вона побачила рубіна у подобі серця між щелеп лева. Клинок мав три глибокі канавки. — Це мій новий меч, Серцеїд.

«Колись він мав меча на ймення Лев’ячий Зуб», пригадала Санса. «Ар’я забрала його і викинула в річку. Сподіваюся, Станіс викине цей ще далі.»

— Прегарної роботи, ваша милосте.

— Благослови мого клинка поцілунком. — Він простягнув меча до неї. — Давай, цілуй.

Зараз він більше, ніж будь-коли, скидався на мале дурнувате хлопчисько. Санса доторкнулася губами до криці, думаючи про те, що радо б поцілувала скільки завгодно мечів, аби не цілувати Джофрі. Втім, його це потішило. Джофрі вклав меча до піхов, радісно набундючившись.

— Ти поцілуєш його знову, коли я повернуся, і тоді відчуєш смак крові мого дядька.

«Хіба що його твоїм мечем вб’є хтось із Королегвардії.» При Джофрі та його дядькові мали бути троє: пан Мерин, пан Мандон та пан Озмунд Кіптюг.

— То ви самі поведете лицарів у бій? — спитала Санса, палко сподіваючись на це.

— Я б повів, але дядько Біс каже, що дядько Станіс ніколи не перетне річку. Зате я очолю Три Хвойди і подбаю про зрадників сам. — Джоф солодко всміхався, чекаючи на давно бажану втіху. Тлусті рожеві губи кривилися, надаючи йому вигляду зверхнього та розпещеного. Санса не розуміла, як їй колись могла подобатися його мармиза; зараз її нудило.

— Кажуть, мій брат Робб завжди іде туди, де б’ються найзапекліше, — ляпнула вона, не подумавши. — Втім, він старший за вашу милість. Вже дорослий чоловік.

Від почутого король насупився.

— До брата твого дійде черга, коли я знищу свого дядька-зрадника. Сам твого братика випатраю Серцеїдом, ось побачиш.

Він розвернув коня і вдарив острогами, прямуючи до брами. Пан Мерин та пан Озмунд стали одесну та ошую короля; золотокирейники рушили слідом по четверо у ряд. Біс з паном Мандоном Муром їхали в кінці валки. Варта вітала їх вигуками та свистом. Коли зник останній, у дворі настала раптова тиша, яка буває на морі перед бурею.

Крізь тишу до Санси долетів спів з септу. Санса обернулася і пішла туди. За нею рушили двоє стайнярів та один стражник, що саме змінився з варти. Решта теж посунула слідом.

Санса ще ніколи не бачила в септі стільки люду та стільки світла. Стовпи веселкового сонячного сяйва падали навскіс крізь кришталі у високих вікнах, вздовж кожної стіни горіли свічки, блимаючи маленькими вогниками, наче зірки. Вівтар Матері та вівтар Воїна омивалися їхнім світлом, але без вірян не залишилися також Коваль, Стариця, Діва та Батько. Навіть перед напівлюдським обличчям Мороку танцювало кілька вогників… бо хто ж іще був Станіс Баратеон, як не Морок, що прийшов усіх судити? Санса відвідала кожного з Седмиці по черзі, запалила свічку на кожному вівтарі, а тоді знайшла собі місце на лаві між старою сивою пралею та хлопчиком, не старшим за Рікона, вдягненим у гарний льоняний жупанчик лицарського сина. Рука старої була кістлява, вкрита мозолями, рука хлопчика — маленька та м’яка. Але добре було відчути поруч ще бодай когось. Повітря в септі стояло жарке та важке, пахкотіло храмовим курінням та людським потом, сяяло від світла кришталю та свічок. Дихаючи ним, Санса відчула запаморочення.

Вона знала псалом, який саме співали: навчилася його колись давно від матері у Зимосічі. Санса приєднала свій голос до голосів натовпу.