Чвара королів (ЛП), стр. 146

Вивертаючи назад до берега, вони пустили за собою слід миготливих рясиць.

— Ви тут казали про людей та цибулини. Жінки — теж люди, як і чоловіки. Чи з ними буває так само? Ось ви, пані — добра чи зла?

У відповідь вона видала смішок.

— Певно ж, добра. Я теж своєрідний лицар, мій любий пане. Поборник світла і життя.

— І все ж ви пливете сеї ночі вбити людину, — мовив Давос. — Як убили маестра Кресена.

— Ваш маестер отруїв себе сам. Хотів отруїти мене, але я захищена силою, вищою за нього. А він — ні.

— А Ренлі Баратеон? Хто убив його?

Вона повернула голову. В тіні каптура очі її палали, як бліді червоні вогники свічок.

— Не я.

— Брешете. — Давос тепер був цього певний.

Мелісандра знову засміялася.

— Ви геть загубилися у мороці та неспокої, пане Давосе.

— То й добре, що загубився. — Давос махнув на далекі вогні, що блимали вздовж мурів Штормоламу. — Чуєте, який холодний вітер? Стражники туляться ближче до смолоскипів. Хоч трохи тепла, хоч трохи світла — аби ж чимось втішитися суворої ночі. Але це їх засліпить, і вони не побачать нашого наближення.

«Принаймні маю на це надію.»

— Тож зараз нас обох захищає бог темряви, пані. Навіть вас.

Вогники її очей начебто спалахнули дещо яскравіше.

— Не кажіть про нього, пане, щоб не притягти до нас його чорне око. Він нікого не захищає, кажу я вам. Він ворог усього живого. Ви самі сказали — нас ховають смолоскипи. Вогонь. Яскравий дарунок від Господа Світла.

— Ну, нехай так. Як забажаєте.

— Як забажає Господь Світла.

Вітер мінявся — Давос відчував це шкірою і бачив по рясицях на чорному вітрилі. Він сягнув по напнуті линви.

— Допоможіть-но спустити вітрило. Решту шляху пройдемо на веслах.

Разом вони прип’яли вітрило до щогли, хитаючись на хвилях. Давос занурив весла у тремтливу чорну воду і спитав:

— Цікаво, на чиїх веслах ви дісталися до Ренлі?

— Там у веслах потреби не було, — відповіла вона. — Він був беззахисний. Але тут… Штормолам — замок стародавній. У ці камені вплетено багато чар. Жодна тінь не пройде через невидимі мури заклять — вони старі й усіма забуті, але стоять непорушно.

— Жодна тінь? — Давос відчув, як йому закололо шкіру, і мурашки побігли тілом. — Тінь — це створіння пітьми.

— Невіглаством, пане лицарю, ви могли б рівнятися з малою дитиною. Тіней у пітьмі немає. Тіні — слуги світла, діти вогню. Найяскравіше полум’я відкидає найтемнішу тінь.

Давос спохмурнів і наказав їй замовкнути. Вони знову наближалися до берега, а вода несе голоси далеко. Він веслував, і тихе ляпання весел зливалося з невпинним ладом хвиль. Морський бік Штормоламу стояв на блідій білій скелі зі схожого на крейду каменю, що круто випиналася з води на таку ж з половиною висоту, як товстелезний замковий мур. Скеля роззявляла до моря рота, і саме до нього Давос зараз вів свого байдака — туди ж, куди і шістнадцятьма роками раніше.

Прохід відкривався у печеру під замком, де стародавні штормові володарі збудували собі пришиб. Ходити цим вельми зрадливим шляхом можна було тільки у приплив, та й то з величезною осторогою. Але перемитницьке вміння не залишило і не зрадило Давоса. Він спритно вів човна між гострими скелями, доки попереду не замаяв вхід до печери, і дозволив хвилям внести їх досередини. Хвилі розбивалися довкола, хилитали човен туди й сюди, намочували до кісток. З мороку зненацька вигулькнув ледве видний паріг скелі, навколо якого бурхливо пінилася вода, і Давос ледве спромігся відштовхнутися від нього веслом.

І ось нарешті все минулося, їх оточила суцільна темрява, хвилі стишилися та пом’якшали. Невеличкий байдак майже спинився, обертаючись. Звуки їхнього подиху відбилися луною, оточили їх з усіх боків. Давос не чекав такого мороку — минулого разу вздовж проходу палали смолоскипи, крізь бійниці у стелі визирали очі голодних вояків. Решітка вже десь попереду, Давос це знав і відчував. Він сповільнив хід веслами, і залізних грат вони торкнулися майже нечутно.

