Лазарит, стр. 19

Молодик поглянув на даяна напівзневажливо-напівгнівливо.

– Насамперед, – почав він, – щоб утілити цей план, я мушу так чи інакше позбутися чоловіка цієї родички Плантагенетів. Але не це головне…

Він випростався на повен зріст і тепер дивився на чоловіка за столом згори вниз. Ашер бен Соломон мимоволі втягнув голову в плечі.

– Я хочу, щоб ви, мій господарю, пояснили ось що: чи варто мені таке доручати після того, як я попросив руки вашої дочки? І чи не схоже це на зумисне приниження? Скажіть мені!

Мартінів голос задзвенів. Він важко дихав, а очі кидали сині блискавки.

Натомість Ашер зітнув плечима, немов нічого не розуміючи.

– Ти знаєш, як я до тебе ставлюся. Запорукою того – роки твого перебування як сина в моєму домі. І годі про це. А з чоловіком Джоанни де Рінель чини на власний розсуд. Як на мене, вона його майже не помічає. Але пильнуй: кажуть, що він чудовий турнірний боєць. До того ж певний час із вами буде Йосип, а я не хочу наражати його на неприємності.

– Але моє кохання до Руфі…

– Угамуйся, Мартіне! – Ашер вмить здійняв долоню, ніби захищаючись від удару, і вказав лицарю на його попереднє місце. – Сідай, і спокійно все обміркуємо.

Мартін скорився. В очах даяна спалахнула насмішкувата іскорка.

– Ти мусиш знати, що цей план було задумано задовго до того, як ти завів зі мною мову про Руф. Як я міг урахувати те, про що й гадки не мав? Йосипові слова стосовно тебе з Руф’ю я не сприйняв серйозно, адже знаю свою дочку і те, що ця лілея долин задля розваги будь-кому знатна запаморочити голову. Але зараз слухай моє остаточне рішення: щойно Сара з дітьми переступлять поріг цього будинку, я ще раз вислухаю твою пропозицію і належно на неї відповім. Це моє останнє слово!

Ашер бен Соломон несподівано всміхнувся.

– І не квап мене, хлопчику мій. Праотець Яків служив сім і ще раз сім років задля того, щоб домогтися руки жінки з таким же іменем. Цей поспіх та наполегливість свідчить про неповагу до мене.

– О ні, вчителю! Я щиро вас шаную, готовий і надалі служити вам та сподіваюсь, що всі ці чинники – запорука щасливого дня, коли я разом із Руф’ю стану під шлюбне шатро.

– Доладно сказав, – мовив Ашер.

Мартінове лице пояснішало. Він рвучко ступив до столу, схилився над розгорнутим сувоєм Тори і прочитав:

– «Якщо даєш клятву, мусиш виконати її, не зволікаючи, адже Господь Бог твій спитає з тебе і гріх упаде на тебе. Що зійшло з вуст твоїх, те ти мусиш виконати й зробити так, як заприсягнувся».

Ашер бен Соломон із гідністю схилив голову.

– Якщо тобі щаститиме, я буду знати, що Бог батьків наших дає мені знак виконати те, чого ти бажаєш.

– Не лише я, а й Руф! – вигукнув Мартін.

– Може, і твоя правда. Я виконаю те, чого забажає моя люба дочка. Даю тобі слово.

Розділ 4

Стародавня Нікея, розташована на азійському узбережжі Мармурового моря за п’ятдесят миль від столиці, споконвіку була найважливішим опорним пунктом Ромейської імперії в Малій Азії. Тут перетиналося багато торговельних шляхів, що поєднували Схід із Заходом, Південь із Північчю. Місто процвітало, однак відтоді, як християнський світ почали утискати кочівники-сельджуки, володіння імперії суттєво зменшилися, войовничий Конійський султанат опинився геть поряд, і Нікея перетворилася на добре зміцнене місто-фортецю. За її мурами було чимало караван-сараїв, де мандрівники, прочани й мандрівні торгівці знаходили захист і відпочинок змученому тілу.

За тих часів мандри були дуже небезпечним задумом, тому подорожні гуртувалися у великі ватаги й наймали надійних озброєних провідників, які вели їх караванними шляхами від міста до міста, від одного сховища до іншого.

