Лазарит, стр. 112
– Я це ще тобі пригадаю, Плантагенете! – уже сидячи в сідлі, понуро процідив крізь зуби Леопольд.
– А в мене не забракне милості, щоб забути твоє зухвальство, – відгукнувся король.
Герцог дав коню шпори і гайнув геть; натовп, що зібрався на вулиці, ледве встиг розступитися.
– Не розумію, – зачудовано мовив Робер де Сабле. – Усе місто в нашому розпорядженні. Чи варто було сваритися через якийсь будинок?
– Справді, не варто, – погодився Річард, замислено оглядаючи запаскуджений кізяками й уламками розтрощених колон дворик. – Чим тобі так сподобався саме цей? – запитав він у Ґвідо.
– Але хіба то не наша частина міста? – широко усміхнувся де Лузіньян, указуючи на дах, де досі реготали й вигукували непристойності на адресу австрійців його воїни.
Згодом, коли Лузіньянові люди взялися тут наводити лад, Ґвідо пройшовся галереєю, оглянув мозаїки та різьблені ґратики з кедрового дерева, вдихнув ще не вивітрений аромат курильниць.
– Як же я тужив за цим, – стиха повторював король-вигнанець, злегка торкаючись до вишуканих курильниць, проводячи рукою по інкрустованих перламутром стільницях, відсовуючи завіси в арках.
Так Ґвідо дійшов до лазні, де біля басейну побачив вірного Мартіна Фіц-Годфрі. Розмотавши на Мусі тюрбан, що врятував життя служникові-сарацину, він обмотав його закривавлену голову. Муса слабко стогнав, не приходячи до тями.
– Ви так дбаєте про цього невірного, – зауважив Ґвідо. – Хто він для вас?
– Він тутешній служник. Ці люди були добрими до мене й допомагали в усьому, навіть знаючи, що я надсилаю в табір хрестоносців листи.
Ґвідо здивовано підвів брову.
– Он як! Ці мусульмани готові визнати мене своїм правителем?
– Вони ваші піддані, королю. І добре пам’ятають недовгий, але благодатний час вашого правління, коли сарацини не боялися мандрувати дорогами Єрусалимського королівства і збирали небачені врожаї з полів та садів, орошених із каналів, що ви звеліли їх прокласти. З приходом Саладіна ця земля перетворилася на край смерті й пустки.
– Ти сказав – «вони». Але я бачу тут лише одного пораненого сарацина.
Мартін стримано відповів:
– Тут є ще жінки й діти, государю. Зараз вони ховаються, тремтячи зо страху, і чекають на ваш дозвіл, щоб і надалі служити в цьому домі. Якщо ж ви їх проженете… – він опустився на коліно. – Я хочу просити за цих людей. Вони виявили до мене ласку, коли я був невільником. Дозвольте їм залишитися! Хтось же повинен підтримувати тут лад, прибирати, куховарити й прислужувати вам…
«Я пам’ятаю ці небесно-сині очі, – думав тим часом Ґвідо. – Немає сумнівів, я раніше знав цю людину. Мабуть, в Аскалоні».
– Я з приємністю виконаю ваше прохання, месіре Мартіне. Хай там як, а прислуга мені знадобиться.
На цих словах Ґвідо пішов, а Мартін полегшено перевів подих.
Із цією частиною свого завдання він упорався: Сара та її рідні в безпеці. Залишилося тільки вивезти їх з Акри…
Розділ 17
Кінець липня 1191 р. Акра
Колись хрестоносці, заповзявшись звести Королівський замок в Акрі, запросили найкращих ромейських майстрів, котрі надали будівлі потужності фортифікаційної споруди, оснастивши її всіма можливими за тих часів вигодами. Потужні стіни замку славилися не лише своєю неприступністю, а й тим, що зберігали прохолоду в найспекотніші дні. Усередині стін було прокладено глиняні труби, що постачали воду для фонтанів на відкритих терасах у саду, по них також подавалася гаряча й холодна вода в лазні. Мусульмани, які близько чотирьох років володіли Акрою, теж залишили тут свій відбиток: фрески, що раніше вкривали стіни, тепер було приховано під вигадливою мозаїкою з рослинним орнаментом і висловами з Корану, виписаними вишуканою арабською в’яззю.
