Перше Правило Чарівника, стр. 106

Зедд з люттю вдарив кулаком по металевій оправі. Важкі кам'яні двері повільно, зі скреготом зачинилися. На шляху до низької стіни йому довелося переступати через тіла д'харіанців. Спершись на знайомі кам'яні перила, він дивився на спляче внизу місто. З високої стіни на горі місто виглядало досить мирно. Але Зедд вже прокрався по темних вулицях і скрізь бачив війська. Війська, які прибули сюди ціною багатьох життів з обох сторін. Але це було не найгірше.

Скоро сюди прибуде Даркен Рал. Зедд стукнув кулаком по каменю. Даркен Рал може тут домогтися свого.

Складна система захисту повинна була спрацювати, але не спрацювала. Занадто довго він стояв осторонь. Він був дурнем.

— Ніщо ніколи не дається легко, — прошепотів Чарівник.

30

— Пам'ятаєш, Келен, — сказав Річард, — як тоді, у людей Тіни, один чоловік розповідав, що Рал з'явився верхи на червоному демоні? Тобі відомо, про кого він говорив?

Три дні подорожували вони по рівнинах, поки не попрощалися з Савідліном і його мисливцями, пообіцявши зробити все, що в їх силах, щоб відшукати Сіддіна. Останній же тиждень піднімалися вони на Ранг-Шад, обширне нагір'я, що тяглося, за словами Келен, на північний схід, до самих далеких областей Серединних Земель. Десь в глибині цієї гірської країни перебувала важкодоступна земля Агад, оточена, як гігантськими шипами, гострими горами, щоб ніхто не міг дістатися туди.

— Хіба ти не знаєш? — Вона була злегка здивована.

Річард похитав головою, і Келен важко опустилася на камінь, щоб перепочити. З полегшенням Річард зняв мішок і сів на землю, притулившись до каменя і поклавши на нього затерплі руки. Зараз, коли чорно-білий бруд змився з її обличчя, Келен здавалася йому якоюсь новою — за дні, проведені в племені Тіни, він звик до іншого її вигляду.

— Так що ж це було? — Запитав він знову.

— Дракон.

— Дракон? Так в Серединних Землях є дракони? А я думав, їх не існує.

— Існують. — Вона спохмурніла. — І я думала, ти знаєш. Хоча мені слід було здогадатися, що ні. Адже у Вестланді немає магії, а дракони — чарівні істоти. Там вони не могли б літати.

— Я думав, що все це просто старі казки. — Річард підняв маленький камінчик і метнув його в валун, щоб подивитися, як він відскочить.

— Швидше це старі розповіді про те, що пам'ятають люди. Але дракони є насправді. — Келен відкинула з шиї волосся, щоб стало прохолодніше, і закрила очі. — Вони бувають різні: сірі, зелені, червоні, рідше — інших кольорів. Сірі — найменші і боязкі, зелені — побільше, а червоні — найбільші і небезпечні. Деякі жителі Серединних Земель навіть тримають сірих, як домашніх тварин, замість мисливських собак. Зелених не тримають, вони занадто тупі і бувають злісними. — Вона відкрила очі, підняла голову, подивилася наверх. — Але червоні — це зовсім інші істоти. Вони можуть засмажити і з'їсти людину в мить ока. І вони дуже хитрі.

— Так вони їдять людей! — Вигукнув Річард, прикривши руками очі.

— Тільки коли дуже голодні або дуже розгнівані. Ми для них не найсмачніші ласощі. — Віднявши руки від очей і відкривши їх, Річард побачив, що Келен дивиться на нього. — Не розумію тільки, як Рал виявився на одному з них.

Річард згадав червону тварюку, яка пролетіла над ним в Мисливському лісі перед тим, як він зустрів Келен.

— Так ось чому він може покривати такі відстані.

Келен похитала головою.

— Не може бути. Не розумію, як це червоний дракон міг йому підкоритися. Адже вони не приручаються, і до людей їм немає ніякого діла. Їх швидше вбити, ніж поневолити. А вже битися-то вони вміють. Вони, як я тобі казала, чарівні істоти і можуть позмагатися в цьому з д'харіанцями. Навіть магічна сила Рала не змусила б червоного дракона скоритися. Він скоріше б помер. — Келен злегка схилилася до нього, багатозначно знизивши голос: — Дуже дивно, що Рал літає на драконі. — Келен знову подивилася на нього, потім випросталась і почала смикати мох на камені.

— А дракони, вони небезпечні для нас? — Запитав Річард, сам дивуючись дурості питання. Як же не небезпечні?

— Не думаю. Я якось раз бачила поблизу червоного дракона. Я йшла по дорозі, а він приземлився в полі, майже поруч, схопив двох телят і потягнув їх, по одному в кожній лапі. Якби нам зустрівся такий і був не в дусі, це було б моторошно. Але таке навряд чи станеться.

— Нам уже зустрівся один червоний, і це вже страшно, — нагадав він тихо.

Келен не відповіла, але по обличчю її було видно, що це так само неприємно для неї, як і для нього.

— А, так ось ви де! — Пролунав раптом чийсь голос.

Вони схопилися. Річард вихопив меч, а Келен пригнулась, немов готуючись до стрибка.

— Сидіть, сидіть. — До них крокував по стежці, розмахуючи руками, якийсь старий. — Я зовсім не хотів вас налякати. — Коли він сміявся, його сива борода тряслася. — Просто старина Джон прийшов вас провідати. Сядьте.

Великий круглий живіт, прихований під коричневим шатами, колихався від сміху. Сиві волосся було акуратно розчесане на проділ, а карі очі приховані під кущистими бровами і навислими віями. Кругле обличчя осявала широка посмішка. Келен обережно сіла. Річард теж опустився на камінь. Руку він продовжував тримати на мечі.

— Навіщо це ти хотів нас провідати? — Запитав Річард не самим люб'язним тоном.

— Один чарівник, мій старий друг, послав мене за вами.

Річард схопився на ноги.

— Зедд! Тебе послав Зедд?

Старина Джон, сміючись, притримував свій живіт.

— Хіба, мій хлопчику, ти знайомий з багатьма чарівниками? Звичайно, це старина Зедд. — Він подивився на них одним оком, мнучи бороду. — Він зайнятий однією важливою справою, але ви йому потрібні і чим швидше, тим краще. Він послав мене за вами. Мені якраз було нічим особливо зайнятися, і я погодився. Він сказав, де вас знайти, і, здається, як завжди, виявився правий.

— Ну і як він там? — Посміхнувся Річард. — Де він зараз і навіщо ми йому потрібні?

Старина Джон ще раз смикнув себе за бороду, посміхнувся, кивнув.

— Він говорив мені, що вам все цікаво знати. У нього все добре. Тільки от не запитав я, навіщо ви йому потрібні. Коли старина Зедд буває строгий, краще ні про що не питати, а робити, що він говорить. Так я і зробив, і ось я тут.

— А далеко він? — Запитав Річард, хвилюючись в передчутті нової зустрічі з Зеддом.

Старина Джон злегка нахилився до нього.

— Це залежить від того, скільки ти ще простоїш тут, втрачаючи час.

Річард посміхнувся і схопив свій мішок, забувши про втому. Келен посміхнулася йому одними губами. Вони пішли слідом за старовиною Джоном по кам'янистій стежці. Річард пропустив її вперед, спостерігаючи за навколишнім лісом. Келен попереджала його, що тут недалеко володіння відьми.

Йому хотілося скоріше побачитися з Зеддом. Він, виявляється, і не усвідомлював, як турбується в душі про старого Чарівника. Він знав, Еді буде добре доглядати за Зеддом, але вона не обіцяла, що з ним все буде в порядку. Але якщо з ним все добре, значить, і з Чейзом — теж. Як це чудово, що вони з Зеддом знову побачаться! Як багато про що треба його розпитати! Скільки треба розповісти самому! Думки обганяли одна одну.

— Так з ним все в порядку? Він одужав? — Запитував Річард у йдучого попереду старини Джона. — Не схуд він? Йому не можна.

— Ні, — розсміявся той, не обертаючись. — Він виглядає, як завжди.

— Добре. Сподіваюся, він тебе не об'їв?

— Не хвилюйся, мій хлопчику. Скільки може з'їсти старий худий маг?

Річард посміхнувся: може бути, з Зеддом все гаразд, але навряд чи він цілком здоровий, інакше у старини Джона не залишилося б ні крихти.

Вони йшли швидким кроком вже дві години, намагаючись не відставати від Джона. Ліс став густішим і темнішим, а дерева — вищими. З напівтемряви чулися крики невідомих птахів. Йти по кам'янистій стежці було важко, особливо з такою швидкістю. Вони дійшли до розвилки. Старина Джон, не замислюючись, звернув направо Келен послідувала за ним. Річард зупинився, відчуваючи неясне занепокоєння, але не розуміючи, в чому справа. Коли він спробував розібратися, він просто знову згадав Зедда. Келен, почувши, що він зупинився, обернулася і підійшла до нього.