Гастролі, стр. 1

                                         Нечуй-Левицький І. С.   

                                                   ГАСТРОЛІ

                                                                                    Присвячується М. В. Ли­сен­кові

Артист київської опер­ної спілки Фле­гонт Пет­ро­вич Літо­шевський, після важ­кої зимньої праці в опері, од­по­чи­вав на волі в своїй власній оселі, в од­но­му здо­ро­во­му містеч­ку над Рос­сю в Київщині. Вже ми­ну­ло років зо три, як він, за­ро­бив­ши чи­ма­ло гро­шей, ку­пив собі край містеч­ка чи­ма­лу міщанську осе­лю з дом­ком та з чи­ма­лим са­доч­ком над самісіньким бе­ре­гом Росі. Ха­та бу­ла прос­та, міщанська, хоч не ду­же ста­ра, але тісна й при­сад­ку­ва­та. Кімна­ти бу­ли не­ве­личкі, низькі. Літо­шевський по­но­вив ха­ту, звелів піднять сли­ве на пів-ар­ши­на сте­лю, поп­ро­ру­бу­вать більші вікна й двері і прис­та­вить при­хо­жу з ґанком. У дворі він пос­та­вив но­ву повітку, ста­ню та во­зов­ню з дривітнею. 3 прос­тої ха­ти вий­шов гар­ний міський до­мок з чи­ма­ли­ми лис­ню­чи­ми вікна­ми та з мальова­ни­ми вікон­ни­ця­ми.

Вже місяць май був нап­рикінці. Літо­шевський од­по­чи­вав у своєму влас­но­му домі од са­мо­го ве­ли­код­ня й сли­ве шод­ня сподівав­ся, що ар­тис­тич­не бю­ро от-от не­за­ба­ром вик­ли­че йо­го те­лег­ра­мою будлі-ку­ди на кон­цер­ти або, мо­же, й на оперні спек­таклі в який­сь да­ле­кий го­род. Ця дум­ка тро­хи тур­бу­ва­ла йо­го й поз­ба­ви­ла йо­го спо­кою в час спо­чин­ку се­ред чу­до­вої місци­ни, в чу­дові майські дні, в рідно­му краї.

Дім сто­яв ґанком в квітник. За квітни­ком, збо­ку до­му, на по­каті гор­ба розс­те­лявсь са­до­чок. За квітни­ком на­низ зе­ленів го­род, а за го­ро­дом лисніла на мо­чарі течія. Літо­шевський сидів за сто­лом на ши­ро­ко­му ґанку. На столі па­ру­вав са­мо­вар. Ко­ло са­мо­ва­ра по­ра­лась йо­го жінка Софія Ле­онівна. На східцях ґанку вов­ту­зив­ся з цу­це­ня­та­ми ма­ленький си­нок, а ко­ло йо­го ди­ба­ла на слаб­ких но­же­ня­тах мен­ша ди­ти­на. Чу­до­ва влов­ча со­ба­ка з дов­ги­ми ву­ха­ми ла­щи­лась до дітей, не­на­че за­побіга­ла в їх лас­ки, щоб во­ни злас­ка­ви­лись й утк­ну­ли їй в ще­ле­пи скиб­ку па­ля­ниці.

Софія Ле­онівна ро­ди­лась і зрос­ла в Пе­тер­бурзі. Її батько був з дрібних уря­довців. Во­на тро­хи пов­чи­лась в гімназії, але в батька був ма­лий засіб, і во­на му­си­ла вий­ти з се­редніх класів гімназії й потім скінчи­ла на­уку на аку­шерських кур­сах. І як до неї прис­ва­тав­ся мо­ло­дий ар­тист, ук­раїнець, що не­дав­но скінчив на­уку в кон­сер­ва­торії, во­на тро­хи не з вис­ко­ком та з виб­ри­ком вий­шла за йо­го заміж. В неї бу­ло на думці поїхать з ним до Києва, до Оде­си, по­ба­чить світ, по­ба­чи­ти ті гарні й по­етичні краї, за які так час­то ба­ла­кав і навіть ма­рив її чо­ловік, за­ки­ну­тий на чу­жи­ну: їй при­па­да­ло до впо­до­би мандрівне жит­тя ар­тистів, бо во­на бу­ла во­руш­ли­ва й не­по­си­дя­ща.

