Калейдоскоп часу, стр. 50

Він дивився на мене чесними очима Вітовського. Мені забракло слів. От сучасна молодь! Як із такими спілкуватися? Щоб оце я на тверезу голову зізнавалася в коханні мамчиному чоловіку? Ну, це в тому випадку, якби мати розлучилася з батьком та одружилася з кимось іншим. «Ти бач, який спокійний. Хотіла я б побачити, як би ти поводився, якби тобі зізнавалися в коханні», – почала розтварючуватися я. «А що таке? Коли мій батько сказав, що кохає тебе, мені це не сподобалося, але я був здатний слухати». Я просто не знала, що йому сказати. «Я тебе слухаю», – писнуло щось, мабуть, то була я. «Шу, не засинай ти! Тут таке робиться, я тобі таке, а ти натомість що? О, а звідки тут юка?» – «Мені подарував один схибнутий іноземець». – «Правда? Це ж треба, такий збіг!» Макс посміхався. «Ти теж хочеш подарувати мені юку? Як її звати? Цю – Бірд». – «Та ні. Я не про юку. А про іноземців. Я ж закохався в Гаель Рейчел Бінвель». – «Що?»

«Слухай, ти нормально почуваєшся? Я тому, власне, питаю, що ти сьорбаєш кавову гущу, це смачно чи корисно?» – «Профілактика цинги», – сказала я. Усе думала, куди подіти обличчя, воно палало – я знаю, що не червонію, але відчуття було таке, ніби я червона, наче безсоромна та рухлива голівка клюйдерева. «Де ти її взяв?» – «На роботі, де ж іще? Я що, багато де буваю? Вона приїхала, щоб очолити відділ страхування. З лондонського офісу, я ж тобі розповідав, що керівні кадри в нас циркулюють світом». «Ого!» – сказала я. «Ага. Вона британка. Власне, не зовсім британка, вона – валлійка». «З Уельсу?» – запитала я. «Я ж кажу тобі, валлійка! У неї чорне блискуче волосся та сірі казкові очі». – «Ого!» – «Я відчуваю, що їй подобаюся. Але всі говорять, що її нещодавно кинув бойфренд». – «Постійний?» – «Наче так. А що?» – «Та нічого. Це я для себе. Не зважай». – «Я ж і кажу. Її кинув постійний бойфренд, і вона ненавидить чоловіків, це зрозуміло, так? У тебе таке було?» – «Було, чи я не жінка?» – «Мені потрібні твоя жіноча інтуїція та порада! Шу, допоможи, я закоханий до нестями, що мені робити?» Який він класний – мій малий Макс! Він урятував мій мозок та серце від потрясінь. «Сьогодні день порад та іноземців, – сказала я. – Повернемося до всього цього завтра. Мені треба подумати», – і я пішла досипати.

Гаель Рейчел Бінвель. Вимова її була м’якою, а долоня – твердою. Вона навіть моє тверде ім’я Макс (Віолетта Вайґель-Вітовська ніколи б не назвала мене м’яким ім’ям, воно-бо так, на її погляд, маргінально: Ілля, Льоня, Анатоль – усе це було не для мене, співуче, але м’яке, а мати ні в чому не любила в’язнути, у Гаель вона неодмінно зав’язла б; валлійка Гаель Бінвель з Уельсу, якби не її друге ім’я Рейчел, уся від голови до п’ят здалася б матері багнистою) примудрялася вимовляти м’яко, або мені здавалося чи хотілося в це вірити. Я дивився на неї і думав, що вона іспанка. Так, я знав, що вона приїхала з Лондона, але в Лондоні може жити й працювати хто завгодно. Але вона була валлійкою. Гаель Рейчел Бінвель була брюнеткою із сірими очима, навіть не сірими, а світло-чорними чи темно-синіми – незрозумілі були очі в Гаель Рейчел Бінвель. Вона була високою та міцною. Широкі плечі, широкі стегна, широка усмішка. Зуби – й ті були широкі. Персикова шкіра. І маленький прямий носик, який мені відразу закортіло поцілувати. Вона зовсім не фарбувалася, тільки ледь помітний блиск на тонких губах. Як вона примудряється ними так широко всміхатися, як вони не рвуться в кутиках?

Мої думки були розкуйовджені. Наче хтось спробував розворушити сіно, зібране в скирту, посовав трійчаками та залишив там стирчати. Трійчаки – Гаель Рейчел Бінвель. Замість того, щоб займатися звітами, я сидів із незбагненним виразом обличчя – про це мені повідомила моя керівниця. «Ти добре почуваєшся?» – запитала вона, і я зрозумів, що маю дивний вигляд, бо здоров’ям співробітників вона ніколи не цікавилася настільки, щоб про це питати. А що вона сказала б, якби я вчепився в рукав її елегантного піджака та почав скиглити: «Я не знаю, що робити зі звітами, плювати я на них хотів, я закохався, розумієте, я закохався!» Напевне, вона б порадила мені вимкнутися на пару хвилин, а потім увімкнутися: «Порахуй до ста двадцяти, а потім вмикайся!» Я таке вже чув.

Я не вірив, що подібне буває. Зі мною такого не траплялося, це було так по-ідіотському. Якби хтось розповів мені про таке, я б покрутив пальцем біля скроні: мовляв, ку-ку. Побачив та поплив. А що в ній такого? Висока, може, кремезна навіть, дівчина, не яскрава, не карколомна. Шикарна? Ні… Але було щось таке… Може, у цій м’якій вимові, податливій хвилі волосся, твердому потисканні рук, у цих вузьких губах та широкій усмішці – те, що змушувало мене зараз сидіти та гратися спогадами про її зовнішність. А ще мені хотілося підхопитися, купити темно-червоні квіти та подарувати їй. Який я бовдур. Бовдур!

Я хотів написати про це Милиці, але знав, що він із цього приводу думає. Милиця ніколи не закохувався, він у принципі не розумів, як це трапляється. Перший раз, коли я думав, що закохався, та розповів про це йому, він мене ґвалтував близько години, щоб я пояснив, чого я вирішив, що закохався, звідки мені це відомо, звідки йде цей імпульс: від члена, від голови, від шлунка, від серця? У мене все це йшло від хребта, про що я йому і сповідався. Тоді Милиця замислився, а ввечері кинув Дарину, з якою зустрічався близько року. Розповів таке: «Я постійно дослуховувався до свого хребта. Коли поцілував її, коли ми переглядали «Труднощі перекладу», коли потім пішли кохатися в її гуртожиток, але нічого, розумієш – нічого! Хребет мовчить, як зачарований. І я подумав: «Якщо це не кохання, то навіщо мені витрачати на це час?» Сказав їй про це і пішов». «А що вона?» – запитав приголомшений я. «Вона? Не знаю. Наче нічого такого не чув. Та й як я міг почути, я ж дослуховувався до хребта, не можу я чути все навколо». Таким був Милиця. Він завжди й усе перевіряв на собі. Аделіна його лякала, він про це відразу мені сказав: «Слухай, а ти не боїшся з нею засинати? Мені здається, що вона може тебе зжерти». Я тоді з ним посварився, а коли він визнав, що погарячкував та вліз не у свої справи, а я заспокоївся, він запитав: «А ти не боїшся з нею прокидатися?»

Узагалі зараз у мені оселилися протилежні думки. З одного боку, я жадав, щоб увесь Усесвіт знав, із якою чудовою дівчиною звела мене доля, а з другого боку, хотів, щоб знав про неї тільки я, хоч і розумів, що таке неможливо. Бо вже стільки людей обізнані про неї: від акушера, який приймав пологи в її матері, до нашої секретарки-референта Алі, яку влаштували до контори «по блату», яка не знала і не хотіла вчити англійську і всіх іноземців (а таких на день нам телефонує приблизно 80 % від загальної кількості телефонуючих) перекидала на будь-кого іншого. «Ой, Віко-Максику-Олюсіку-Сергійку, він щось верзе тут незрозуміле, то скажіть йому!» Навіть пришелепкувата Аля знала про Гаель Рейчел Бінвель і вже склала про неї свою недолугу думку. Алі ніхто не подобався з жінок, і це мене дратувало.

На третій день знайомства з Гаель Рейчел Бінвель я зрозумів, що мені необхідно з кимось про неї поговорити, бо вона не те що не помічала мене (звісно, що помічала, бо була вихованою – ба навіть вимуштруваною – роботою в міжнародних компаніях, де необхідно привітно ставитися до колег, усміхатися їм та запитувати: «Як справи?»), але не дивилася на мене очима зацікавленої жінки. Я не претендував на те, щоб вона закохалася з першого погляду, не міг збагнути, як зі мною це сталося, чого ж мені вимагати від інших? Але я хотів, щоб вона дивилася на мене зацікавлено, а цього не відбувалося. І я не знав, що робити. Здебільшого так складалося, що я подобався дівчині відразу. Звісно, що то було не кохання, а симпатія, бо я доволі привабливий. Так каже мати, а Віолетта Вайґель-Вітовська абищо не патякає.

Окрім того, чого б мені їй не подобатися? У мене не тільки хороша фігура, вища освіта та нормальна робота, а навіть і машина є. А ще я Скорпіон, а це деяким дівчатам багато про що говорить… У тих випадках, коли я подобався, усе було просто: я всміхався, дівчина всміхалася, ми про щось починали мимрити – не важливо, про що саме. Потім домовлялися побачитися – і все заворушилося-замоторилося. В інших випадках дівчата не демонстрували свою симпатію до мене відкрито, але я відчував, що з цього може щось вийти, тому не соромився, а діяв. Жарти, квіти, астрологія, дотепні електронні листи, хороші парфуми, випрасувані сорочки та яскраві джемпери. Дівчата, яким подобався я і які приваблювали мене, полюбляли яскраві джемпери. Що робити зараз, я не знав. Як до неї підійти? З чим? Із робочим питанням? Та я, коли бачив її, відчував, що мені хтось склеїв губи. Я тільки й міг, що розтягнути їх в усмішці. Коротше кажучи, я був у відчаї. Тому написав листа Милиці: «Привіт! Не повіриш, але я знову закохався. Відчуваю це всім нутром, хребтом теж. Не знаю, що робити, бо вона мене не помічає як чоловіка, який може сподобатися. Вона валлійка. Уявляєш собі? Висока, вродлива та тверда, наче скеля, у неї впевнені рухи та м’який голос. Не можу надіслати тобі її фотокартку, у мене немає, а клацати її своїм мобільним мені незручно, не вона помітить – так хтось. Не знаю, що зробити, щоб привернути її увагу. А, ще я не сказав тобі, яке в неї ім’я. Це просто морські хвилі, а не ім’я. Гаель Рейчел Бінвель». Милиця написав: «Вау. Вона іспанка?» Я злився секунд двадцять, треба було себе вимикати та знову вмикати, у дечому моя керівниця мала рацію. А потім написав: «Милице, вона – валлійка! Я ж тобі писав. І навіщо мені твоє «вау»?! Я сам чудово розумію, що вона «вау». Може, вийдемо на ланч, ти мені щось порадиш? Хай не «вау», на «вау» я навіть не розраховую, але щось путнє?» – «Супер. Але було б класно, якби ти її все-таки клацнув! Мені дуже цікаво. Спробуй. Зустрічаємося там, де завжди».