Для Іванни Сицилійської, коли вони облаштувалися в замку, саме лазні стали особливим задоволенням. Полірований мармур і мозаїчні стіни, сонячне проміння, що проникало крізь невеликі отвори в склепіннях та відбивалося від поверхні басейну, вкритої веселковими плямами від доданих духмяних олій, – яка ж насолода! Вода завжди була теплою, аж занадто, але Річардова сестра любила тепло, це повертало їй відчуття чистоти, за яким вона так сумувала, адже їй з дамами зі свити Річарда Англійського випало кілька тижнів провести на кораблі, схованому в невеличкій бухті поблизу гори Мусард.
Туди їх відрядили, щойно стало відомо про Річардову хворобу. Однак, навіть коли стан короля покращився, їх не допустили в табір – жінці не місце там, де з дня на день ллється кров і ратоборствують воїни.
І це було жахливо: жара, небезпека, замкнений простір кормової надбудови, а для прогулянок – п’ятдесят футів дощаної палуби. Зате зараз…
Іванна блаженно відкинулася на заокруглений край басейну, викладений золотавим камінням. Від води йшла ароматна пара, з-за виступу стіни долинало дзюркотіння струменю рідини, що вливалася в прохолодний басейн, куди слід було зануритися тоді, коли розпаришся в гарячому. Там тримали маленьких рибок, які відразу починали легенько пощипувати підошви й пальці на ногах. Було лоскітно, зате шкіра ставала, мов у немовляти, – м’якою, чистою та ніжною. Зараз у прохолодному басейні купалася королева Беренгарія, котра стиха хихотіла від лоскоту рибинок.
Іванна усміхнулася. Королева знову задоволена, хоча лише кілька хвилин тому палала з обурення і мало не пішла з гарячого басейну, коли туди занурилася дочка Ісаака Кіпрського. Басейн був досить просторим, щоб у ньому могло ніжитися кілька жінок. Але сестра і дружина короля Річарда користувалися лляними сорочками для купання, а Діва Кіпру (її ім’я так і не навчилися вимовляти) незворушно скинула одяг і постала перед ними в неприкритій наготі. Беренгарія не могла стерпіти такої срамоти й почала гонити кіпріотку, але та лише нетямуще дивилася на королеву своїми іконописними очима, повторюючи єдину фразу, яку знала французькою: «Не розумію! Не розумію!»
Швидше за все, Діва Кіпру брехала. Вона вже непогано володіла мовою франків, а її «не розумію» було лише відмовкою, щоб поводитися так, як заманеться. Та й навряд чи вона була дівою, адже на вигляд це цілком зріла жінка – дебела, стегнаста, з повними важкими грудьми. І те, як вона поводилася з молодими лицарями та зброєносцями, коли, начебто грайливо пустуючи, торкалася до них чи обдаровувала багатозначними поглядами, свідчило: близькість із чоловіками для неї звична та бажана. Таке панібратство вона дозволяла собі навіть із самим Річардом: часом сідала біля його ніг, наспівуючи своїм низьким грудним голосом чи, як бешкетне дитя, клала голову йому на коліна, кидаючи палкі погляди, аж Річард відводив очі й червонів, а Беренгарія злостилася та ревнувала. Але хай уже краще ревнує, ніж поводиться мов черниця, щойно чоловік до неї наближається.
Указати жахливій кіпріотці її місце могла тільки Джоанна де Рінель. І не лише тому, що володіла грецькою. Помітивши, як страждає Беренгарія, вона спершу обмежилася прочуханом, але коли це не подіяло, просто добряче потягала Діву Кіпру за її жорсткі кучері, пригрозивши: коли та не поводитиметься пристойніше, то скуштує батога.
Іванна й сама була не від того, щоб урозумити цю облудну дівулю, але королівський статус не дозволяв їй рукоприкладства. Тому глибоко в душі вона навіть заздрила Джоанні, котра не лише геть перелякала почесну заручницю, яку невідомо до якого часу тримали при дворі, а й зуміла укоськати саму Ізабеллу Єрусалимську.
Сталося це тоді, коли дружина Конрада Монферратського безцеремонно заявила родичкам короля Річарда, що вони, стрункі й темноволосі, більш схожі на бедуїнок, ніж на знатних християнських дам. Ізабелла неймовірно пишалася своїм сріблястим волоссям, хоча в усьому іншому дотримувалася місцевих традицій: носила пістряві тюрбани, розшиті візерунками просторі туніки та шаровари, фарбувала долоні хною і нанизувала на себе неймовірну кількість підвісок та браслетів. До цього ще слід додати татуювання над бровами і кілечко з перлиною, засилене в складку шкіри над переніссям. Не дивно, що почувши порівняння з бедуїнськими жінками, Джоанна різко її осадила: