Бурлачка, стр. 20

- Скажіть мені, де це я? - спитала Василина в Марії, ди­влячись у одчинені сінешні двері на високі верби.

- Ти, молодице, в добрих людей,- сказала Марія.

Василина глянула по сінях, подивилася на Марію, глянула через двері на вузький ярок, на верби у ярку і ніяк не могла пригадати, де вона лежить,

- Чи довго я лежала недужа? - через велику силу спита­ла Василина.

- Вже три дні, як ми тебе знайшли коло Росі й привели у мою хату: ти лежала три дні без пам’яті. Ми думали, що ти вже вмерла,- сказала Марія.

Марія нагадала Василині річку, і страшна подія, нена­че блискавка, освітила Василину. Вона вся отерпла, засто­гнала й закрутила головою, неначе хотіла випручатись од страшної думки.

- Звідкіля ти, молодице? - спитала Марія.

- Яз Комарівки, під Звенигородкою, та прийшла сюди на фабрику на заробітки,- сказала Василина.

- Ти, мабуть, заслабла дорогою? - спитала Марія.

- Еге. Мене один чоловік, спасибі йому, підвіз до Сте­блева, й я через велику силу дійшла до фабрики,- сказала Василина.

- Може б, ти чого попоїла? - спитала Марія,

Василина тільки рукою махнула.

- Як же тебе звуть? - спитала Марія.

- Я Василина,- сказала Василина і боялась більше говорити за себе.

- Може б, ти висповідалась та запричастилась? - спита­ла Марія.

- Якби я вмерла... Господи! Пошли мені смерть! -жалі­бно й тихо заголосила Василина.

Ці слова навели на Марію журбу. Вона схилила голову й заплакала. Її душа почула в тих словах якесь велике горе.

Марія дала Василині напитись води, одчинила сінешні двері й побігла до фабрики. Василина зосталась у сінях сама. В одчинені двері було видно, як зеленів крутий бік яру, вкритий зеленого травою та зеленою огородиною. Ввесь яр був закиданий гіллястими вербами, неначе гніздами, понад тихою течією, що плинула з криниці до Росі. Здоровий червоний камінь висовувався з крутого зеленого косогору. А зверху синіло чудове пишне синє не­бо, а по йому, неначе лебеді, плавали білі хмарки. Васили­на задивилась на красу неба й землі і втихомирилась.

«Світе мій ясний, світе прекрасний! Як на тобі тяжко жити, а ще важче, а ще тяжче, не нажившись, умирати»,- подумала Василина й у неї, молодої, заворушилась іскра жизності, заворушилася й зажевріла у молодій душі, як огонь у сухому дереві.

Василина почувала, що сила вертається до неї. Через одчинені двері вона примітила, як марево грає над вербами, над городами, як білі хмари пливуть по небі; почула, як щебечуть пташки у вербах, почула, як на городі дівчина співала пісні. У голові десь узялись думи. Вона глянула на верби, на вишні, на городи й перелетіла думкою в батьків садок, неначе побачила у садку свою матір, своїх маленьких сестер. І все її життя майнуло перед її очима, неначе намальоване на полотні. Вона почала од своїх дитячих літ й неначе сама собі роз­казувала та пригадувала свій вік. От вона збирається їхати на буряки, сідає на фургон між дівчатами та хлопця­ми, їде через густий ліс до куреня. Коло куреня - сила народу. Між народом майнула постать сухого жида. А далі... село, здоровий садок, панський двір... Вона стоїть перед пишним дзеркалом, уся в чудових квітках, стрічках, наче рожа в садку... А ось... Ястшембський... а там довгий шлях, Рось, скелі, маленька дитина...

Василина крикнула й заридала. Вона пригадала все, пригадала недавню страшну подію над Россю й заламала руки.

- Сину мій, дитино моя! Якби мені хто вернув тебе, я б оддала все на світі, оддала б своє здоров’я, своє живоття, забула б свій сором.

Василина зомліла. Їй здалося, що коло неї лежить її син, що вона пригортає його до серця. Їй здалося, що мала дитина заплакала. Вона почула навіть дитячий крик. Прокидається вона, аж коло неї стоїть Марія і якась моло­диця з маленькою дитиною на руках.

- Василино! Чи тобі хоч трохи стало легше? - спитала Марія.

- Легше,- сказала тихо Василина,- та нащо вже мені моє здоров’я...

- Одужуй, Василино. Чи ти була коли у нашому Стеб-леві? - спитала Марія.

- Ні, не була. Оце вперше прийшла сюди на роботу,- обізвалась Василина.

Мала дитина в молодиці на руках заплакала. Той плач дійшов до самого серця Василини.

Сусіда молодиця принесла Василині молока. Василина попоїла і почувала, що здоров’я їй вертається.

Ще тиждень пролежала Василина у Марії в хаті, поки зовсім одужала. Через тиждень Марія одвела її у контору, де жид Лейзор Рабиненко записував робітників на фабри­ку.