- Потривай ли­шень трош­ки, сер­це, з чаєм. Од­же я за­був по­ли­ти три щепі, що не­дав­но при­ще­пив ко­ло кри­ниці, - ска­зав Літо­шевський і по­ва­гом ус­тав з стільця та й пішов за угол ха­ти до кри­ниці. Руб­ле­на на­но­во кри­ни­ця бу­ла на­суп­ро­ти причілка під гор­бом. Ду­бові цям­ри­ни, чис­тенько ви­роб­лені, на­га­ду­ва­ли ідилічний ма­лю­нок гар­но­го пей­за­жу.

Літошевський оки­нув оком кри­ни­цю, по­ми­лу­вав­ся виг­ля­дом на горб, ніби заквітча­ний сад­ком, на но­ву руб­ле­ну кри­ни­цю, ухо­пив відро з цям­ри­ни, по­че­пив на жу­ра­вель і за­хо­див­ся ви­тя­гать во­ду. Гук­нув­ши на най­ми­та, він за­га­дав йо­му тяг­ти во­ду. Во­ни вдвох по­ча­ли но­сить по дві відрі нав­помірки, по­чеп­ляв­ши відра на двоє ко­ро­ми­сел, і по­ли­ли ще­пи й де­які мо­ло­денькі яб­луні. Літо­шевський пішов у квітник, вдру­ге попідли­вав розкішні кущі ор­гинії, що бу­ли по­сад­жені ря­доч­ком попід шта­хе­та­ми.

Літошевський був ще мо­ло­дий: йо­му тільки що ми­ну­ло трид­цять три ро­ки. Він був рівний ста­ном, пос­тав­ний та пле­чис­тий, тем­но-ру­ся­вий та круг­ло­ви­дий, з яс­ни­ми ка­ри­ми очи­ма та пов­ни­ми що­ка­ми. По­жив­ши на доб­ро­му по­жив­ку, сли­ве в роз­коші, він за­рані по­чав повнішать, став тілис­тий, навіть тро­хи ог­ряд­ний. Що­ки ста­ли повні та білі. Делікат­ний рум'янець якось по-па­нянській зак­ра­сив що­ки. Уся пос­тать ста­ла якась ніби м'яка, крих­ка й ду­же ски­ну­лась на пос­тать ви­ко­ха­но­го й ви­пе­ще­но­го па­на. А змужнівши, Літо­шевський став неп­ро­вор­ний, не­во­руш­ли­вий, навіть ха­му­лу­ва­тий. І те­пер він не­на­че зне­хо­тя й якось мля­во во­ру­шив­ся в квітни­ку, по­ли­ва­ючи квітки. Як він став повнішать, як пог­лад­шав, жінка вже не так пал­ко ко­ха­ла йо­го, як бу­ло ко­лись пе­редніше: во­на не лю­би­ла лю­дей оти­лих та ог­ряд­них.

- Та годі вже тобі вов­ту­зиться! Йди ли­шень та пий чай, бо твій ста­кан про­хо­ло­не. Не­на­че тобі не бу­ло ча­су пе­редніше по­лить ще­пи. Ма­ло тобі бу­ло дня! - гук­ну­ла на йо­го з ґанку Софія Ле­онівна низьким гуч­ним альто­вим го­ло­сом.

Літошевський по­ки­нув відро, а сам по­хап­цем по­ди­бав до ґанку. Софія Ле­онівна по­са­ди­ла дітей ко­ло сто­ла й по­ча­ла на­ли­вать їм чай в ми­соч­ки та кри­ши­ти в чай скиб­ку па­ля­ниці. Во­на бу­ла ви­со­ченька на зріст, трош­ки ниж­ча од сво­го чо­ловіка, тілис­та й ши­ро­коп­ле­ча брю­нет­ка, з чор­ни­ми, ніби ок­са­ми­то­ви­ми рівни­ми бро­ва­ми, з ка­ри­ми чи­ма­ли­ми очи­ма, з чи­ма­ли­ми міцни­ми ру­ка­ми. Своєю міцною пос­тат­тю, своїми міцни­ми, навіть товс­ти­ми та жи­ла­ви­ми ру­ка­ми, одс­ло­не­ни­ми аж за лікті, во­на ски­да­лась на дав­ню міцну пос­тав­ну римську мат­ро­ну.