Біля головного нікейського карван-сараю було велелюдно: тут збиралися крамарі й вартові, слуги вели на водопій мулів, торгівці перевіряли на міцність обшиті шкірою тюки з товарами, носильники в’ючили верблюдів. Тут можна було побачити й багато вбраних патрикіїв, [50] і купців із Самарканда, і темношкірих мешканців Аравії. Опрічно трималися грецькі священики в чорних строях і люди із Заходу: прочани, лицарі зі зброєносцями, черниці, що виконували обітниці. Повсюди гасали дітлахи, ревли віслюки, а рознощики намагалися збути гостям свій товар. Галас був пекельний.

– А ось і свіжа холодна вода із джерела Святого Івана! Будьте ласкаві пригубити!

– Кому кебаб? Пахучий, соковитий кебаб щойно з вугілля.

– Бастурма, пилав, лаваш! Бастурма, пилав, лаваш!

– Кому потрібен носильник? Погляньте лишень, які м’язи, які плечі!

– Підкую коня! Підкую коня!

– Агов, погоничу! Прибери своїх двогорбих з дороги! Через цих смердючих тварюк не може проїхати шляхетний пан!

Останню репліку було звернено до погонича в засмальцьованій чалмі, який легковажно кейфував простісінько в куряві, притулившись до прикритого попоною обдертого боку верблюда, що дрімав. Погонич ледь звівся, спроквола оглянув вулицю й обурено заволав:

– Відколи це мерзенний єврейський пес перетворився на шляхетного пана?

Тієї ж миті довгий сирицевий батіг розсік повітря й обкрутився навколо худезної шиї лежня, залишаючи кривавий рубець. Погонич відчайдушно заверещав.

– Геть з дороги, немитий шакале! – проревів рудий Ейрік, змотуючи батіг з уплетеними в нього свинцевими кульками. – Геть, поки я не здер із тебе решту шкіри через твій брудний язик, яким ти оскверняєш ім’я мого лицаря!

Лише зараз погонич збагнув свою помилку: праворуч від молодого купця-єврея сидів на своєму високому коні лицар-госпітальєр. Обличчя мав холодне й відчужене, мовби геть нічого не відбувалося. Ось чому так розгнівався цей зброєносець – здоровецький варанг у шкіряних обладунках і круглому шоломі, з-під якого стирчали вогняні пасма.

– Даруйте, високородний і шляхетний пане! – заскиглив погонич, поспіхом відповзаючи до своїх верблюдів. – Присягаюся бородою Пророка, мені очі зрадили. Це ті всюдисущі євреї винні, немає на них ради…

Поважний госпітальєр, убраний у чорну коту [51] з білим хрестом, тим часом проїхав повз, перемовляючись про щось із молодим євреєм. Погонич негайно замовк, а коли вершники від’їхали на безпечну відстань, оскаженіло плюнув на землю.

– Кляті кафіри [52] геть позбулися сорому і за гроші готові прислужувати єврейським псам! Як же ж це так – адже вони торочать, що це саме євреї замордували їхнього брехливого бога? Нехай відведуть дванадцять грізних вартових – і тих, й інших у найстрашніші безодні пекла!

Мандрівники не чули його злостивого буркотіння: вони вже в’їжджали в широкі ворота караван-сараю. Це була двоповерхова будівля, що оточувала просторе прямокутне подвір’я, куди виходила двоярусна галерея з арковими склепіннями. На горішній ярус виходили кімнати для багатіших пожильців, а нижні приміщення призначалися для простих мандрівників, а також склади, конюшня, приміщення для в’ючних верблюдів та віслюків. У центрі подвір’я була невелика квадратна водойма, звідки слуги набирали воду для кухні й наповнювали кам’яні ночви, з яких напували тварин.

Йосип, котрий стремено в стремено їхав із Мартіном, перший помітив Сабіра, що сходив із горішнього ярусу галереї. Сарацин завчасно поселився в караван-сараї, щоб замовити кімнати для сина Ашера бен Соломона та удаваного госпітальєра. Сабір був в одязі простого слуги-провідника: однотонний халат на гамбезоні [53] й темна чалма. Йому та Ейрікові належало зображати супутників лицаря д’Ане, який начебто погодився опікуватися єврейським торговцем Йосипом – звісно ж, за солідну винагороду. Йосипа теж охороняли декілька ромейських воїнів, це були перевірені Ашером люди, котрі вже не вперше виконували даянове доручення.

Сабір поводився, як і належить слузі, – скромно, але не підлабузливо. Давши прислузі караван-сараю вказівки щодо майна новоприбулих, він піднявся з Мартіном на галерею, звідки добре оглядалося подвір’я.