На Зеландію!, стр. 29

– Дві хвилини, сорок дев’ять секунд. – Чоловічок щось підрахував на калькуляторі. – З тебе п’ятсот тридцять п’ять фунтів.

Розраховуючись, я подумав, що то був найдорожчий дзвінок за все моє життя. Ще раз прокрутивши всю розмову в голові, мимоволі посміхнувся. Посмішка вийшла крива. Та все ж вона була краща, ніж ніякої. Мені згадався кадр із фільму про Другу світову війну: солдат, затиснутий в оточенні, пробивається до телефону і, подумки прощаючись із ріднею, викликає «вогонь на себе».

Я не дуже вірив у свою затію. Водночас то було єдине, що я міг зробити.

Важка артилерія вступає у бій

Дев’ята сорок п’ять. Підклавши під спину пакет із речами (все, що не здав у багаж у Каїрі), я розлігся на лавці навпроти duty-free магазинів і став чекати…

Не знаю, як би закінчилася ця історія, якби не втручання Міністерства закордонних справ. Микола без проблем додзвонився до чергового у МЗС і пояснив ситуацію. Працівник Міністерства без вагань надав номер телефону посольства України в Сирії. Микола зателефонував у посольство, правда, не сподіваючись, що йому пощастить застати хоч когось – було надто пізно, а цілодобового чергування в українському посольстві не було.

На щастя, того вечора боги воювали на стороні українців. Принаймні на початку.

Один із заступників посла – аташе посольства Євген Євгенович Ігнатовський – ще був на робочому місці. Власне, Євген Євгенович саме збирався йти, готуючись зачинити приміщення, коли на столі дзенькнув телефон. Аташе здивувався, проте трубку зняв і уважно вислухав Миколу, а тоді, незважаючи на пізню годину, вирішив діяти.

До сьогодні не знаю, що спонукало український дипломатичний корпус до рішучих дій. Хочеться вірити, основною причиною стало те, що за останні роки на основні посади в різних посольствах (не тільки в Сирії) прийшли дипломати нового покоління. Молоді люди, які росли і навчались у незалежній Україні. Люди, які звикли діяти не через ультимативний наказ зверху і навіть не через почуття професійного обов’язку, а виключно через бажання відновити справедливість і допомогти співвітчизнику в біді. Я особисто певен, що так і є. Можливо, помиляюся, надміру ідеалізую і все насправді значно простіше. Може, хтось із посольства, ввівши у «Google» моє прізвище, натрапив на сонмище посилань з інтерв’ю, статтями та рецензіями і зрозумів, що цей «волоцюга» пише і, що ще гірше, – його читають. У такому випадку провідним девізом операції з мого порятунку було не «врятувати простого українця», а «врятувати українця, який може насмердіти, цебто написати багато нехороших речей у газети». Хтозна.

Хай там як, а після подій у Каїрі, після, м’яко кажучи, не вельми енергійних старань посольства України в Єгипті (особливо у порівнянні з діяльністю амбасад Швеції, Італії, Німеччини, США і Канади) я не вірив у допомогу рідних дипломатів.

З великою приємністю визнаю, що помилявся.

Після розмови з Миколою Євген Ігнатовський у буквальному розумінні витяг із ліжка посла України. Поки посол збирався, Євген Євгенович ввів його в курс справи, пояснивши, що в аеропорту Дамаска утримують українського письменника, перед цим його пограбували і ще йому нібито погрожував полковник таємної поліції.

Невдовзі я ще раз подзвонив до України. Микола розказав про розмову з працівником посольства і запевнив, що за мною скоро приїдуть.

– Засядь десь на видному місці, – сказав він, – і тебе знайдуть. Ігнатовський скачав твою фотографію з Інтернету.

– Я буду біля duty-free.

Кинутий мною камінчик розганяв величезну лавину…

По дорозі до аеропорту посол підняв на ноги міністерство внутрішніх справ Сирії. Певна річ, мені невідомі всі подробиці діалогу між українським послом та представниками сирійського міністерства. Можна тільки здогадуватися, до чого звелася суть розмови: «Ваші спецслужби «пресонули» в аеропорту українського мандрівника, у нього забрали речі, йому погрожували; я вимагаю пояснень і в даний момент з помічником їду в аеропорт для того, щоб владнати ситуацію». Щось типу такого.

Після цього МВС Сирії зв’язалося з начальником таємної поліції в аеропорту:

– Робіть, що хочете, але до приїзду українського посла проблема має бути вирішена. Просіть його, моліть його, але якщо цей сопляк здійме скандал, вам усім гайки.

Я не злопам’ятний. А проте багато чого віддав би, щоб подивитися на обличчя пана Гімалайські-Піки-На-Погонах під час тієї розмови.

Бюрократична система, яка є невід’ємним атрибутом усіх авторитарних режимів, має одну особливість. Відомо, що в такій системі пересічна людина – це безправний хробак. Ти – ніхто, цілковитий нуль, порожнє місце, – якщо намагаєшся йти проти системи. Проте ситуація міняється – кардинально і вмить, – якщо ця система якимось чином стає на твій бік.

Власне, саме це й сталося зі мною в Дамаску. Після одного дзвінка з міністерства внутрішніх справ сирійська бюрократична машина запрацювала на повну силу. І працювала вона тепер на мене…

Приблизно о десятій годині вечора, через десять хвилин після останньої розмови з Миколою, я несподівано почув своє ім’я по гучномовцю:

– Mister Maksym Kidruk! Mister Maksym Kidruk! Please, come to the transfer desk! [32]

Забравши свій пакет, на ходу натягуючи на ноги кросівки, заспішив до стійки.

Двоє цивільних працівників аеропорту – чоловік і жінка (хтось із них, швидше за все, і викликав мене) – виглядали стурбованими, якщо не наляканими. Перед ними, спираючись ліктем на стійку, стояв дорідний чолов’яга, що за формою нагадував грушу. Тіло роздавалося донизу: щоки були ширшими за лоб, груди більшими за плечі, живіт іще більш тілистий, ніж груди. Він стояв упівоберта, злегка нахиливши голову, тож я не бачив обличчя. За гладуном, як мені здалося, стримів іще хтось. Проте за здоровенним тулубом важко було роздивитися, хто саме.

Першою думкою, що зринула в моїй голові, було: «Приїхав посол!» Чоловік виглядав занадто неохайним як на дипломата, проте я не надав цьому значення. У грудях затріпотіли іскорки тріумфу. О, зараз ми їм покажемо! Зараз ці нахаби поплатяться за все! Та радість була передчасною. Вона розтанула миттєво, мов сигаретний дим на вітрі.

Жінка, помітивши мене, кивнула. Здоров’як розвернувся, і я втямив, що витріщаюся просто на хитрувате і кругле, мов сковорідка, лице араба. Чоловік був майже двометрового зросту. На грудях навіть крізь кофту було видно складки грузького жиру. На ногах він мав чорні потерті джинси, які ладно оперізували гігантське черево, але не діставали до черевиків, відкриваючи погляду пом’яті сірі шкарпетки. Він підступив ближче й окинув мене слизьким поглядом. Його губи, товсті та огидні, з коричневими плямами від тютюну, скривилися. Нижня випнулася, демонструючи крайнє презирство.

– Це він? – спитав велетень, озирнувшись за спину.

Я нарешті розгледів, хто був позаду. Спершу здивувався, впізнавши клерка, якому давав гроші за візу і який згодом так нахабно забрав у мене квитанцію. Але вже наступної миті все зрозумів. Оскільки поліцейські втямили, що про крадіжку стало відомо і від цього факту їм ніяк не відкрутитися, вони захотіли знайти винного, цапа-відбувайла. Їм потрібен був хтось, кого можна згодувати системі.

Клерк щось відповів арабською. Він був блідим (враховуючи смаглявий колір шкіри, чоловік був радше жовтим – виглядав наче хворий на жовтуху). Його руки сильно тремтіли. Настільки сильно, що тремор було помітно навіть мені з відстані двох метрів. На віях – я присягаюся! – бриніли сльози. В очах змішалися відчай і благання.

Я не збирався виправдовувати шельмуватого клерка. Він теж був задіяній у цій історії. Але не він спричинив цю історію. І я не хотів, щоб покарали тільки його. Він же пішак. Мені потрібен був полковник – містер Крута-Чорна-Уніформа.

– Які у тебе проблеми? – нависаючи наді мною, заклекотав черевань. Він говорив настільки поганою англійською, що я ледве розумів його.