— Далі ми не пройдемо. Якщо ви не маєте всередині замку людини, що підніме решітку.

Його шепіт біг по тихій гойдливій воді, наче вервечка мишок на м’яких рожевих ніжках.

— Ми вже проминули мури?

— Так. Ми пройшли під ними. Але далі не потрапимо. Решітка доходить аж до низу, а сама така щільна, що й дитина не пропхається.

Відповіді, крім тихого шурхоту, він не отримав. А далі посеред пітьми розквітнув вогонь.

Давос підняв долоню затулити очі. Йому перехопило подих. Мелісандра відкинула каптура і здвигнула плечима, скидаючи щільного кобеняка. Під ним вона лишилася гола, з велетенським вагітним черевом, що мало не лускало; зверху на ньому лежали важкі, напухлі груди.

— Вбережіть нас, боги, — прошепотів він і почув у відповідь її сміх, низький та горловий. Її очі нагадували жарини, а піт, що вкривав шкіру, здавалося, блищав власним світлом. Уся Мелісандра засяяла, наче зірка.

Важко дихаючи, вона сіла навпочіпки і розвела ноги. Стегнами потекла кров, чорніша за чорнило. Залунав крик, однаково схожий на вереск болю та стогін найвищої втіхи. Давос побачив, як з неї витикається маківка дитячої голови. Зсередини вивернулися дві руки, чорні пальці схопилися за напружені стегна Мелісандри, вперлися, напружилися… і раптом на світ вилізла ціла тінь. Вона підвелася і стала вища за Давоса, вища за прохід, нависла над байдаком, мов хмара. Давос бачив її лише одну мить, а потім тінь зникла — всоталася між пруттям замкової решітки, виникла з того боку і стрімко побігла просто по воді. Але тієї миті йому вистачило для упізнання.

Він знав ту тінь. Так само добре, як людину, що її кидала.

Джон V

Звук рогу приплив здалеку крізь морок ночі. Джон підвівся на лікті й за звичкою сягнув по Пазур. Навколо ворушився, прокидаючись, табір. «Ріг, що пробуджує сплячих», майнула думка.

Довге низьке гудіння чулося на межі слуху. Вартові на мурі застигли нерухомо, обернувши голови на захід. Потроху гудіння завмерло, і заразом припинився навіть вітер. Вояки виплутувалися з ковдр, брали до рук списи та паси з мечами, пересувалися тихо, нашорошували вуха. Заіржав кінь, його миттю примусили замовкнути. Здавалося, цілий ліс затамував подих на кілька ударів серця. Братчики Нічної Варти з острахом чекали, чи не засурмлять вдруге, і молилися, щоб цього не сталося.

Тиша тяглася так довго, що всі нарешті зрозуміли: ріг не засурмить. Братчики дурнувато вишкірилися один до одного: мовляв, усе гаразд, чого ми трусилися. Джон Сніговій підкинув кілька гілок у вогонь, застібнув паса з мечем, натяг чоботи, струсив грязюку та росу з кобеняка і вдяг його на плечі. Поки Джон вдягався, поруч розгорівся вогонь, жадане тепло дихнуло в обличчя. Він почув, як усередині намету завовтузився Старий Ведмідь. Через мить Мормонт підняв запону і спитав:

— Один раз сурмили?

На плечі його мовчки сидів скуйовджений, нещасний з виду крук.

— Один, пане воєводо, — кивнув Джон. — Братчики повертаються.

Мормонт підсунувся до вогню.

— Піврукий. Нарешті. — З кожним новим днем воєвода непокоївся дедалі більше; він так смикався і бігав туди-сюди, наче ось-ось налупить ведмежат. — Накажи зварити гарячої їжі для людей і приготувати хуражу для коней. Кворина хочу бачити одразу, щойно з’явиться.

— Я його приведу, пане воєводо.

На загін з Тіньової Вежі чекали вже багато днів тому. Коли братчики не з’явилися, на Кулаку почали непокоїтися. Джон чув похмуре бурмотіння навколо вогнищ, і не від самого лише Скорботного Еда. Пан Отин Вивір стояв за те, щоб якнайскоріше повернутися до замку Чорного. Пан Маладор Кляск радив рушити до Тіньової Вежі в надії узяти слід Кворина і дізнатися, яка доля його спіткала. Торен Рідколіс наполягав, щоб рухатися далі у гори.

— Манс-Розбишака знає, що муситиме битися проти Варти, — оголосив Торен, — та нізащо не чекає нас так далеко на півночі. Якщо рушимо угору Молочною, то застукаємо його зненацька і поріжемо на лахміття, перш ніж він зрозуміє, звідки ми взялися.