Літошевський зир­нув на ґанок, на жінку й не­са­мохіть за­ми­лу­вавсь її пос­тав­ною пос­тат­тю, сли­ве чор­ни­ми ви­раз­ни­ми очи­ма та чор­ни­ми бро­ва­ми на ма­то­во­му чолі. Він і досі ко­хав її щи­ро й га­ря­че й не вва­жав навіть на її ве­ред­ливі но­ро­ви, завсідне бур­чан­ня та гри­ман­ня то на йо­го й на дітей, то на най­мич­ку або най­ми­та-по­го­ни­ча.

Софія Ле­онівна пос­та­ви­ла ста­кан чаю на стіл ос­то­ронь од дітей. Літо­шевський, приспіву­ючи сти­ха якусь ме­лодію з опе­ри, не ха­па­ючись сів на стілець, при­су­нув ста­кан з чаєм до се­бе й поцілу­вав жінчи­ну ру­ку ко­ло ліктя.

- Як твої ру­ки за­па­ли­лись на сонці аж до самісіньких за­ка­ча­них ру­кавів, - сти­ха про­мо­вив Літо­шевський і хотів вдру­ге поз­на­ме­ну­ваться до дру­гої ру­ки.

Софія Ле­онівна ос­ту­пи­лась далі: оче­ви­дяч­ки, ці лю­бощі не ду­же по­до­ба­лись їй. Чо­ловікові ус­та ста­ли те­пер ду­же повні й ро­жеві і бу­ли такі пухкі та м'яке­сенькі, не­на­че в будлі-якої глад­кої па­нян­ки. Софія Ле­онівна од­хи­ли­лась і по­да­лась набік до дітей, не­на­че зу­мис­не од­ми­ку­ва­ла од чо­ловіка. Він це зап­рикмітив, але йо­му зда­лось, що жінка чо­гось розд­ра­то­ва­на: мо­же, діти пус­ту­ва­ли, щось неп­риємне вчи­ни­ли, а мо­же, най­мич­ка зро­би­ла який­сь неп­риємний вчи­нок, якусь шко­ду.

Літошевський, нап­ра­цю­вав­шись в сад­ку та в квітни­ку за дов­гий день, та ще в спе­ку, з ве­ли­ким сма­ком вдо­во­ляв пе­ку­чу сма­гу здо­ро­вої без­жур­ної лю­ди­ни, що всмак по­обіда­ла і до вто­ми по­по­ро­би­ла за дов­гий день незгірше прос­то­го хлібо­ро­ба. Він ви­пив ста­кан чаю, потім дру­гий і третій, вий­няв хус­точ­ку, втер спітніле чо­ло й од­ки­нув­ся пов­ни­ми пле­чи­ма на спин­ку стільця, ог­ля­да­ючи свою оче­пу­ре­ну осе­лю, за­сад­же­ний та засіяний чи­ма­лий го­род та квітник пе­ред до­мом.

Надходив вечір, пиш­ний та ти­хий, що обер­нув у рай бе­ре­ги й до­ли­ну Росі й чу­до­ву го­ря­ну місци­ну по той бік Росі. На за­ході на бірю­зо­во­му небі зай­ня­лись чер­во­нясті й ро­жеві хмар­ки. По Росі на бла­китній воді так са­мо не­на­че поп­лив­ли ро­жеві та чер­во­нясті хмар­ки, ніби хтось на­ки­дав в про­зо­ре річа­не ло­но шматків та клап­тиків до­ро­гої квітчас­тої ткан­ки, і во­ни по­волі плив­ли, то поб­гав­шись чу­до­ви­ми жму­та­ми, то ніби ки­нуті жуж­мом ве­ред­ли­вою, але влуч­ною ру­кою яко­гось мит­ця май­ст­ра, щоб зак­ра­сить про­зо­ру річку та­ки­ми див­ни­ми прик­ра­са­ми, яких не змо­же ви­га­дать ху­дож­ник, навіть на­да­ро­ва­ний най­ба­гатішою уявою й творчістю. Ро­жеві й опа­лові хмар­ки лед­ве су­ну­лись по бла­кит­но­му небі й щох­ви­ли­ни зміня­ли свій обвід: і в воді од­ки­да­лись і лед­ве во­ру­ши­лись такі самі хмар­ки, не­на­че ни­ми гра­лась чи­ясь не­вид­на ру­ка й зви­ва­ла їх в сотні чу­до­вих скла­док та жмутів.