Читайте без рекламы
ВСЕГО ЗА 50 Руб./месяц

Калейдоскоп часу, стр. 1

Лариса Денисенко

Калейдоскоп часу

Передмова

Нехрестоматійна проза

Твори Лариси Денисенко, популярного українського прозаїка початку ХХI століття, навряд чи коли-небудь потраплять до хрестоматій. Вони не припадатимуть порохом у сутінках бібліотек в оточенні текстів похмурих класиків. Безжальні руки укладачів не викидатимуть із них розділи, аби втовкти всі літературні колізії й кульмінації в один грубий том і максимально скоротити час його читання. Школярі не домальовуватимуть письменниці вуса й окуляри (хоч це все одно не зашкодило б її харизматичній вроді) і навряд чи на уроках «укрліт» писатимуть твори (а от це насправді шкода!) «Особистість і натовп у романах Лариси Денисенко» чи «Моє ставлення до сексу та ранньої вагітності після прочитання роману “24:33:42”».

Бо хрестоматії – це те, що хтось мусить читати, а не те, що читати хочеться. Оповідання, новели, романи Денисенко ніяк не вписуються в «канон» української літератури, адже немає в них ані національного насилля, ані розподілу земель, ані «щирих» кумоньок. Та й герої творів, навіть коли долають різноманітні труднощі, усе одно не втрачають зв’язку з реальним світом, опановують його спрагло й повно і вдихають його з насолодою.

Жоден персонаж творів письменниці, навіть найбільш екзотичний (о, цих в її творах вистачає!), не схожий на вигадку. Причому настільки не схожий, що кожного разу здається, наче Лариса, перш ніж розповідати нам нову, страшенно приватну історію, якимось фантастичним чином влізла в чужу оболонку і прожила шмат чужого життя зі властивими їй дотепністю та мудрістю. Воно наче й не дивно: як успішний адвокат Лариса зобов’язана це вміти. Але ж мусить іще й письмово виповісти все це на переконливих нотах! І їй удається така майстерна розповідь, що кожен персонаж вростає в життя читача, як новий приємний знайомець, навіть якщо той досі не дуже уявляв собі, чим живуть, наприклад, закохані в наркоманок юнаки, програмісти-емігранти, перекладачки-офіціантки, травмовані важким дитинством психоаналітики чи тричі заміжні самотні жінки…

Понад сто років тому класик української літератури Олександр Олесь написав вірша «З журбою радість обнялась…». Кожен твір Лариси Денисенко ніби ілюструє цю метафору, нагадуючи: життя – така штука, а Божі дороги несповідимі: не тільки радість виростає з журби, смутку чи нещастя, а й сміх, утіха й тепле родинне щастя. От лише не забувайте вірити й любити…

…Уже багато років я спілкуюся з цією унікальною людиною, читаю її романи, новели, оповідання, інтерв’ю, листи, коментарі в соцмережі, дивлюся на її портрети, обкладинки книг, на фото письменницьких пальців, що зависли над клавіатурою, пишу про її тексти, редагую… І ніколи не наважуюся поставити питання, що нав’язливо, маніакально переслідує мене всі ці роки.

Люба Ло! Звідки ж Ти все це знаєш?!

Не питаю, мабуть, тому, що здогадуюся – звідки. Читайте Ларису Денисенко, і ви теж будете знати багато чого, про що не пишуть у хрестоматіях…

Тетяна Щербаченко

Калейдоскоп часу

Топінамбррр

На світанку будь-яких романтичних стосунків усе бачиться в ніжному рожевому світлі. Я не беру такі крайнощі, як брудні шкарпетки, найвищий ступінь жадібності, постійні пивні відрижки та подібні варіанти. Зате надокучливість на ранній стадії сприймається як турбота, настирність – як дуже зворушлива турбота, а повчання – як ті самі увага й турбота, помножені на щире бажання допомогти.

Так було й цього разу. Розчарування ще не настало, але його перші капосні ознаки вже починали мене діймати. Сама не знаю, навіщо, власне, я зустрічалася з Рюкзаковим. Рюкзаков колись навчався в паралельному класі, і я щось не пам’ятаю, щоб у школі він мені особливо подобався. Як і я йому. Ми були один одному паралельні. «Ну, я на тебе тоді дивився. Ти була якась така…» – мрійливо мукав Рюкзаков у відповідь на мої малоліричні спогади. Якого біса він мені сподобався зараз, я ніяк не могла збагнути. А я для нього, видно, залишилася «якоюсь такою». Про всяк випадок попереджаю: дівчата, не змішуйте сухі й напівсолодкі вина в компанії з давно прожитими вами персонажами, – це може налаштувати і вас, і їх на ліричний лад. І потім, цілком імовірно, може статися так, що ви тягнутимете цю лірику на своїй дупі довгі місяці.