V

Лейзор Рабиненко взяв у стеблівського посесора-жида підряд ставити робітників на заводи. Хазяїн платив йому чистими грішми за кожну душу, а Лейзор був повинен напитувать робітників, ставити їх на заводи, платити їм вже од себе за роботу ще й харчувати. Як тільки жид не настачав робітників, директори заводів мали право од се­бе ставити до машин робітників і давали їм подвійну пла­ту, записуючи її на підрядчика. На таку ціну легко було поставити людей з самого Стеблева. Тим-то жид мусив напитувать робітників заздалегідь і для того держав своїх агентів скрізь, де тільки було можна вигодніше найняти людей.

По близьких і далеких селах нишпорила Лейзорова жидівська поліція, роздавала гроші наперед, у той час, як селянам доводилось дуже тяжко, а найбільше під час оплати подушного. Лейзорова поліція, окрім того, заплу­тувала мужиків у довги і за страшні проценти тягла лю­дей за шию до Лейзора на заводи.

Коли в Лейзора була тисяча робітників і од кожної ду­ші зоставалось по карбованцю на рік, то й то вже був для його непоганий заробіток. Але Лейзорів інтерес був той, щоб з кожної душі зоставалося у його кишені як можна більше карбованців. Окрім того, він платив од кожної ду­ші проценти своїм агентам. І Лейзорів заробіток, й про­центи для його поліції - все це падало на людські душі, до котрих йому було мало діла. Ті душі були не жиди, а гої, а він би й жидів, не помилував. І він їх не милував: харчу­вав так, що люди не видержували, кидали пашпорти, ки­дали роботу і втікали з заводів, куди тільки можна було втекти. Місцеві люди знали жидівські руки і не йшли на заводи. Лейзор їздив у великий піст [3] на далеке Полісся в бідний могилевський та мінський край, давав завдаток бідним білорусам саме під час оплати подушного або під час голоду, брав в волості їхні пашпорти і потім перевозив їх на заводи. На українських заводах з’явились безщасні поліщуки, чи, як звуть їх на Україні, литвини, або лапацони. Лейзор держав їх у таких казармах, харчував такими харчами, що безщасні литвини, звикши їсти невіяний та несіяний хліб, кидали заводи і тікали в свій голодний край.

Марія привела Василину до жидової контори. Лейзор жив у одному мурованому домі, недалеко од фабрики. Ко­ло Лейзорового дому стояли вози з хлібом та салом. Сам Лейзор важив на терезах сало, в котрому вже ворушились черви. Лейзор не дуже гидував тією харчею, забороненою законом Мойсея: він скуповував сало по селах і посилав цілі хури в Одесу, у жидівські контори.

- Ей, стережися, Лейзоре, бо оскоромишся,- жартували люди.

- Що вам до того! То я оскоромлюсь, а не ви,- обізвався Лейзор.

- Чи вже ж ти не боїшся свині?

- Чого її боятись? Хіба вона мене покусає, чи що,- говорив Лейзор, але все-таки одвертав носа од того сала, у котрому вже кишіли черви.

Зате ж сало було куплене дешево, а Лейзорові тільки того було треба.

Василина показала Лейзорові квиток од Лейби. Лейзор прочитав допотопний квиток, у котрому чудні слова нена­че собака накрутила хвостом, і повів Василину до контори. У конторі стояло з десяток чоловіків, котрих прислала у Стеблів Лейзорова поліція. Чоловіки стояли, як воли, ждучи свого ярма.

Лейзор помив руки, сів за стіл і почав крутити у книж­ці якісь бублики, записуючи людей. Він записав Василину у суконну фабрику. В конторі вертілись жидки, сухі, довгі, лроворні, вони герготіли безперестану, зовсім як гуси, що знялися летіти на воду. У Лейзоровому подвір’ї притули­лось вже три жидівські сім’ї: одна в одній кімнаті, в його квартирі, друга на подвір’ї, в надвірній хатині, а третя - в мужиковій хаті, що стояла на городі, зараз коло Лейзорового двора. То були його поліцейські: Шмулі, Срулі, Гершки, котрі нишпорили у Стеблеві й в близькій околиці, бігали по селах бідками або й пішки, зналися скрізь з шинкарями, з підрядчиками на заводах, з жи­дами-мірошниками, з жидами-посесорами; знали всю околицю, як свої л’ять пальців, скрізь справлялись за ціни на хліб, на сало, на дьоготь, на ріпак, збирали пашню з бі­дних мужиків за проценти й звозили до свого начальника стеблівської околиці, Лейзора Рабиненка. В Лейзора в Одесі були свої ще вищі начальники: жидівські губе­рнатори і міністри, котрим він подавав звістку за все і приставляв їм пашню. То були міністри пшениці, жита, міністри гречки й проса й навіть міністри свинячого сала, олії й дьогтю: то були взагалі українські губернатори му­жицького поту та сліз, міністри людської кривавиці...