Я не пам’ятала, чим прославився Рюкзаков у школі, він не брав участі в «богемних» розвагах на кшталт куріння під теплицею й прогулювання занять в ігрових залах і кінотеатрах. Не дер горлянку на інсценівках політичної пісні, ніколи не проводив шкільних концертів і не перемагав на змаганнях і в олімпіадах. Не носив до школи «Данхіл» та «Адідас». Не водив дружби зі шкільною елітою. Був звичайним хлопчиком. Як усі. Для мене він був «Рюкзаков з “А”». «Ашка». А всі «ашки» в очах «бешок» були нудьгарями й задротами. Зараз я могла сказати про Рюкзакова тільки одне: мені подобалися його димчасто-сірі очі й те, як він цілується.

З Рюкзаковим ми щосили обговорювали заплановану на травень поїздку до Туреччини, готувалися, вибирали й замовляли готель і таке інше. Час від часу в мене миготіла думка: а чи витримаю я Рюкзакова у відпустці? Адже там від нього буде не так просто відскіпатися, як у Києві. Рюкзаков іноді був грузлий, як кисіль. Ти його начебто випив, а за якийсь час диви – знову він зібрався на дні. Не зашлеш же Рюкзакова в довгий екскурсійний тур по красотах Туреччини? Точніше, заслати можна, але це марно. Без мене Рюкзаков нікуди не поїде. Коли ж мені ставало особливо страшно від рюкзакодумок, я перемикалася на питання більш приємне і не менш актуальне: який купальник вибрати – кольору вохри чи скошеної трави?

Вдала відпустка була для мене життєво необхідною. У той час моя робота вирізнялася постійними авралами і висмоктувала мою енергію літрами. Від самого початку я попереджала Рюкзакова, що біла, пухнаста й весело-поблажлива тоді, коли в мене небагато роботи. А от коли вона починається, її кількість зростає і кінця їй не видно, я стаю жахливо дратівливою, апатичною до всього, крім цієї самої роботи й близьких друзів (друзі мене майже ніколи не дратують). Крім того, я починаю ненавидіти всякі там розмови про кохання, почуття, планування стосунків та інші шмарклі.

Ще я не зовсім розуміла, на які такі грошики ми з Рюкзаковим збираємося їхати до Туреччини? Рюкзаков не любив обговорювати тему грошей і її підтемки – усе це йому здавалося вульгарним і не вартим теперішніх ліричних відносин.

– Як я можу говорити про гроші з коханою жінкою? – любив вигукувати Рюкзаков. Розмовляти про гроші, і правда, необов’язково – у тому випадку, коли вони є. Знаючи цю особливість Рюкзакова, щоб не псувати собі цим знанням довгоочікувану відпустку, я відкладала гроші із зарплати, і до травня, відпускного місяця, у мене назбиралася сума, що дозволяла самій оплатити мою відпустку. Варто відзначити, що я буваю дуже чуйною на світанку відносин, намагаюся зрозуміти становище іншої людини, підтримую її, співчуваю, заспокоюю, заряджаю оптимізмом. Але такі мої альтруїстичні почуття тривають рівно стільки, скільки тягнеться цей самий світанок, – тобто, не більше трьох місяців. Світанок минув, і я вирішила витратити частину відкладених грошей на всіляке миле моєму серцю манаття, що і зробила. Ви, напевно, ніяк не втелепаєте, а до чого тут озаглавлені топінамбури? Ще пара абзаців, і ми до них підійдемо.

Рюкзаков у той момент переживав не найкращі часи. Утім, не знаю, як би він переживав кращі. Не бачила я таких у Рюкзакова. Рюкзаков нехтував грошима, вони відповідали взаємністю. На роботі йому регулярно затримували зарплату, іноді не мав навіть на каву. Я намагалася зглянутися на його становище, хоча ситуація мене дратувала. По-перше, я до такого не звикла. А по-друге, дурнувато виглядає, коли, вечеряючи з чоловіком (навіть не вечеряючи, а так, перехоплюючи), платиш за обох. Ох, ці хитро-гордовиті обличчя київських офіціантів… Жахливо. Що поробиш, виходить, я – людина, залежна від облич офіціантів.